Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 37)

— Прошу передати панові директору!

За хвилину його запросили до кабінету.

? Який щасливий випадок… — почав було Григорій, та Нунке його спинив:

— Не щасливий випадок, Фред, а сумна необхідність! Один мій співробітник, Вернер Больман, вскочив у халепу: лежить з простреленим плечем у східній зоні!

— Його схопили росіяни?

— Підстрелили, мов куріпку, і поклали в місцеву німецьку лікарню. Охорони, правда, нема. Очевидно, не докопалися, хто він насправді.

— Хто ж то за один, якщо не секрет?

— Йому доручено на певній ділянці інспектувати нашу підпільну мережу і Робота дуже відповідальна, мусив поводитись з максимальною обережністю. А він знехтував інструкціями. Виявив ініціативу, бовдур!

— Як же це трапилось?

— Наш агент — він стежить за залізничними перевезеннями — повідомив, що Больман винюхував щось біля реактивних літаків, якими росіяни переозброюють свою авіацію… Мав же, йолоп, чітко окреслене коло обов’язків! Інструктуєш, навчаєш, по сто разів втовкмачуєш у голови: твоя справа така й така, решту зроблять інші. Так ні, лізуть, куди не просять! Не знаючи обстановки, лізуть! Добре, хоч на станції є наш агент і додумався подзвонити… Ми б і без Больмана про все дізналися. Ось що значить, не знаючи броду полізти у воду! — Нунке аж заходився від люті. — Недарма кажуть: віслюк завжди лишається віслюком. За що б не взявся! Матиме добру науку: у злих псів завжди рвані вуха. Те, що його поранено, звісно, неприємно. Тільки й справа не така вже кепська, якщо його не охороняють.

Нунке підхопився з місця і забігав з кутка в куток, потім, трохи заспокоївшись, знову сів у фотель навпроти Григорія.

— Послухайте, Фред, потрібна ваша допомога! Я не можу залишити Больмана у росіян. Якщо вони схаменуться і серйозно за нього візьмуться, загине величезна попередня робота, можливо, й віддані нам люди. Йдеться не про Больмана, мені на нього, врешті, начхати. Та за ним може потягнутися ціла низка провалів… Отже, треба цього бовдура рятувати. А в мене, мов на гріх, нема зараз під рукою жодної людини, яка могла б з цим упоратись, так би мовити, очолити… експедицію.

— Ви хочете, щоб я поїхав у східну зону і викрав цього… Больмана?

— Так! Мав би я днів зо два, то підшукав би потрібних людей. Та марнувати часу не можна. їхати треба негайно. На перший погляд, це схоже на авантюру, але все не так. Ви, Фред, знаєте методи моєї роботи, бачили — я не люблю розкидатись потрібними людьми, підставляти їх під небезпеку. В даному разі риск мінімальний. Поїдете в формі радянського офіцера на санітарній машині. Документи одержите ідеальні. Вам у допомогу я дам двох чоловік. Вони з пістолетом, «на ти», у них сталеві м’язи, та, на жаль, курячий мозок… Мабуть, так уже влаштована природа, що за рахунок одного обдаровує іншим…

Григорій слухав Нунке із змішаним почуттям задоволення і занепокоєння. З міркувань конспірації він ще ні разу не залишав західних секторів Берліна, хоч і мав таку можливість. Зараз Нунке сам посилає його в невеличке містечко, розташоване в радянській зоні. Як радісно буде почути рідну мову, хоч здаля помилуватися бійцями в захисній формі, з червоними зірочками на пілотках. Як приємно буде усвідомлювати, що першої-ліпшої хвилини можна спинити машину і ступити на землю, не підвладну всіляким нунке і думбрайтам. Але почуття почуттям, а обов’язок обов’язком — не діяти ж проти своїх! Що ж робити? Відмовитись? Під яким приводом?.. Ні, це не вихід! Так можна похитнути завойовану довіру. Треба негайно попередити наших про операцію викрадання, щоб до його приїзду Больмана в лікарні не було! А для цього якнайдовше затримати від’їзд.

— Коли треба виїхати?

— Люди готові. Документи будуть години за півтори. За виготовлення їх узялися відразу, як тільки було схвалено рішення про операцію.

«Дуже мало часу! — нервував Григорій. — Марія не встигне дістатись до наших і повернутися з їхніми інструкціями назад. Домантович? Але ж рацією йому дозволено користуватись лише за виключних умов. А втім, випадок, справді, винятковий, шкода тільки, що не збігається час виходу в ефір з часом прийому. Що ж придумати?»

Нунке знову підвівся й заходив по кімнаті.

— До речі, документи в нього були на ім’я Ганса Ріхтера… Ні, який бовдур! Жовторотий, і тільки! Вскочити в таку халепу! Хай тепер начувається…

— Не заздрю йому по поверненні…

— І маєте рацію — Нунке сердито погасив сигарету. — Людина, яка знехтувала дисципліною, не може керувати іншими. Доведеться його повноваження передати іншому. Можливо, вам, Фред! А зараз дайте-но карту землі Бранденбург, і давайте обміркуємо маршрут.

