Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 84)
Тепер треба встановити, чому саме Міллер так прагне позбутися відповідальності за охорону заводу. Обов'язково познайомитися з Штенгелем. Це дві інші ланки з одного ланцюга.
Вдень, вибравши вільну годину, Генріх зайшов до Міллера.
— А я тільки-но вам дзвонив, — замість привітання почав начальник служби СД.
— Очевидно, у мене непогано розвинена інтуїція, бо зібрався до вас цілком несподівано для самого себе. Є щось нове?
— На жаль, так.
— Чому на жаль?
Замість відповіді Міллер простягнув якийсь папірець.
Це був секретний лист від безпосереднього начальства Міллера при штабі корпусу, в якому категорично заборонялося передовіряти охорону об'єкта кому б там не було і підкреслювалося, що відповідальність за охорону згаданого заводу, цілковита і найсуворіша, покладається на самого Міллера особисто.
— Даремно ви написали до штабу, адже я своєї згоди ще не дав, а тепер почуваю себе в досить незручному становищі людини, яка набивалася на цю посаду і якій дали відкоша.
— Слово офіцера, що я не писав про когось персонально — про вас чи Кубіса. Я просто послався на надзвичайну переобтяженість іншими обов'язками і просив розв'язати це питання принципово.
— Не розумію, для чого розподіляти відповідальність за охорону об'єкта між двома особами! Хай би за все відповідав той-таки майор Штенгель, якого, до речі сказати, я досі й не бачив.
— Уявіть собі, і я теж! Якось дзвонив йому і пропонував встановити контакт, але він, пославшись на недугу, відмовився зустрітися в найближчі дні. Пообіцяв подзвонити мені сам, але не дзвонить…
— Це вже просто неввічливо!
— Єдиний, хто його бачив, це Еверс. Ні, брешу! Мені казали, що кілька разів він приїздив до головлікаря госпіталю в якихось справах.
— Це той напівіталієць-напівнімець? Матіні, здається? Зараз не пригадую, хто мені про нього казав, але пам'ятаю, що його схарактеризували як дуже цікаву людину і чудового хірурга. Це правда?
— Хірург він, справді, неабиякий, а от щодо його інших якостей… Якщо людина сторониться нас, працівників гестапо, то ми маємо всі підстави цікавитися нею більше, ніж вона нами. І я неодмінно налагоджу за ним нагляд. До речі, коли ви познайомитесь з цим Матіні, зробіть мені велику послугу — дайте докладну і об'єктивну характеристику цього типа.
— Боюся, що це не скоро трапиться — я не вдаюся поки що до послуг лікарів. Хіба що підстрелять партизани! Та що це ми завели розмову про цього Матіні?
— І справді, ніби нема в мене іншого клопоту! Один цей завод…
— А тепер, коли питання про його охорону розв'язалося остаточно і у вас немає причин критися, чи не признаєтесь ви тепер, Ганс, чому ви так прагнули позбутися відповідальності за завод?
Розумієте, в чому річ: доручаючи мені зовнішню охорону об'єкта, мене попередили, що я мушу розробити заходи для її посилення, бо перед нашим приїздом сюди на заводі було виявлено комуністичну листівку. Охорона, як ви бачили, така, що миша в шпарку не пролізе. А проте хтось проніс крізь неї листівку. Який же висновок з цього може зробити людина, що вміє мислити логічно? А такий, як зробив я: коли щось потрапило на завод, то тим саме шляхом можна щось передати і з заводу! І це «щось» може бути саме тією таємницею, яку так пильно охороняють. І відповідати за це доведеться Міллеру!
— І ви, мій щирий друг, вирішили підкласти мені таку свиню і умовляли взятися за охорону!
— Не забувайте, Генріх, що цей об'єкт під особистим наглядом генерал-майора Бертгольда. З вас би не спитали так суворо, як з мене!
— Звідки ви взяли, що він під наглядом батька?
— Рапорт про поліпшення зовнішньої охорони я мав подати в дві адреси: своєму корпусному начальству і у відділ, яким керує гер Бертгольд.
— Ну, він для вас теж би зробив знижку. За ту послугу, що ви йому зробили…
— Він вам сказав? — Міллер якось дивно глянув на Генріха.
— Я дізнався про це від Лорхен. І саме сьогодні я одержав листа, в якому є рядки, що стосуються безпосередньо вас.
Генріх витяг листа, відшукав потрібне місце і байдужим голосом прочитав:
«Крім подяки тата, передай геру Міллеру подяку і від мене особисто. Він знає за віщо».
Міллер задоволено посміхнувся.
— Ви здогадуєтесь, за віщо моя майбутня дружина передає вам подяку?
— Ну, звісно! А ви?
