Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 20)

За вікном миготіли вогні Мілана. Повідомивши місто про своє прибуття хрипким гудком, поїзд брязнув сталевими м’язами й зупинився біля вокзалу, відсапуючись після довгого бігу по важких дорогах Ломбардії.

І відразу ж у вагон ринув гомін вируючого на пероні натовпу — це темпераментні міланці зустрічали своїх родичів, друзів і знайомих.

Відмовившись від послуг настирливого носильника, Вайс підхопив свій чемодан і, поштовхавшись поміж пасажирами, вийшов на привокзальний майдан. Він теж вирував своїм життям, тільки панували тут уже не пішоходи, а машини. Вони під’їздили одна по одній, гостинно прочиняючи перед приїжджими дверцята. Взявши таксі й наказавши відвезти себе в недорогий готель, Вайс зручно вмостився на сидінні, відкинув голову на його спинку і в котрий уже раз почав обмірковувати план своїх дій.

«У Донго треба приїхати, звичайно, вдень і оселитися під виглядом туриста в приватному пансіонаті. День-два потинятись по містечку, добре вивчити місцевість, лише потім діяти. Якщо поталанить здійснити задумане — негайно до Західного Берліна… Ні, краще до Лісабона. Він, наче мурашник, кишма кишить розвідниками всіх мастей і ґатунків, і там буде легше знайти потрібну людину. А потім… потім кудись у Південну Америку… Подалі від Думбрайта і Нунке… Новий паспорт коштуватиме якихось сто-двісті доларів… Тоді — шукайте вітра в полі».

Машина то потрапляла в пробку і зупинялась, то мчала з скаженою швидкістю.

— Якого дідька так мчати, їдьте обережніше! — не витримав Вайс.

Шофер зневажливо мугикнув і пояснив, що в Мілані є лише один справжній водій, і це саме він, Нікколо Фоліо, решта ж — жалюгідні дилетанти, що не можуть відрізнити радіатор від запасного колеса. На доказ своєї майстерності таксист так натиснув на акселератор, що у Вайса всю спину обсипало морозом.

Нарешті машина зупинилась біля непоказної будівлі, над головним входом якої світилась жовта аргонова вивіска. Кількох літер у ній не вистачало, і від цього будинок здавався ще більш занедбаним.

Портьє, миршавий чоловічок невизначеного віку, провів Вайса в кімнату на другому поверсі. Це була довга, вузька конура з вікном, схованим під почорнілою від пороху шторою. Біля однієї стіни стояло ліжко, вкрите пожмаканою пікейною ковдрою сумнівної чистоти, біля другої, навскоси від ліжка, — шафа з каламутним овалом дзеркала на дверцятах. Умеблювання доповнював невеличкий столик у кутку і два стільці. Повітря в кімнаті було застояне і смердюче, наче в солдатському черевику.

— Скільки коштує номер? — запитав Вайс, з огидою позираючи на несвіжу постіль.

— П’ять тисяч лір за добу, синьйор!

Ощадливого Вайса пересмикнуло:

— Як? За цю смердючу конуру п’ять тисяч лір? Ви збожеволіли!

Портьє знизав плечима:

— Десь на околиці синьйор, може, і знайшов би номер дешевший ціною, але тут, у центрі, де сімдесят відсотків будинків зруйновано бомбуванням… Та й що таке п’ять тисяч, коли пачка сигарет коштує сто п’ятдесят лір?

— Я тут ані хвилини не залишусь. Викличте негайно таксі!

Портьє нахабно розсміявся просто в обличчя Вайсу:

— У нас зіпсувався телефон, синьйор!

— Де розташовано найближчий готель?

— Кварталів за десять… Самі бачили: навколо руїни.

По обличчю портьє було видно, що він і зараз бреше, як щойно збрехав про зіпсований телефон.

Вайс метнувся до вікна і прочинив обидві його половинки, напівпіднявши штору.

— Гаразд, я лишаюся. Забирайтесь!

Залишившись на самоті, Вайс скинув піджак і сорочку, витер шию і торс одеколоном, картаючи себе за те, що так необачно відпустив таксі і не заїхав кудись повечеряти. Потім думки його знов закружляли навколо майбутнього багатства. Настрій відразу покращав.

«Нічого, колись я з посмішкою згадуватиму цей паршивий готель… Втім, перепадало й не таке. Бували часи, коли така от хижа здавалась би мені раєм. Переспати ніч, а там…»

У двері постукали. В кімнату знову зайшов портьє.

— Пробачте, що потурбував. Може, подати синьйору пляшку вина?

Вайс відчув його смак на спраглих устах. Справді, трохи випити не завадить.

— Що ж, принесіть.

Та портьє продовжував тупцювати біля дверей.

— Що там ще?

— А може, синьйор схоче, щоб гарненька дівчина збила йому на піч подушки? — запитав він, догідливо-солодко посміхаючись і фамільярно підморгуючи.

Уява миттю намалювала струнку красуню. Таких він бачив у Римі, в вар’єте, куди вони якось забрели разом з Фредом. Кинуло в жар. Почервонівши й дивлячись кудись убік, Вайс прохрипів:

— Хай зайде.

Хвилин за десять до кімнати ввійшла огрядна жінка років тридцяти. Поставивши пляшку вина на стіл, вона томно проворкувала: «Обожнюю білявеньких!» — і гепнулась усією своєю вагою Вайсові на коліна.