Скоса глянувши на годинник — час спливає! — Григорій розгорнув на столі великомасштабну карту. І поки жовтий ніготь Нунке повзав по хитрому лабіринту шляхів, у Гончаренка визрівало нове рішення:

«Не треба Марії обертатися туди і назад. Важливо тільки передати відомості про справжнє обличчя затриманого і про мою місію. А там хай командування вирішує: брати його нашим хлопцям чи дозволити вивезти мені. Припустімо, його заберуть наші. Це ще не означатиме, що він заговорить. А якщо й заговорить, то викриє дві-три дрібні ізольовані ланки, головне ж приховає. Запеклий есесівець! Коли заберу його я, кожен його крок можна буде взяти під пильний контроль, а куди вушко голки, туди й ниточка. І я зможу дещо вивідати, не буде ж він критися від мене, свого рятівника? Людини, яка заради нього мало не сунула в зашморг власну голову. Риск у тому, що його можуть запроторити світ за очі. Або й зовсім, за їхньою термінологією, «усунути». Тільки навряд чи вони так розкидатимуться кадрами».

Тим часом Нунке знов і знов перебирав можливі варіанти маршруту, з німецькою педантичністю зважуючи переваги й недоліки. В куточку його різко окреслених уст знов стриміла погасла сигарета, яку він безперестанку жував. Григорій похмуро спостерігав, як під його випещеною шкірою ходять тугі жовна, і йому здавалося, ніби, ці щелепи в своєму розміреному русі хвилина за хвилиною ковтають час. Коли Нунке зробив маленьку паузу, Григорій швидко вставив:

— По-моєму, останній варіант найкращий.

Нунке з сумнівом похитав головою:

— Не думаю… надто багато забере часу.

— Зате він найбільш безпечний, — наполягав на своєму Григорій, — а безпека — це теж виграш у часі.

Нунке з хвилину розмірковував.

— Гаразд. Якщо він вам більше подобається, рушайте цим маршрутом. Вам їхати, за вами й останнє слово. — Нунке підвівся. — Ну, Фред, ніби все. У вашому розпорядженні трохи більше години, але приїздіть раніше — треба припасувати форму. Я не прощаюся, ми побачимось, — документи мусять принести мені…

Позбувшись шефа, Григорій відразу ж виїхав. До аптеки, власницею якої вважалася його зв’язкова, було хвилин з п’ятнадцять їзди, і він вирішив попередити Марію, щоб вона на нього чекала. З агентства він ніколи не дзвонив в аптеку і тому скористався першим таксофоном, що трапився на шляху.

— Вас слухають, — почувся старечий голос.

— Покличте, будь ласка, фрау Кеніг!

— Її зараз нема.

Холодні краплини поту зросили чоло Гончаренка. Намагаючись приховати збентеження, він знову попросив:

— Перепрошую, чи не скажете, де її можна відшукати? Справа дуже термінова… йдеться про пеніцилін.

— О, звичайно, звичайно! Фрау мене попередила, що її можуть питати. Вона в ресторані «Цум Тейфель».

— Вельми вдячний!

З почуттям полегшення Григорій сів у машину. Благенький «опель» рвонувся з місця і, розтинаючи темряву жовтими фарами, помчав найкоротшим шляхом, повз купу руїн.

Руїни… руїни… Минуло майже два роки по закінченні війни, а багато вулиць і досі було захаращено, цеглою, бетонними брилами, покрученим залізом. Такі вулиці закриті для проїзду, і тільки численні путівці поміж навалою уламків свідчили про те, що людська нога ступає і сюди. Доводилось вести транспорт в об’їзд. Але й там, де можна було проїхати, місто часто виглядало мертвим: обабіч розчищеного бруку височіли остови спалених будинків. Лише перші поверхи деяких з них були пристосовані під житло. Вікна в них тьмяно світилися — в Берліні не вистачало електроенергії, і ці цяточки світла швидко поглинала темрява, варто тільки було відійти на кілька метрів.

Нарешті машина виїхала в цілком упорядкований район. Залюднений і пристойно освітлений, він разюче контрастував з усіма іншими. З вивіски, літери якої світилися червонястим світлом, певно, відтворюючи пекельний вогонь, ресторан «Цум Тейфель» знайти було неважко.

У великому залі зібралось чимало народу. Марію Гончаренко побачив за столиком близько стіни, в товаристві ще однієї жінки і двох американських офіцерів. Сівши так, щоб вона могла його помітити, Григорій гарячково вишукував привід, який дав би йому змогу поговорити з нею сам на сам. На його щастя, після невеличкої перерви музиканти повернулися на естраду, і швидкі такти «Розамунди» заглушили брязкіт ножів і виделок, той однотонний гамір, схожий на дзижчання, що завжди сповнює приміщення, де зібралося багато людей. Григорій підвівся і підійшов до столика.

— Гутен абенд, панове! Дозвольте запросити вашу даму на танець!

Обидва американці похмуро втупились у Григорія. Один з них, той, що сидів поруч Марії, розкрив було рота, щоб відповісти гострою відмовою, та молода жінка випередила його: