Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 72)

— Фред, що це з вами? Яка муха вас укусила? — запитує Воронов нетерпляче.

Рішення у Григорія вже визріло. Він здригається, на обличчі в нього замішання, вагання.

— Пробачте, замислився… Знов згадалася одна річ, яка мене давно мучить…

— Якщо вам потрібна порада… Я ще не остаточно здитинився, як вони гадають, маю чималий досвід. Вважатиму себе щасливим, коли він стане вам у пригоді… — Забувши про каву, Воронов уп’явся в обличчя Григорія стривоженим поглядом. — Ви завжди ставилися до мене добре, повірте, я вмію це цінити…

Якби можна було поговорити з старим відверто, не вдаючись до хитрощів! Може, саме така відвертість вплинула б на нього, примусила б озирнутися назад, засудити минуле, спробувати його спокутувати… Та Григорій не має права ризикувати, бо йдеться не про його власну долю. Повільно, наче перемагаючи сумніви, він каже:

— Не знаю, чи маю я право… чи годиться мені… чи… — Фраза уривається, висне в повітрі, як величезний запитальний знак біля нерозв’язаного завдання. Фред Шульц, завжди впевнений у собі, поводиться незвично нерішуче.

— Та ну ж бо! — квапить генерал. — Усе, що ви мені скажете, лишиться між нами.

Фред Шульц довго розминає сигарету, аж поки вона не ламається, сердито жбурляє її в попільничку, витягає з пачки іншу, ляскає по кишенях, шукаючи запальничку. Механічність його рухів свідчить про граничне збентеження. Тривога мимохіть охоплює і Воронова.

— Я не заслуговую на вашу довіру? — ображається він.

— Річ в іншому, не в вас, а в мені. Надто довго, я мовчав, пропустив зручну нагоду з вами поговорити, а тут наспіла поїздка в Італію і ми взагалі не бачились. Зустрівши вас випадково в цій кав’ярні, я відразу хотів усе вам розповісти, та не повернувся язик. Тепер признаюся: мені зовсім не з руки тут снідати, та я вертався й вертався сюди лише для того, щоб скинути з душі тягар, який мене гнітить. А, виявилося, не так легко побороти сором, почасти і страх перед Думбрайтом і Нунке, котрі можуть звинуватити мене у викритті службової таємниці, якщо ви прохопитесь про нашу розмову хоч словом.

— Я ж пообіцяв: усе лишиться між нами.

— Мені доведеться повернутися до подій у Фігерасі. Пам’ятаєте, як прикро вразив начальство несподіваний від’їзд патронеси до Італії?

— Ще б пак!

— А знаєте, що його прискорило?

— Вона давно мріяла про поїздку в Рим. І коли Ірене погіршало, це стало в неї нав’язливою ідеєю.

— Помиляєтесь. Вона виїхала стрімголов, крадькома, дізнавшись про загрозу, що нависла над її донькою. При мені відбулася розмова між Нунке і Думбрайтом, під час якої наш бос з цинічною відвертістю радив прискорити хворобу дівчинки, бо, як він висловився, зайве зволікання фатального кінця — свідчення найгіршого ґатунку сентиментальності. Переказую його слова буквально.

— Неймовірно! Підняти руку на таку крихітку, й без того скривджену долею?!. Та останній з гангстерів на це б не наважився!.. Ви щось наплутали, Фред, таке просто в голові не вкладається… Ірене… з її ясним поглядом, з милим личком, дзвінким голосочком… Ні, ні, ні! — вигукнув Воронов, плечі йому затремтіли, наче його велике схудле тіло почала тіпати пропасниця.

Григорій знав, що боляче вразить старого, але на таку бурхливу реакцію не сподівався. Мабуть, і розповідь про намір Думбрайта «усунути» самого генерала не справить такого враження.

І справді, дізнавшись про це, Воронов лише вилаявся, вітіювато і не зовсім цензурно, а потім знову завів мову про Ірене.

— Ну, хай уже мене він збирався прибрати як небажаного свідка. Але чим завадило йому дитя? Ні, це не мерзотник і гангстер, а щось більше — потвора в образі людському, моральний виродок. Його до божевільні треба замкнути! Ні, не до божевільні, а просто знищити, мов скаженого пса. Хай начувається, я йому віддячу! Не знаю як, у який спосіб, але віддячу. Скінчиться його кар’єра! Не дивіться на мене так, я до вбивства не вдамся. У мої часи розвідників не добирали серед майстрів мокрих справ. Ми змагалися в спритності, у вмінні точно аналізувати розрізнені факти.

Григорій не слухав, що говорив далі Воронов, пойнятий раптово люттю. «А себе ти не зараховуєш до вбивць. У тебе, бач, руки чисті. Ти лише готував убивць і диверсантів, засліплений ненавистю до свого народу. І тобі байдуже до того, що з їхньої вини можуть загинути сотні, а може, й тисячі радянських дітей, коли здійсняться плани того ж таки Думбрайта. Якби не Домантович, кинути б це тобі зараз у пику, плюнути й податись геть. І даремно ви, високорозумний товаришу Гончаренко, вважали себе провидцем людських душ, вбачаючи складну душевну боротьбу там, де існує лише порожнеча збанкрутілої, але нерозкаяної людини…»

Виговорившись, Воронов замовк, поринув у важку задуму. Григорій теж не подавав голосу, подумки картаючи себе за легковірність, почуття поблажливого жалю до старого Ворона, що інколи прокидалось в його серці всупереч здоровому глуздові. А може, він усе-таки не помилився? Так чи не так, а відступати тепер пізно: обізвавшись грибом, лізь у кіш!

