Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 38)
— О, Фред Шульц! Яким вітром?
Не чекаючи на відповідь, Марія підвелася й поклала руку на плече свого кавалера.
— Щось трапилось? — запитала вона, коли вони опинились на достатній відстані від американців.
— Трапилось. Нунке надсилає мене до нашої зони з незвичайним завданням. Відмовитись не можу… Будь ласка, не дивись на мене так перелякано! Посміхайся!.. Ось так. А тепер слухай мене уважно: в містечку Грюнхауз наш вартовий підстрелив якогось Ганса Ріхтера, що виявляв надмірну цікавість до нашої авіації. Справжнє його прізвище Больман, запам’ятала? Вернер Больман. Колишній есесівець, птах широкого польоту. Тому Нунке й виряджає мене викрасти його з місцевої лікарні, куди Больмана поклали, не знаючи, що то за один. Передай Горенку таке: я виїжджаю туди години за півтори-дві найдовшим маршрутом. Ось він — я його записав на клаптику паперу. Добре сховай! Якщо нашим доцільно перехопити Больмана — хай зроблять це до мого приїзду. Якщо ж для справи краще буде лишити його поки на волі — я заберу його. їхатиму в санітарній машині тим самим маршрутом у формі радянського офіцера. Документи на ім’я капітана Бориса Петровича Гонти. На випадок якихось змін Горенко може вислати своїх хлопців під виглядом патрульної служби, які й перехоплять машину… Це про всяк випадок. Повторюю, якщо Больман буде на місці, я вважатиму це дозволом на його викрадення. Не переплутаєш?
Марія з докором зиркнула на Григорія:
— Хорошої ж ти про мене думки!
— Не ображайся, краще повтори прізвища.
— Ганс Ріхтер. Справжнє ім’я Вернер Больман. Лікарня в Грюнхаузі. До твого приїзду його мусять забрати. Якщо не заберуть, це знак згоди на його викрадення.
В разі змін вислати патруль. Ви задоволені, товаришу Причепо?
— Цілком. — Григорій на мить притиснув Марію до себе. — Ну, щасти тобі! Тільки поквапся, часу обмаль. Швидше позбудься своїх кавалерів. Хто вони, до речі?
— Один — мій постійний відвідувач, що він за птах я ще не розібрала. Сподіваюсь, в цьому допоможе мені його дружина, ота гарненька місіс. Другий, з зачіскою їжаком, — король вугільного ринку. Хочу використати цю нагоду, бо ми з Себастьяном незабаром перетворимось у своїй аптеці на крижані бурульки.
— Будь з ними обережною!
— Авжеж…
Оркестр зіграв заключні такти мелодії і замовк. Григорій провів Марію до столика і, відхиливши запрошення повечеряти разом, пішов, пославшись на справи.
— Тож не забудьте, гер Шульц! — крикнула Марія навздогін Фреду і, коли той озирнувся, привітно махнула йому рукою. — Справи, справи, усюди наздоганяють мене справи, — пояснила вона присутнім, кокетуючи своїм становищем молодої незалежної жінки. — Втім, я рада, що зустріла цього Шульца саме тут, побачивши мене в такому товаристві, він став поступливішим. Не знаю, чому і завдячувати: погонам чоловіків чи чарівності місіс Мері.
— Передусім вашій чарівності, фрау! — Брукс стиснув пальці Марії і підніс її руку до уст, уп’явшись у неї довгим поцілунком.
— Не дуже вона допомагала мені досі! Цей тип… Та годі про справи! Містер Брукс, давайте вип’ємо за наше знайомство. Мені дуже прикро, що воно почалося з такого прозаїчного прохання, і обіцяю — це вперше і востаннє! Містер Ройс може засвідчити, що я не така вже настирлива особа й досі нікого з тих, кого хотіла вважати своїми друзями, нічим не обтяжувала.
— І даремно! — відкопилила губку Мері. — Треба відродити порядки лицарства! Кожен лицар сам мусить угадувати бажання своєї дами. Робі, вгадай, чого я від тебе чекаю?
— Щоб я запросив тебе до танцю?
— Нарешті спромігся! — Кинувши в бік Брукса змовницький погляд, Мері підвелася і поклала руку чоловікові на плече.
— Фрау Марія, ви натякнули, що хотіли б бачити мене в числі своїх друзів. Правильно я вас зрозумів? — Брукс втупився в Маріїні очі важким, твердим поглядом. — Чи це був дипломатичний хід, щоб зв’язати мені руки? — Тепер у його погляді спалахнули лихі іскорки.
— Якби я була дипломатом, я б не сказала цього так відверто. Навіть у дружбі чоловіки люблять почувати себе завойовниками.
— А коли я скажу, що не вірю в дружбу між чоловіком і гарною жінкою?
— Це буде повторенням трафаретного твердження, А ви ж людина оригінальна.
— Ви в цьому переконані?
— Я хотіла б цього. Не ображайтесь, але всі ваші хлопці скроєні на один кшталт. Це нудно.
— А чи не здається вам, що оригінальність — то котурни, на які людина спинається, щоб збільшити свій природний зріст?
— Надто вже в гидке болото перетворили люди життя, щоб ступати по ньому впевнено, не боячись забруднити ноги. У кожного з нас свої котурни.
— Які ж у вас?
— Прагнення не забруднити ноги, простуючи до твердого ґрунту.
— Ви уникаєте прямої відповіді!
