Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 19)
Сховавши касету із списками окремо, Григорій заходився біля документів, що стосувалися безпосередньо діяльності МСІ. Директивні вказівки «центру». Інструкції щодо методів роботи. Ого! Дислокація розташування підпільних груп і схема схованок зброї… Зведені звіти керівників «п’ятірок» і «десяток» за територіальними ознаками. Список прогресивних діячів з позначками то хрестиком, то знаком оклику… А це, мабуть, прізвища провокаторів, які пробралися до робітничих організацій… Копія листа на ім’я князя Боргезе, підписаного «смиренним братом Хуста Перес де Урбель». Цікаво! Смиренний настоятель абатства під Мадридом розмовляє з фактичним керівником італійських неофашистів мало не тоном наказу. З тексту видно, що йдеться про об’єднання всіх неофашистських сил в Європі, і «смиренний брат» не від того, щоб очолити керівництво ними у себе в абатстві «Вальє дос Кандос».
Захопившись читанням цього листа, Григорій не помітив, як насторожено виструнчилась Лідія, і повернувся лише на звук її переляканого голосу:
— Ховайте, бога ради, ховайте! Хряпнула хвіртка, хтось прямує до ганку… Джузеппе!
— Мерщій через чорний хід! Я вас послав по сигарети. Повернетесь за півгодини! — скоромовкою наказав Григорій, похапцем виймаючи касету і ховаючи її в кишеню.
— Я вам допоможу зібрати папери.
— Кажу ж вам, мерщій! — гримнув Григорій так люто, що Лідію наче вітром здуло.
Одним помахом руки Гончаренко згріб усі розкладені на столі документи.
«Доведеться впхнути їх абияк, а вже потім… А чорт, не встигну, пізно!»
Жбурнувши папери на стіл, Григорій кинувся до дверей.
«Спробувати проскочити до опочивальні? Замкнутися? Дурниця! Викрию себе з головою! Тільки прийняти бій. Зіграти ва-банк! Двері відчиняються всередину. Якщо стати за портьєрою…»
Мить вагання. Натяк па якийсь невиразний план. Задушлива темрява портьєри, запах пороху, від якого лоскоче в носі й першить у горлі…
Джузеппе наближався до кабінету, насвистуючи «Кукараччу». Ось кроки його уповільнились, зовсім затихли. Мабуть, він спинився, роздумуючи, йти далі чи піднятися наверх, до себе в кімнату.
«Невже пронесе?.. — Григорій затамував подих. — Ні, таки йде сюди!»
Все ще насвистуючи, Джузеппе прочинив половинку дверей, спроквола зробив кілька кроків, і раптом свист урвався.
По звуку кроків Григорій догадався, що Джузеппе кинувся до стола. Тепер повертається, підбіг до стелажа з розверстим тайником.
— Сили небесні, що ж це таке!
Григорій дивувався потім сам, як воєдино в критичні хвилини можуть злитися думка і рух. Не встиг Джузеппе озирнутися, а Гончаренко вже стояв за його спиною з націленим фотоапаратом у руках.
— Ви збожеволіли! Що ви робите? — вражено скрикнув секретар Рамоні, не встигши навіть відірвати руки від отвору тайника.
— Хочу увічнити вашу постать на тлі цієї пікантної обстановки, — глузливо кинув Григорій і двічі клацнув фотоапаратом. — Запевняю вас, фото вийде дуже ефектним.
— Я щойно зайшов!
— Проте встигли зробити чимало!
Лише тепер Джузеппе остаточно прийшов до пам’яті і збагнув усю складність ситуації, в яку потрапив.
— Ви негідник, Шульц! Це справа ваших рук. Сама ваша присутність у порожньому домі свідчить про це. Куди поділась Лідія?
— Я послав її по сигарети. Тільки й усього.
— Ага! Виходить, ви-навмисне вислали її з дому! Ще один доказ проти вас!
— Ви погано розумієтесь на юриспруденції, Джузеппе! Доказ — ось! — Григорій підняв фотоапарат. — Так би мовити, речовий, зафіксований на плівці. А у вас що? Слова! Самі слова, їх легко спростує фотознімок.
— Ви мерзенний шантажист, Шульц! І я це доведу. Є ще логіка, логіка подій…
— Но… но… обережніше на поворотах! Що ж до логіки, то це зброя обоюдогостра. В наші часи деякі документи — ті самі гроші. То чому б вам не скористатися з нагоди…
— Ага, он що! — стиснувши кулаки, Джузеппе впритул підступив до Григорія. — Я вас зараз ось цими руками…
— Годі! Набридло! У мене пістолет, зрозуміли? І коли дійде до насильства…
Міряючи один одного поглядами, вони стояли майже впритул, обидва зблідлі, обидва розлючені.
«Чорт забери! Час переводити розмову на інші рейки… Бідолаха! І якого біса ти звалився на мою голову!»
— От що, Джузеппе! — Григорій витягнув руку з кишені і відступив до стола. — Наш словесний двобій нічого не дасть ні вам, ні мені. Ми можемо порозумітись, не вдаючись до кулаків і пістолета. Пропоную навести тут лад, поки не повернулась Лідія. А вже потім поговоримо про наші взаємини. Попереджаю, нападу з тилу я не подарую!
Спокійно повернувшись, Григорій почав складати документи. Джузеппе похмуро стежив за його неквапливими рухами.