— Я вважав за свій обов’язок вас попередити, — озвався нарешті Григорій стримано і холодно. — Раджу бути обачливим… До речі, Нунке мені розповідав, ніби Думбрайт знову взявся за реорганізацію. В якій мірі це стосуватиметься вас?

— На мене дивляться, як на півпокійника, тому зовсім не чіпають. От іншим зараз непереливки. Особливо Домантовичу — його та ще радиста, що з Латвії, тримають під постійним наглядом. Під різними приводами обом фактично забороняється вихід за межі школи. Дурна політика! Ніби провали наших агентів для керівників школи — первина.

Григорій замислився, потім упевнено кинув:

— Не така дурна, як ви гадаєте. Особливо щодо Домантовича. Так, так, не дивуйтесь! Я б уже давно поставив його в умови найжорстокішого контролю. Погляньте на цей опус! Я випадково купив газету в східній зоні… Ось тут, на третій сторінці,— стояк на три колонки… Якийсь Єпіфанов прилюдно засуджує своє минуле, — а нагрішив він, треба сказати, чимало! — і закликає своїх земляків, які відмовилися повернутись на Батьківщину, побороти свій страх перед покаранням, прийти з повинного і таке інше. Соловейком заливається, змальовуючи гуманність Радянської влади в ставленні до тих, хто щиро покаявся, хто хоче спокутувати свою провину. Йому, бачте, простили всі давні гріхи, дали можливість працювати. Як ви гадаєте, може вплинути такий матеріал на людину складу Домантовича, котрий подався до Власова з дурної голови, з легковажності, з сліпої довіри до свого генерала? Кожна людина тужить за краєм, де народилась, як би вона з цим від самої себе не ховалась. Я, може, більш ніж хто це розумію, бо переконався на власному досвіді, що чужина назавжди лишається чужиною, в якій ти можеш бути тільки прислужником, цілком залежним від волі тих, кому ти взявся служити… Я навмисне зберіг цю газету, щоб показати Нунке. У нас досить своїх людей, на них ми повинні робити ставку, а не на найманців.

— Ви забуваєте: я теж росіянин, — криво посміхнувся Воронов.

— Пробачте, певно, я надто поспішно узагальнив. Таких, як ви, мої слова не стосуються. Що у вас лишилося від росіянина? Російське прізвище, тільки й усього! Міцно осівши в Німеччині, ви зробили вибір. Найкращий з усіх можливих, бо тільки ми, німці, здатні перебудувати світ. І хай перша спроба вийшла невдалою, але ми набули досвід. Вдруге нас уже не здолають. Росія вичерпала себе в надлюдському зусиллі. Є перемоги, які обертаються поразкою. Для Росії розгром Німеччини став Пірровою перемогою. І тепер, коли від росіян відсахнулись їх колишні союзники…

— Вони придбали нових, причому в безпосередньому сусідстві з вами. Це не заокеанський дядечко… Якщо вже Німеччина розкололася навпіл…

— І ви вірите, що так довго триватиме?

— Вірю, не вірю… яке це має значення! Я не пнусь у далекоглядні політики, начхати мені на їхні прогнози! Волію сприймати факти такими, як вони є. А факти свідчать проти вас, мій молодий і досить наївний друже! Розколошматили вас? Розколошматили! Вщент! До цурки! Беззастережно капітулювали? Ось факти. А що буде далі, побачимо. Якщо не я, то ви. Тільки з приязні до вас, раджу: не заколисуйте себе маренням про якесь особливе покликання німецької нації. Не до лиця вам оця пиха. Тікайте світ за очі від думбрайтів, нунке, шлітсенів. Хай вони прогнозують. А ви просто втішайтесь самою можливістю жити. Знайдіть собі подругу, народіть з нею купу дітей, до сьомого поту на них працюйте. У цих звичайних радощах і полягає сенс життя, байдуже, ким ти народився: німцем чи французом, росіянином чи англійцем.

Розмова розтягувалась і знову збочилась, газета сиротливо лежала на столі — Воронов, здавалося, про неї забув, так і не прочитавши рекомендованого матеріалу. Невже старий настільки збайдужів? Або не хоче виказати перед стороннім своєї цікавості? Адже щось промайнуло в його очах, коли зайшла мова про виступ Єпіфанова… Так, промайнуло, а потім інтерес згас, Григорій сам пригасив його, завівши дурну суперечку. Він навмисне говорив шаблонними фразами, за якими ховалося цілковите убозтво думки, щоб збудити у Воронова протест проти того середовища, в якому той мусив обертатися, зачепити національну гордість. А вийшов пшик. Полум’я, що спалахнуло, замість роздмухатися, почало пригасати, лишаючи по собі чадний дим. От і сидить тепер старий, наче очманілий, і незрозуміло, що коїться в його душі… Може, й нічого. Сидить, перетравлює сніданок, прислухається, чи не почнуться кольки в печінці. Шкіряний мішок з замкнутою системою, як він сам про себе сказав!