— Я сама її ще не знаю. І тому бреду навпомацки. Дуже багато лиха звалилось на мої плечі. Своєрідна контузія, приголомшення.
Підтримуючи розмову з Бруксом, Марія думала лише про те, як їй встати й піти.
«Фред сказав, що не зможе надовго затримати операцію. Щоб наші випередили його, я мушу хвилин за десять бути вже в дорозі… Але як позбутися Брукса? На що б я не послалася, він неодмінно нав’яжеться у провідники й запропонує свою машину. Піти в туалетну і просто втекти? Послати з роздягальні записку, написати, що мені стало погано і я вирішила не псувати всім настрою, взяла таксі й подалася додому?.. А коли вони пов’яжуть це з появою Шульца? Безумовно, пов’яжуть. Краще попросити Брукса довезти мене до аптеки… Гидко, він дасть волю рукам, та іншого виходу нема…»
— Подайте склянку мінеральної, мерщій! — Марія схопилася за горло, прикусила губу. — Раптом усе пішло обертом, — поскаржилась вона жалібно. — Вдень трохи морозило, думала, перемерзла. Невже приступ пропасниці? Боже, як раптово це на мене навалилося!
Зуби Марії так природно цокотіли об вінця склянки, що полковник співчутливо запитав:
— Малярія? Треба негайно випити добру порцію акрихіну! Зараз повернуться Ройси, і я відвезу вас додому. А поки випийте трохи коньяку. Ну, хоч кілька крапель, він вас зігріє. Я тільки ним і рятувався, коли підхопив у Бразилії тропічну.
— Напишіть Ройсам і ходімте! Цей блюз не скінчиться ніколи. Боже, таке відчуття, ніби весь оркестр засів у мене в голові і зсередини б’є по черепу!
Брукс видер з записної книжки аркушик, швидко настрочив кілька слів і, обнявши хвору за плечі, допоміг їй підвестися.
— Викрадення прекрасної сабінянки, — прошепотів він на вухо молодій жінці. — Признатися, я уявляв його інакше… А втім… — Він не встиг доказати, дужим, брутальним ривком штовхнув Марію назад, загородивши її своїм тілом. Що сталося, Брукс і сам ще не розумів.
Верескливий зойк, а слідом за ним багатоголосе ревіння вдерлися в неспішний ритм блюзу, розірвали тканину мелодії, жадібно поглинаючи розсип звуків, що котилися тепер розрізнено, врозтіч, мов бусинки з розірваної низки намиста. Так само врозтіч кинулись пари, що, сплівшись руками, щойно поволі кружляли на невеличкому майданчику біля оркестру і в широкому проході посередині залу.
— Ми мусимо проскочити, швидше! — Марія рвонулася вперед, та Брукс устиг схопити її за плечі. — Через це стадо оскаженілих биків? Нас скалічать або просто столочать ногами. Наше щастя, що столик близько стіни.
Рев і зойки наростали з силою штормового прибою. І, мов хвилі, перекочувались клубки тіл, збиваючи на своєму шляху столики, стільці, людей, які, остовпівши з переляку, не встигли притиснутись до стіни. Оркестр наче водою змило з естради. Якийсь чоловік у цивільному, очевидно, директор ресторану, надсадно кричав у мікрофон, благаючи публіку заспокоїтись. Біля його голови пролетіла пляшка, ударилась об прихилений до простінка барабан і безгучно розпалася на скалки, обливаючи напнуту шкіру червоним, мов кров, вином. Чоловік біля мікрофона пригнувся і відскочив убік.
Перша кинута на естраду пляшка стала сигналом до ще запеклішої баталії. Тепер пляшки летіли з усіх боків і в усіх напрямках. До реву додався дзенькіт розбитих шибок, дзеркал, посуду. Якийсь військовий з оскаженілим обличчям до нестями п’яної людини навів пістолет на полиці над стойкою. Пострілу не було чути і брязкоту теж. Пляшки на них просто осідали, одна по одній, ніби їх знімала чиясь невидима рука.
Марію вже тіпала справжня лихоманка. Вона зрозуміла — їй не проскочити. Безглуздя того, що відбувалося в залі, доводило до нестями.
— Та зробіть щось! На вас же погони полковника!? люто крикнула вона Бруксу.
— Я не можу вас залишити саму, — кинув той не обертаючись. Ступивши крок уперед, він смикнув за руку якусь жінку і штовхнув її до стіни, біля якої притулилася Марія.
— Робі, Робі… Я загубила Робі… Вони його, здається, поранили, — схлипувала жінка.
Лише тепер Марія пізнала в ній дружину полковника Ройса. Розмазана по щоках разом з сльозами туш, подряпини змінили її обличчя до невпізнання. З плеча звисала подерта вечірня сукня, на молочно-білій шкірі виразно червоніли плями чиєїсь брутальної п’ятірні.
— О, фрау Марія, це було жахливо! Ми з Робі опинились у самому вирі. Нам треба було тікати службовим ходом через естраду, а ми подалися сюди і… і… — Мері зайшлася плачем, захлинаючись усе більше; ось-ось її плач загрожував перейти в істерику.
— Замовкніть, чуєте! — Марія стиснула руку Мері так, що та скрикнула від болю, — Не смійте плакати, я вам кажу! Нам треба відшукати вашого чоловіка і пробитися до виходу. Нас четверо, у чоловіків пістолети; якщо ми триматимемося купи… Ви мене слухаєте?