Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 31)

Чезаре збуджено заходив по кімнаті, охоплений азартом журналіста, до рук якого потрапив сенсаційний матеріал.

— Як же ти пропонуєш написати статтю?

— Це має бути запит поліції від громадськості. Коротко, але питання ставити руба: як такі-то і такі-то, притягнуті до кримінальної відповідальності по статті такій-то про що офіційно повідомлялося в пресі, уникнули суду| опинилися на волі і змогли вчинити новий злочин? Жодних коментарів, не розпорошувати увагу на інше! Газети зараз сповнені сенсаційними подробицями вбивства, свідченнями тих, хто стикався з убитими і злочинцями. На нашу статтю ніхто не зверне уваги. А коли запит, звернений до поліції, набрати жирним шрифтом, взяти в рамку і вверстати в репортаж, що надійшов з Донго…

— Гаразд! Зараз я напишу текст. Ти маєш рацію.

Співрозмовник Чезаре відсунув списані аркуші й схилився над новим, чистим. Чезаре через плече колеги дивився на слова, що з’являлися з-під пера, і схвально кивав головою.

— Те що треба… Коротко і ясно. Давай позначу шрифт і рамку. Дзвони, викликай кур’єра! А втім, ні. Ще встигнемо. Треба подбати про матеріали для наступних номерів газети. Це має бути серія коротких, але влучних ударів, які не даватимуть супротивникові передихнути. Коли вщухне галас навколо вбивства, можна буде виступити з розгорнутим викривальним матеріалом. А поки що кожного дня — у щелепу, хук, аперкот. Як на рингу!

— Я міг би запропонувати…

— Стривай. Ознайомся спочатку з оцим.

Чезаре витяг з шухляди стола цілу паку збільшених фотокопій тексту і віялом розкинув їх перед товаришем по роботі. Той узяв першу копію, брови його піднялись високо вгору. Не дочитавши аркуша, він гарячково схопився за другий, потім почав переглядати інші.

— Ні, ти не квапся, читай уважно. Розумієш, який буде резонанс!.. Що з тобою?

— Чезаре, звідки в тебе ці документи? — мало не з стогоном вихопилося з грудей молодика в окулярах.

— Один друг передав через Лідію фотоплівку. Лідія знає його як давнього антифашиста… Та скажи нарешті, що з тобою?

— Поглянь спочатку на те, що я приніс тобі. — Поверх фотокопій ліг стос списаних на друкарській машинці сторінок.

Настала черга зніяковіти Чезаре.

— Звідки це в тебе? — запитав він.

— Мабуть, звідти ж, звідки і твої фотокопії — з схованок Рамоні. Боже, який я дурень, навіть двічі дурень!

— Джузеппе, ти можеш говорити без загадок?

— Виходить, Фред Шульц, про якого я тобі розповідав як про останнє стерво, зовсім не той, за кого себе видає. Він з нами. А ми з ним мало не…

Впавши грудьми на стіл, Джузеппе нестримно реготав.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Пізнє порозуміння

Ранкові газети розійшлися сьогодні вмить, і Григорій вирішив не шукати їх: Нунке, напевне, скористається з послуг кіоску у вестибюлі готелю.

Так воно й було. Начальника школи Гончаренко знайшов у тій же позі, що і вчора, з купою прочитаних газет.

На запитливий погляд раннього відвідувача Нунке відповів заспокійливим жестом, розвівши долоні випещених рук.

— Нічого нового, Фред! — сказав він, коли Григорій сів. — Убитий знову фігурує під ім’ям «Невідомий». У декотрих газетах є натяки, ніби це приватний детектив дуже впливової особи однієї з іноземних держав. Нам це на руку.

— А показання свідків? — Здебільшого буяння фантазії. Лише одна повія з Мілана — вона прислала до поліції анонімного листа — стверджує, наче її, як вона висловилась, «нічний друг», дуже схожий на вбитого, уві сні щось бурмотів німецькою мовою.

— Це мене тривожить. На Донго шлях лежить через Мілан, можливо, Вайс там заночував.

— Гм… Звичайно, неприємно. А втім… Якщо вона й наважиться давати свідчення, навряд чи їх сприймуть серйозно: п’яній дівці в ліжку може примаритись казна-що. Теж мені лінгвіст!

— Так то воно так, а все-таки…

— Зважте, історія з неіснуючими вже архівами Муссоліні забила всім памороки.

— Неіснуючими? Ви гадаєте, їх не було?

Нунке посміхнувся, примружився, мов ситий кіт, витримав паузу і лише після цього із зверхністю людини, обізнаної з багатьма таємницями, багатозначно мовив:

— Були, та спливли. Свого часу про це подбав Скорцені. Що-що, а листування дуче з Черчіллем Отто приховав добре. Фред, зважте, я вам довіряю державну таємницю! Ці листи у нас. Прийде час, коли ми зуміємо їх використати. Сподіваюсь, ви розумієте, що жодна душа про нашу розмову не повинна знати?

— Про такі речі навіть не попереджають, настільки вони зрозумілі… Виходить, Вайс погнався за марою!

— Завдавши нам стільки неприємного клопоту! Коли б не він, ми могли б побути в Римі ще кілька днів, а тепер доведеться сьогодні ввечері виїхати. Береженого, як кажуть, і бог береже. Я вже дзвонив Рамоні, його секретар замовив нам квитки. Він може подзвонити з хвилини на хвилину, тому в мене така пропозиція: давайте поснідаємо тут, у номері, а потім походимо по магазинах, ви допоможете мені вибрати подарунки дружині й дітям.