— Ну от, можна й ховати. Покладіть, будь ласка, і поставте полицю на місце!
? З якої це речі? Щоб ви вдруге мене сфотографували?
— Два фотознімки чи три — яке це має значення… Втім, якщо ви так боїтесь…
Сховавши папери, Григорій обережно взявся за секретний замок. Ззаду почулося важке дихання Джузеппе.
«Невже приготувався вдарити? Схопить прес-пап’є і…»
Гончаренко швидко озирнувся. Ні, стоїть спокійно. У погляді неприхована цікавість, очі просто прикипіли до його руки. Виходить, не знав?
— Все! Тепер можна сісти й поговорити. Чому це ви так саркастично посміхаєтесь? Здогадуюсь, проте радіти вам рано. Ми ж тільки починаємо розмову. Уявіть, у замку старого графа Рамоні, де я жив, був точнісінько такий тайник. Старий сам показував мені його, віддавши одну з кімнат в моє повне розпорядження. Цілком природно, що й тут схованку було зроблено за готовим уже зразком. Ось чому я так швидко збагнув, як її закрити.
— Вас виказало не тільки це, Шульц. Ви складали документи в певному порядку, отже, знали, як вони лежали раніш.
— Слова, любий Джузеппе, слова! Я міг би легко їх спростувати, пославшись на вашу збуджену уяву, але…
Погляди двох чоловіків знову схрестилися: спокійно-насмішкуватий Григорія, гарячковий, сповнений ненависті — Джузеппе.
— Ви, очевидно, полюбляєте гру в піжмурки, Шульц?
— Навпаки, терпіти її не можу! А тому признаюся: тайник відкрив я.
— Овва, яке сміливе признання! Ніби я не знав цього з самого початку! Незрозуміло одне: навіщо ви розіграли весь цей фарс?
— Невже ви не здогадуєтесь? Щоб вас знешкодити. У вас немає доказів проти мене, а я їх маю. І якщо ви прохопитесь хоч словом про те, що тут бачили, Рамоні чи комусь іншому, обидва фотознімки, зважте, в двох різних ракурсах…
— Це моральне насильство, Шульц!
— Лише вимушена пересторога. І щоб не обтяжувати вашу совість зайвими роздумами морального порядку, можу свою поведінку пояснити.
— Знаєте, Шульц, ви мене починаєте цікавити. Так спритно звалити з хворої голови на здорову і триматися після цього з таким самовпевненим спокоєм…
— Професія, Джузеппе! Виученик школи «благородних лицарів», як вам відомо. До речі, і моя надмірна цікавість до документів синьйора Рамоні пов’язана саме з нашою школою. Бачте, інтереси навіть однодумців, на жаль, часто стикаються. Так сталося і в мене з вашим шановним патроном. Нашу розвідку дуже непокоїть та обставина, що Рамоні дещо легковажно зберігає у себе списки діячів націонал-соціалістичної партії райху, переправлених свого часу за допомогою італійців за кордон. Ми воліли б, щоб ці списки зникли, тобто слід наших людей загубився б. Цього вимагають правила конспірації, ті плани, що їх ми будуємо, спираючись на наявні там чи там сили. Ось чому містер Думбрайт і поклав на мене це нескладне, але неприємне завдання. Воно аж ніяк не зачіпає інтересів вашого підпільного руху, МСІ, інших організацій такого ж толку, а наші — захищає… То ми з вами дійшли джентльменської згоди про мовчання?
— Навряд таку згоду можна назвати джентльменською. — Тінь посмішки промайнула в очах Джузеппе, і це занепокоїло Григорія.
— Як хочете назвіть нашу згоду, хоч піратською… Для мене важливе одне — ваша мовчанка. Якщо ви її порушите, я буду безжальним, попереджаю чесно.
— Ви забрали списки. Рамоні це може помітити. Тоді підозра впаде на мене. Однаково над моєю головою висітиме сокира.
«Йолоп, як же я, сплівши свою версію, про це не подумав! Хоча…»
— Мені в школі вручили фальшиві списки, і я їх поклав замість справжніх. Хтось із наших людей свого часу їх сфотографував, отже, підробки Рамоні, треба сподіватись, не помітить, — запевняв Григорій, знаючи, що сфотографовані ним списки лежать на місці.
Джузеппе зняв окуляри і потер скроні. Без скелець його очі дивилися зовсім безпорадно. Часто кліпаючи повіками, як це буває з короткозорими людьми, коли ті дивляться неозброєним оком, він після хвилинного роздуму видавив з себе слова згоди.
— Що ж, обіцяю мовчати. Іншого виходу ви мені не лишили…
Недалеко від вілли Рамоні Григорій зустрівся з Лідією. Вигляд у неї був стривожений.
— Усе гаразд, не турбуйтесь! Він нічого не помітив. Трохи поговорили і приязно розпрощалися… Надвечір зайдіть до Матіні, підете з ним до Агнеси Менендос і допоможете їй зібратись. Про те, що я в Римі,— анічичирк. Цю касету передайте вашим друзям. На щастя, все найважливіше ми з вами сфотографували.
— Правда? — зраділа Лідія.
— Авжеж! — так само радісно відповів Григорій, хоч серце його скніло, наче засіла в ньому скабка.
Один він знав, що в апараті, націленому на Джузеппе, не було плівки!
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Підкова щастя