Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 12)

В очах Алоїза Орсіні спалахнули насмішкуваті іскорки:

— Отже, ви теж дбаєте про справи небесні?

— Про земні. Все залежить від того, як на це глянути: якщо порятунок бідолашної жінки з хворим дитям вважати за акт милосердя… Ви, певно, чули від падре історію Агнеси Менендос і її доньки?

— Так, але чув і інше: ви хочете відвернути її серце від єдиної втіхи, яку вона мала, від віри у вищий промисел.

— Дівчинці насамперед потрібен хороший лікар, монсиньйор! Ми живемо не в середньовіччі, а в двадцятому столітті, коли діалог між наукою і релігією став можливий і вже відбувається.

— Мені подобається ваша відвертість, сину мій, вона найбільше переконує в чистоті ваших помислів. — Настоятель коледжу підвівся і вийшов з-за столу. — Не думаю, що моя присутність під час розмови з падре необхідна, а тому прощавайте! Таємницю нашої розмови обіцяю зберегти.

Додавши кілька люб’язних слів, монсиньйор Алоїз Орсіні вийшов у бічні двері, що, мабуть, вели в його особисті покої. Григорій лишився в кабінеті сам. Дуже хотілось курити. Вій уже витяг був сигарету і запальничку, та раптом схаменувся: тут, мабуть, не палять. Довелося все причандалля сховати назад у кишеню.

Нав’язлива думка про бодай одну затяжку тютюновим димом, склеписта стеля, нависла над головою, товстенні стіни, крізь які, здавалося, не може долинути жодного звуку, — все це починало нестерпно дратувати. З почуттям гострого невдоволення собою Григорій відзначив, що дражливість його день у день зростає. Воно й зрозуміло! Стояти на порозі волі і стримувати себе, щоб не переступити себе. Адже Григорій сам звалив собі на плечі клопіт із влаштуванням Агнеси, додавши до цього ще й нові турботи — з Рамоні і всією їхньою зграєю. Плетуть своє павутиння отруйні павуки, в усіх куточках земної кулі заворушилися, засновигали. Якщо вчасно не розрубати їхнє плетиво, обплутають ним цілий світ. За всяку ціну треба здобути список воєнних злочинців, переправлених через Італію, що його так необережно ховає у себе на віллі Рамоні. їх місцеперебування — то потенціальні вогнища майбутніх пожеж. Цікаво, чи значаться в цьому списку ті, для кого за притулок і перевалочну базу правив коледж? Мабуть, ні. У Ватикана своя політика. І тому тут всіляко затушовуватимуть ганебну поведінку папи Пія XII, який відверто став на бік фашизму, завдав чималої шкоди рухові Опору, доклав багато сил, щоб християнсько-демократична партія відкололася від створеного в 1943 році Комітету національного визволення. Часи змінилися, італійський народ довів, що він ненавидить фашизм, тож діяти доводилося обережніше… І таємниці монсиньйора Алоїза Орсіні, лагідного Алоїза Орсіні, такого привітного і ласкавого, що хоч до рани прикладай, лишилися при ньому або заховані надто глибоко…

Поява падре Антоніо повернула до турбот сьогоднішнього дня. Падре ввійшов поквапливо і, лише переступивши поріг, стишив ходу, схиливши водночас голову в поштивому поклоні.

— Пробачте, монсиньйор, я був аж у… — слова завмерли на його устах, очі округлилися. — Фред Шульц? Це ви?

— Усі шляхи ведуть до Рима… Пам’ятаєте нашу нічну розмову?

— Так, це були ваші останні слова. Але я не надав їм значення. Ви ж збиралися лишитися, сподіваючись ще якийсь камінь перетворити на хліб.

— У вас хороша пам’ять, падре, проте дозволю собі поновити основне з нашої розмови: ви зобов’язались здобути візи для Агнеси, Ірене, Педро і Пепіти, влаштувати їх у безпечному місці і, одержавши відступне, — не будемо лякатися слів! — назавжди забути про їхнє існування. Цю умову виконано?

— Частково і не з моєї вини. Дорогою Педро захворів, ми мусили заїхати в рідне село Пепіти, залишити там хлопчика і Агнесину служницю. Патронеса забезпечила їх усім необхідним.

— Де синьйора Менендос і Ірене зараз?

— По приїзді до Італії синьйора повелася досить дивно, Вона відмовилась від моїх послуг, виявивши при цьому неприховану ворожість. Так, так, ворожість, як не гірко мені, її духівникові, в цьому признатися. Всі мої спроби порозумітися ні до чого не призвели. Я мусив скоритися, зникнути з її очей.

— Не забувши; звісно, про обіцяну компенсацію?

Очі падре сердито блиснули:

— Ви знаєте, сину мій, я дбав не про особисті статки. Яку вагу мають наші дрібні чвари, особисті образа в момент, коли свята католицька церква готується до розгорнутого наступу на комунізм? Не сьогодні-завтра найсвятіший папа оголосить про відлучення від церкви всіх католиків, які так чи інакше спілкуються з комуністами, зваблені їх облудливими гаслами боротьби за мир. Це стане початком…

— Пробачте, падре. Де зупинилася синьйора Менендос?

— В готелі «Есперанса» на Кола ді Ріенца.

— І досі перебуває там? Не думаю, щоб ви відмовилися від спроби повернути свій колишній вплив.