Пробудження було безрадісним. Сузі, як вона себе називала, ще спала, коли Вайс почав одягатися. Він уже зав’язував краватку, збираючись непомітно вислизнути з номера, аж тут огрядна постать під простирадлом заворушилась і сонний голос запитав:

— Ти вже йдеш, любий? Не забудь залишити мені три тисячі лір.

Вайса аж підкинуло: «Що вони, за дурня мене мають?!»

— Тисячі тобі вистачить. Більше не дам!

— Що-о? — загрозливо спитала жінка.

— А те, що чула! Тисяча лір — і все!

Сузі схопилася з ліжка. Вчорашні рум’яна зблякли, волосся скуйовдилось і звисало сплутаними пасмами. На Вайса дивилось люте, одутле обличчя Медузи-Горгони. Його пересмикнуло від огиди.

— Що? Тисячу лір? Ти думаєш, я хто? Я порядна дівчина, а ти мені пропонуєш тисячу лір! — Вона наступала на Вайса, затиснувши в руці бюстгальтер.

— Тисячу лір порядній дівчині? — дихаючи перегаром, провадила далі Сузі. — Ах ти, слиняве опудало, каракатиця ти паршива! — замахнувшись бюстгальтером, мов пращею, вона стебонула Вайса по обличчю. Ґудзики боляче дряпнули щоку.

— Ось покличу Марчелло, він з тебе не те що гроші, душу витрусить! Та я сама її з тебе виб’ю. Ось так, ось так!

Затуливши обличчя долонями, Вайс задкував, нарешті опинився в кутку кімнати, притиснутий до стіни. Далі податись було нікуди, і він спробував перехопити Сузину руку.

— Марчелло! — верескнула вона.

— Заткни пельку, дурепо! Одержиш свої три тисячі, тільки відчепись! — і собі гаркнув він.

Жінка відразу заспокоїлась і почала поволі одягатись. Вайса ще тіпало від сорому й люті, коли вона, спритно сховавши гроші, цілком миролюбно підійшла до нього і цмокнула в неголене підборіддя:

— До побачення, любчику! Частіше заходь!

Перед очима «любчика» ще довго метляв великий чорний бюстгальтер, затиснутий в дебелій руці.

Без апетиту поснідавши в невеличкій тратторії, Вайс плентався повз знівечені війною будинки, тягнучи за собою набридлий чемодан. Коли дозволяли обставини, він любив їздити порожнем, розпихавши вміст несесера по кишенях. А зараз чемодан відтягав руку і час від часу не те що боляче, а якось настирливо-неприємно бив по нозі.

Поблукавши навмання кривулястими, вузькими вулицями, Вайс несподівано вийшов на Пьяцца Фонтана і опинився перед величною спорудою. Навіть він, байдужий до архітектурних шедеврів, як і до мистецтва взагалі, спинився вражений, мимохіть милуючись чудовим витвором людських рук. Перед ним був славнозвісний Міланський собор. Вертикальні лінії будови, Приховуючи її величезні розміри, тягнулись угору, до неба, переходячи в численні гострі шпилі і вежі, увінчані постатями святих. Вони ніби кликали людей відректися від суєтних земних справ і спрямувати свої погляди на бога, бо лише єднання з богом може дати людині справжню втіху.

— Синьйор цікавиться собором? — Перед ним виросла постать верткого чоловічка в обшарпаному піджаку. Не чекаючи на відповідь, чоловічок забубонів: — Це єдиний мармуровий готичний собор у Європі. Довжина — сто сорок вісім метрів, ширина — п’ятдесят сім, найвища точка…

— Відчепіться! — буркнув Вайс і, повернувшись спиною до непроханого чичероне, попрямував до перукарні, повз яку кілька хвилин тому пройшов.

— Синьйор, бачу, приїжджий? — поцікавився перукар, намилюючи клієнтові щоки і кивнувши головою у бік поставленого біля стіни чемодана. — О, у нас є що оглянути! Собор ви, звичайно, вже бачили. Обов’язково завітайте і до церкви Санта Марія з неперевершеною «Тайною вечерею» Леонардо. Безумовно, цікаво оглянути замок Сфорца, картинну галерею Брера, інші музеї, але «Тайна вечеря» да Вінчі — поза конкурсом, запевняю вас, синьйор! Диво, справжнє диво! Нас, міланців, вважають людьми практичними, діловими, але ми маємо серце, ми пишаємось тим, що саме у нас, в Мілані…

Спритні пальці майстра бігали по обличчю, втираючи в старіючу шкіру поживні креми, а язик тим часом працював не вгаваючи. Вайс уже давно не дослухався до порад перукаря, жодною реплікою на них не реагував. Він сидів, заплющивши очі. Після проведеної в готелі ночі боліла голова і було каламутно на душі. Він прикинув у думці, скільки в нього лишилося грошей. Виходило не так уже й багато. Навіть зовсім небагато.

«Чортів готель, — гриз себе Вайс. — Треба було відразу піти, адже бачив, до якого вертепу тебе привели… А тут ще доведеться витрачатись на авто. Можна, звичайно, дістатися Донго автобусом, але на такому фешенебельному курорті я матиму жалюгідний вигляд, крокуючи від пансіонату до пансіонату з чемоданом в руці. Це може привернути зайву увагу… Був би я на розкішному «кадилаку» — це звичайне явище, а піший мандрівник у цих місцях — аномалія…»