Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 11)

— Приїхали!

Гальма завищали на найвищій ноті, і машина зупинилася.

— Що скаже синьйор? — на збудженому обличчі водія блищали крапельки поту.

— Вищий пілотаж! — щиро похвалив Григорій.

Машина від’їхала.

Купивши журнал, Григорій відшукав зручне для спостереження місце, звідки було добре видно всю площу. Через деякий час під’їхало жовте таксі, але не те, на яке він чекав. З нього вийшла опасиста велична матрона, слідом за нею, мов горох з перезрілого стручка, посипалися галасливі верткі дітлахи. Навіть не вірилось, що в одній невеличкій машині може вміститися стільки народу.

Хвилини спливали. Одне по одному біля вокзалу спинялися авто різних марок і різного кольору: світло-сірі, блакитні, зелені, чорні, мов величезні жуки, і білі, схожі на птахів, що на мить присіли, згорнувши крила. І жодного жовтого таксі! Та от Григорій враз прикрив обличчя журналом, потім обережно, краєчком ока глянув з-за свого укриття. Так і є! З машини вийшов Вайс. Перш ніж розплатитися, озирнувся. Попрямував до входу в вокзал. Зник у пащі широчезних дверей…

Трохи перечекавши, Григорій рушив слідом за ним. Став близько входу за колоною. Ага, ось він, шукач скарбів! Никає біля кас. Тепер попрямував до буфету. Можна вийти, змінити позицію. П’є кефір. Просить дати ще одну склянку, випиває її нахильці. Бідолаха, мабуть, і не поснідав, так поспішав! Підійшов до телефону, набирає номер. Здалеку видно, як здивовано й стурбовано опускав і знову підносить до вуха трубку. «Перевіряєш, чи я дома? Дзвони, дзвони, телепню, зумера не буде, телефон відключено…»

Коли по радіо оголосили про посадку на поїзд до Мілана, Григорій насторожився: північний напрямок! Вайс не виявляє жодних ознак зацікавленості. Він, як раніше, никає по залах, зупиняється біля кіосків, байдужим поглядом ковзаючи по нехитрих сувенірах, розрахованих на невибагливих покупців. І лише після останнього нагадування, що поїзд відходить, ще раз озирнувшись, вислизнув на перон, стрибнув на приступку вагона. Поїзд відразу ж рушив.

Полегшено зітхнувши, Григорій вийшов на привокзальну площу.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Розмова на Аппієвій дорозі

До Корсо Вітторе Григорій дійшов пішки. Так чудово було почувати себе нічим не зв’язаним, знати, що за тобою ніхто не стежить, не плентається слідом похмура постать Вайса.

Змішатися з юрбою перехожих, іти навмання, віддатися дивному почуттю, ніби живеш у двох вимірах: ідеш вулицями сучасного гомінкого міста і водночас повільно ступаєш по ще не вичовганому камінню бруківок Римської Імперії, повз величні й прекрасні споруди, що мали увічнити перемоги цезарів, прославити милість богів, звеличити до їх рівня смертних, вразити варварів своїм розмахом і грандіозністю…

Тут, у Римі, проміжок часу, вимірюваний тисячоліттями і сторіччями, не здавався надто великим, так щільно підступало минуле до сучасного. Тому саме поняття «час» ставало абстрактним і відносним. Мимоволі хотілося притишити ходу. «Яке значення відіграє година, дві, навіть цілий день?» — лукаво нашіптувала свідомість, заколисана неспішним ритмом пізнього вранішнього часу, коли всі, хто поспішав на роботу, вже давно пройшли й на вулиці вийшли люди, не обтяжені справами, просто на прогулянку. Відганяючи від себе спокусу й самому податися на Форум Романум чи на Палатінський горб, Григорій швидко попрямував до стоянки таксі.

— Правий берег, через міст Анджело! — кинув він шоферові, сідаючи на заднє сидіння, подалі від таксиста — як спостеріг Григорій, всі вони в Римі були надто балакучі, особливо, коли помічали, що пасажир іноземець.

До католицького коледжу можна було проїхати ближчою дорогою, та Григорію хотілося зібратися з думками, підготуватися до всіляких несподіванок, які могли на нього чекати. Адже Джузеппе нічого певного не сказав, лише дав адресу, зазначивши, що там він зможе довідатись про місцеперебування падре.

Ось уже й міст, праворуч пропливла зубчата кругла споруда замку св. Янгола. Мавзолей імператора Адріана, перетворений папами на фортецю. Колись вона, мабуть, була грізна і неприступна. Не дарма за її стінами відсиджувались папи, як тільки щось загрожувало їх владі чи в Рим вдиралися ворожі війська. Тепер бійниці були порожні. Присадкувате тіло замку немов вросло в землю.

— Зараз ліворуч. Зупинитесь біля католицького коледжу, на вулиці…

— Так, так, синьйор, я знаю, — чомусь неприязно буркнув шофер. Свого часу він не раз підвозив у коледж людей у цивільному, і всі вони були такі ж мовчазні, як сьогоднішній пасажир. Зате платили щедро. Не важко зрозуміти, з яких причин. Рік-півтора тому навіть у газетах щось промайнуло про надмірну гостинність монсиньйора Орсіні, та й серед таксистів пішов поголос… Руки шофера дужче стиснули кермо. Заробити зайву сотню лір, звісно, приємно, але потрапив би такий жевжик йому десь у темному кутку… Дізнався б тоді, що таке справжня гостинність по-італійському!