— Боротися за ввірені нам душі ми, служителі божі, повинні до останнього. Як її духівник, як людина, що спілкувалася…

— А наша умова? Гроші, які ви одержали?

— Один з найсвітліших розумів Італії, політичний діяч і мислитель доби Відродження повчав, що розумний правитель не може і не повинен точно дотримувати свого слова, коли не існує більше причин, які спонукали його дати обіцянку. Правителі — ті самі люди.

— Якщо мені не зраджує пам’ять, це був Пікколо Макіавеллі? Безбожник, який так ганив папство? Безсоромний автор «Мандрагори», твори якого було заборонено папою, а потім і собором? Ви прогресуєте, падре Антоніо! От тільки не доберу: невже ви серйозно вважаєте, що причин, які спонукали вас дати обіцянку, більше не існує? А моя поява тут? Вона вас не лякає? Не насторожує?

Пальці падре, що досі спокійно перебирали чотки, на мить спинились, і це виказало його хвилювання. Обличчя лишилося непроникливим.

— У нас різні погляди на речі, сину мій, — вимовив він спокійно, — ви захищаєте своє, я — своє… Одного разу ми дійшли розумної згоди, хто нам завадить зробити це вдруге?

— Думбрайт і Нунке.

Непевність і тривога так очевидно відбилися в погляді падре, що він сам це відчув і опустив повіки.

— Яким чином?

— Мені доручено домогтися вашого повернення до Іспанії. Звичайно, не з порожніми руками.

— За цими стінами я почуваю себе надійно.

— Даремно. У Думбрайта непогані взаємини з князем Боргезе, а він, ви знаєте, людина в стінах Ватикану впливова. Варт мені повідомити Думбрайта, що ви переховуєтесь тут…

— Виходить, ви можете і приховати це? — Тепер падре Антоніо невідривно, допитливо дивився просто в очі Григорія.

— Можу. І це моя остаточна ціна за невтручання в справи Агнеси. Попереджаю: не лише ділом, а і словом. Про неї ви не маєте жодних відомостей, хто б вас не запитував.

Дві пари очей схрестилися в мовчазному поєдинку. Чорних, хворобливо блискучих, облямованих старечими повіками, і світло-карих, насмішкуватих і водночас сповнених жалю до старості, переможеної і неправої.

Падре перший опустив очі. Всі зморшки на його обличчі, здавалося, заглибились, немов черкнув по них небачений різець, довершуючи почате часом, ще більше загострюючи кожну рису.

— Хай буде так, сину мій!

— Я тут не сам, а з Вайсом. На два-три дні я його збувся, але рано чи пізно він зможе сюди прийти. Вам треба деякий час перебути в іншому місці. Монсиньйор у цьому допоможе. Він справив на мене незабутнє враження.

— Людина високого розуму і великого серця!

— Очевидно, бо так дбає про всіх гнаних і страдників, — чомусь посміхнувся Фред Шульц. — А тепер, падре…

Вони підвелися разом, з однаковим почуттям полегшення після короткої, проте напруженої розмови.

— Ще одне, падре! Не раджу вам повертатись до Іспанії, поки існує школа «Лицарів благородного духу». Хоч це і ваше дітище. Саме тому, що це ваше дітище. Ви дуже багато знаєте, а Думбрайту не подобаються люди надто обізнані. Нунке одержав доброго прочухана за те, що своєчасно вас не усунув. Ви знаєте, як це у нас робиться.

— Ви повелися по-лицарському, Фред!

— Якщо взяти до уваги назву нашої школи, це не звучить як комплімент,

— Маю на увазі інше. Теж з нашої нічної розмови.

Тоді йшлося про лицаря Ламанчського, тінь якого майнула близько нас.

— У вас справді чудова пам’ять, падре! Це мене тішить, бо дає певні гарантії і щодо нашої сьогоднішньої угоди.

Вийшовши за стіни коледжу, Григорій побрів навмання, сам ще не знаючи, куди понесуть його ноги. Кола ді Ріенца має бути десь близько. Перший-ліпший перехожий покаже, в якому напрямку треба йти. Тільки чи слід про це запитувати? Ніхто не повинен бачити його разом з Агнесою, тим більше в готелі… Ні, з Агнесою бачитися не треба. З усіх міркувань. Своєї власної і її безпеки. Через те, що не зможеш відповісти на її почуття так, як вона б цього хотіла. Через Ірене, спокою якої він не мав права порушити. Своє власне становище, скрутне вкрай… І годі, годі про це розмірковувати! Крапка…

Ранком дзвонив чимсь занепокоєний Рамоні, натякав на якісь особисті ускладнення, просив приїхати. Пославшись на візит до Алоїза Орсіні, Григорій ухилився від негайної зустрічі. Податись до Вітторіо зараз? У цей час його звичайно не буває вдома, можна поговорити з Лідією. Не уривками, шукаючи зручної нагоди, а докладно все обміркувати… Якщо не буде поблизу Джузеппе. Що то за один? Чим пояснити пильний погляд, що ніби обмацує його, Григорія, з ніг до голови, насмішкуваті вогники, що часом спалахують в глибині очей і які він не встигає пригасити? Лідія панічно боїться Джузеппе, більше, ніж свого господаря. Здоровий інстинкт самоохорони? Адже нічого конкретного закинути Джузеппе вона не може. А проте…