— Було б дивним, коли б у Лори були таємниці від мене, її нареченого! — впевнено відповів Генріх.
— О, який я радий, що ви так це сприйняли! Я, признатися, трохи побоювався… А згодьтеся, що це була чиста робота! Адже, крім мене і шофера, якого я встиг до вашого приїзду відправити на Східний фронт, ніхто досі навіть не здогадується. Крім Бертгольда, звісно.
Генріх відчув, як всього його проймає внутрішній холод.
— Ви майстер на такі справи, хоч не уявляю, як ви все це організували.
— З того часу, як генерал-майор надіслав мені листа, в якому запропонував усунути мадемуазель Моніку, не заарештовуючи її. я завжди тримав напоготові на нашому подвір'ї вантажну машину. Адже мадемуазель так часто їздила велосипедом!
— Так, — ледве стримуючи себе, промовив Генріх.
— Я навіть не сподівався, що все станеться так просто й легко. Того дня, як ви поїхали до Парижа, мадемуазель теж зібралася кудись податися, бо до сидіння велосипеду була прив'язана величенька сумка з її речами. І тільки мені доповіли, що вона від'їхала від готелю, я миттю кинувся слідом за нею… Тепер, коли все минуло, коли ви можете розважливо глянути на речі, згодьтеся — я врятував вас від серйозної небезпеки. Бо якби ми заарештували цю партизанку, пляма неодмінно лягла б і на ваше ім'я.
Генріх сидів мовчки, не в силі пустити пари з уст, зціпивши зуби. Ось воно, страшне випробування! Справжнє випробування його духу, його сили! Хоч би зайшов зараз хто і відвернув увагу Міллера. Одну лише мить передишки, щоб встигнути опанувати себе!
Ніби у відповідь не волання його серця, задзвонив телефон. Міллер узяв трубку.
— «Монах» слухає!.. Так, він тут… зараз вам його покличу.
Генріх схопив простягнуту йому трубку і відразу не міг зрозуміти, про якого «дядю» йде мова, чому до нього звертається якийсь «жених», чому він величає його «юнаком». Але м'який, знайомий голос Лютца повернув його до свідомості
— Кажеш, негайно викликає «дядя»? Буду за мить… Ні, ні, без жодної затримки… вже йду!
Кинувши трубку, Генріх поспішно пішов до дверей, але на порозі, пересиливши себе, на мить спинився.
— Даруйте, забув попрощатися. Чомусь спішно викликає Еверс…
Коли зникла необхідність витримувати пильний погляд Міллера, Генріх відчув, що його залишають останні сили. Довелося сісти на лаві в сквері, почекати, поки перестануть тремтіти ноги і трохи проясниться в голові.
«Моніку вбив Міллер! За наказом Бертгольда!..»
«Лорхен висловила подяку вбивці!..»
Лише викуривши сигарету і випивши біля кіоска склянку води, Генріх набрався сил, щоб зрушити з місця.
— Гер обер-лейтенант, що з вами? На вас же лиця немає! — здивувався Еверс, побачивши свого офіцера для особливих доручень.
— Ви захворіли, Генріх? — стурбувався і Лютц, що був у кабінеті генерала.
— Так, я почуваю себе дуже погано, — признався Генріх.
— То ніяких розмов про справи. Їдьте до себе і лягайте в ліжко. А ви, гер Лютц, негайно подбайте про лікаря, — наказав генерал.
Лютц з свого кабінету подзвонив Курту і викликав машину. Потім почав дзвонити в госпіталь.
— Я прошу, щоб приїхав сам Матіні. Він охоче погодиться, бо знає тебе з моїх слів і хоче з тобою познайомитися.
Генріх не відповів.
— Та що з тобою? — Лютц підійшов до Гольдрінга і зазирнув йому в обличчя. — У тебе сльози на очах!
Немов прокинувшись, Генріх випростався:
— Карл, ти знаєш, хто вбив Моніку? Міллер! Не випадково наскочив, а навмисне. Тримав для цього спеціальну машину… Вона завжди була напоготові.
— Боже мій! Невже це правда?
— Він сам мені признався тільки-но. Навіть вихвалявся своєю винахідливістю…
Приголомшений почутим, Лютц застогнав:
— Це… це щось понад мій розум! Спеціально тримав машину? Як же ти не пристрелив його на місці, мов собаку! Боже, що я кажу! Щоб і ти загинув через цього мерзотника! Чуєш, дай мені слово, що ти нічого не зробиш, не порадившись зі мною! Я вимагаю, прошу, щоб ти мені це пообіцяв… Я ввечері прийду до тебе, і ми про все поговоримо. Але благаю — не роби нічого зопалу! Ти мені обіцяєш?
— Обіцяю…