— З охотою. Викликати офіціанта?

— Я вже замовив сніданок на дві персони. Накажіть, щоб подавали.

Григорій подзвонив до ресторану і, поки Нунке прибирався, поки сервірували стіл, взявся переглядати газети. Увагу його привернув вміщений в «Уніта» і «Аванті» набраний жирним шрифтом запит до поліції. Ага! Он чому Рамоні вчора так нервував, прочитавши прізвища затриманих за підозрою в убивстві! Навіть наказав Джузеппе негайно звірити ці прізвища з якимсь Батісто. Джузеппе при цьому прикусив губу, ніби стримуючи посмішку, та вона світилася в його очах, коли він поглянув на Григорія. Взагалі Джузеппе поводився вчора досить дивно. Гончаренкові не раз здавалося, що він хоче залишитися з ним наодинці, і вигляд у нього був не насторожений і злий, як раніше, а скоріше приязний. Радіє, що збудеться гостей чи підготував якусь капость і тепер з того втішається?

Його думки про секретаря Рамоні наче передалися через відстань — пролунав телефонний дзвінок, і в трубці почувся голос Джузеппе.

— Синьйор Нунке? А, це ви, синьйор Шульц! Дуже добре, я вам дзвонив у пансіонат. Рівно о четвертій я до вас зайду, щоб вручити квитки, поїзд відходить о восьмій. Дуже прошу: влаштуйте так, щоб ви були самі. У мене до вас важлива справа. Дуже важлива і… приємна. Щоб не збудити підозри господаря номеру, скажіть лише одне слово: «так» чи «ні».

— Так, Джузеппе! — На другому кінці зумер відключився, Григорій повільно поклав трубку, роздумуючи над тим, яка справа, та ще й приємна, може бути у секретаря Вітторіо Рамоні до Фреда Шульца.

— Поїзд відходить о восьмій! — гукнув Григорій Нунке, підійшовши до дверей опочивальні.

Нунке дотримувався правила: за їжею не вести ділових розмов, тому під час сніданку обидва торкалися лише сторонніх тем, хоч було видно — думки обох сягали далеко від того, про що говорилося. Коли подали незмінну каву, Нунке не витримав.

— Ось вона, далекоглядність нашої політики, Фред! Ще вчора ми з вами були вигнанцями, а сьогодні повертаємося до Німеччини із щитом, а не на щиті. Повірте мені, Гелен доможеться свого: не тільки відродить німецьку розвідку, а й зробить її наймогутнішою.

— А чи не здається вам, що попередження про найтісніший контакт з окупаційними американськими властями, по суті, є завуальованим натяком на нашу залежність від усіляких думбрайтів?

— Лише на початку нашої діяльності, Фред, лише на початку. З стратегічних міркувань це навіть доцільно. Дайте нам набратися сили і тоді… О, тоді коліном під зад Думбрайту і таким, як він!

— Шкода, не можна зробити цього завтра ж! Я так і не зрозумів: позбудемось ми його опіки чи ні?

— Якщо вже мати боса, то я волів би іншого… До речі, як ви гадаєте… отой недокінчений лист Вайса до Думбрайта був першим?

— Ви помітили, як скрупульозно він підраховував свої витрати? Занотовано буквально все — аж до такої дрібнички, як квиток на автобус. Поштових видатків серед записів нема. Я уважно перевірив.

— Дивує мене все-таки Вайс. — Нунке потер пальцями чоло над переніссям. — 3 документів, які ми маємо в школі, видно — він людина не дурна, дуже обережна. Я мав нагоду ознайомитися з однією справою — він її вів, ставши слідчим гестапо. Блискуче проведене слідство, хоч справа була заплутаною. Як же міг він, людина, безумовно, розумна, встряти в таку авантюру?

— Вайси — це наша помилка, вони типовий продукт середовища, що їх породило. їхній мозок пристосовано лише для виконання певних функцій. Завів хтось пружину — і вона починає розкручуватися з несхибною послідовністю, виток за витком, у заданому темпі й напрямку. Як добре налагоджений механізм. Та досить потрапити в цей механізм якійсь порошинці — і він виходить з ладу. У Вайса ж така порошинка була…

— Цікаво. Що ж то за порошинка?

— Непомірна, просто хвороблива жадоба до грошей.

— Ну, хто не любить грошей у наш час, — розчаровано промовив Нунке, який сподівався почути щось пікантне.

— Не потяг, не любов, а патологічна пристрасть. Невтолима спрага і голод Тантала, який по саме горло стояв у воді, бачив перед собою поживні плоди, та не міг торкнутися їх устами. Тривалий час він працював у Заксенхаузені на створеній за секретним наказом фабриці фальшивих грошей. Долари, фунти стерлінгів проходили через його руки нескінченним потоком, нагромаджувались горою. Під його наглядом сотні в’язнів м’яли їх, злегенька терли, щоб надати їм вигляду таких, що побували у вжитку. Він якось розповідав мені про це, бачили б ви, як тряслися його руки, він кляв себе, що не наважився нічого зачерпнути з того моря багатства. Те, що він не наважився, коли інші нажилися, породило комплекс неповноцінності. Крім жадоби до грошей, йому ще треба було довести собі, що він спроможний на рішучий крок… Ось ті порошинки, ось чому пружина зіпсувалася і стала.