Григорій так і не зрозумів, чому машина різко загальмувала біля коледжу, і водій похмуро глянув на нього, беручи гроші. Втім, роздумувати над цим він і не став, інше снувалося в голові.

За високою огорожею з вузькою брамою похитувалися верхівки дерев. Сам коледж, певно, був десь у глибині саду, бо звідси, з вулиці, не видно навіть даху будівлі. Ступивши до брами, Григорій пошукав очима кнопку електричного дзвоника і не знайшов. Мабуть, треба стукати — ця голова бронзового лева, старовинного литва, править за своєрідний молоток. Взявшись за кільце, вправлене в ніздрі лева, Григорій підняв його вгору, щоб вдарити, і не міг утриматися від посмішки: з розкритої пащі, мов ікла, вистромились дві білі кнопки. Отже, варт опустити щелепу й легенько потягнути за кільце… Данина старовині, поєднана з сучасними вигодами! А може, й пересторога всім тим, хто з’явиться сюди небажаним гостем?

Одноокий воротар у сутані мовчки вислухав пояснення відвідувача: монсиньйор Алоїз Орсіні попереджений про його прихід, — і мовчки кивнув головою, показуючи куди йти.

«Спочатку паща лева, потім Циклоп… Хто ж на мене чекатиме далі? Теж якесь страховисько?» — посміхнувся Григорій, прямуючи до головного входу в коледж.

Та монсиньйор Алоїз Орсіні аж ніяк не скидався на страховисько. Навпаки. Його гарне обличчя випромінювало лагідність, уста привітно всміхалися, чорні очі дивилися проникливо і спокійно, добре поставлений голос досвідченого промовця мінився багатством відтінків.

Після кількахвилинної розмови на загальні теми, жвавої і цілком світської, настоятель коледжу скрушно зітхнув:

— На жаль, від матерій високих нам доведеться повернутися до справ земних. Синьйор Джузеппе попередив мене про мету вашого приходу. Йдеться про зустріч з падре Антоніо?

— Так, монсиньйор, я маю до нього справу важливу і невідкладну.

— Цей дах свого часу став притулком для багатьох ваших співвітчизників, бо двері нашого дому завжди відкриті для всіх гнаних страдників. Нині, коли падре Антоніо ввірив нам свою долю цілком і беззастережно…

— Я розумію ваші побоювання, монсиньйор, і відразу хочу попередити: мої наміри дружні.

— Ви прибули з Іспанії, оскільки мені відомо, посідали в школі певну посаду… Не буде неймовірним припустити, що ви маєте якісь офіційні уповноваження. Чи не так?

— Не хочу від вас критися: маю. Але… але в даному разі я прийшов як особа приватна.

Перевівши погляд з обличчя Григорія на кінчики своїх стулених поверх стола пальців, настоятель коледжу з хвилину перебирав ними, про щось розмірковуючи.

— Де гарантія, що інтереси цієї приватної особи не суперечитимуть заповідям любові та милосердя, які сповідує свята католицька церква? — нарешті запитав монсиньйор Алоїз, знову звівши очі на Григорія.

— Я просив би вас бути присутнім під час моєї розмови з падре. З неї ви дізнаєтесь, що йдеться про велику суму грошей, які падре хоче передати на потребу церкві. Я можу йому в цьому допомогти в подяку за опікування над близькою мені людиною.

— Гаразд! — Монсиньйор Алоїз підвівся, тримаючи в руці невеличкий срібний дзвоник.

— Попросіть падре Антоніо негайно спуститися сюди! — наказав настоятель коледжу худому, зсутуленому монаху, що нечутно, мов привид, з’явився в дверях і так само нечутно, низько вклонившись, зник.

— У мене до вас є ще одне прохання, монсиньйор… — Григорій урвав мову, ніби зважуючи слова. — Не знаю, чи слід мені, чи можу я… Бачте, становище, в яке я сам себе поставив… І можливі наслідки…

— Можете бути цілком відвертим, сину мій!

— Відвертість… я прагну її всім серцем. Але коли в душі таке сум’яття, коли сам не знаєш, чи правильно вчинив, знехтувавши обов’язками службовими в ім’я обов’язків перед совістю… Коротше: мені доручено повернути падре Антоніо, звісно з грошима, які він вважає власністю церкви, назад до Іспанії, а я намагаюсь врятувати його від неминучого покарання. Якщо про мою пересторогу хтось дізнається…

— Ви хочете приховати вашу зустріч з падре Антоніо?

— Так, монсиньйор! Про нього, можливо, питатимуть.

— Осквернити свої уста брехнею?.. Чи розумієте ви, чого вимагаєте від мене?

— Є таємниця сповіді. Вважайте, що я перед вами висповідався… І є недоторканість притулку для всіх гнаних і страдників, як ви самі сказали… До того ж падре Антоніо не вчинив злочину. Залишивши кесарю кесареве, він забрав лише те, що належить богові.