Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 83)

«Очевидно, той густобровий і є один з таких агентів!» — подумав Генріх.

— Але запросив я вас зайти до мене в зовсім іншій справі. Вам нічого не казав генерал?

— Ні.

— Так я і знав! А обіцяв же мені подумати і порадитись з вами! Йому, звісно, байдуже, що я ночі не сплю і сушу собі мозок отим клопотом, що на мене звалився!

— І ви сподіваєтесь, що я вплину на вас як снотворне?

— Не жартуйте, Генріх, бо мені, слово честі, не до жартів. Справа в тому, що я, на підставі наших з вами розмов, поставив перед генералом питання про ваш перехід до нас. Мені вкрай потрібна ваша допомога!

— Почали розмову з генералом, не спитавши мене?

— Я не міг чекати, бо на мене, крім звичайних моїх обов'язків, покладено ще один, і, може, найважчий: зовнішня охорона якогось дуже важливого об'єкта, про який я анічогісінько не знаю.

У Міллера був такий заклопотаний вигляд, що Генріх мимоволі посміхнувся.

— Запевняю, мені не до сміху. Я попереджений цілком офіціально, що за об'єкт відповідаю головою, хоч моя служба і несе тільки зовнішню охорону. Внутрішню покладено на особливу команду якогось майора Штенгеля…

— Я не розумію, чого ви від мене хочете? Щоб я дізнався, що це за об'єкт?

— Я мав на увазі доручити цю охорону вам.

Генріх замислився. На перехід до служби СД він від «антиквара» дозволу не одержав, отже, прийняти пропозицію Міллера не може. А йдеться, мабуть, про щось дуже важливе, коли від самого Міллера ховають, що за об'єкт він повинен охороняти.

— Так що ви скажете у відповідь на мою пропозицію?

— У мене є звичка: перш, ніж щось вирішити, добре подумати.

— Але ж ми про ваш перехід говорили давно і ви мали досить часу, щоб все обміркувати!

— Тоді розмова йшла взагалі, а зараз цілком конкретна пропозиція. Перш ніж на неї пристати, мені треба хоч побіжно обізнатися, в чому полягатимуть мої обов'язки, побачити сам об'єкт…

— Лише зовні… — нагадав йому Міллер.

— Те, що можете показати. Я погляну, зважу всі «за» і «проти» і вже після цього дам вам відповідь. Адже мені теж не хочеться рискувати своєю головою!

— Тоді давайте сьогодні ж оглянемо цей клятий об'єкт.

— А він далеко?

— Кілометрів за три звідси.

Об'єкт, що так непокоїв начальника служби СД, був розташований в долині, біля високої греблі, майже поруч з Кастель ла Фонте, але до нього вела дуже покручена дорога, і це створювало ілюзію більшої відстані, бо їхати справді довелося кілометрів з три. Гадюкою звиваючись серед скель, поринаючи в улоговини і знову піднімаючись вгору, вузький асфальтований шлях робив півколо і раптом зовсім несподівано кінчався біля великих сталевих воріт, немов врізаних у високу кам'яну стіну. Обабіч воріт височіли два великих бетонних бункери.

Ще з свого кабінету Міллер подзвонив якомусь «племінникові» і повідомив, що він виїздить машиною номер такий-то в супроводі штабного обер-лейтенанта фон Гольдрінга. Тільки машина під'їхала, з бункера назустріч їй вийшов офіцер. Він старанно перевірив документи Міллера і Генріха і знов повернувся в бункер. Ворота автоматично відкрилися і так само автоматично закрилися, коли машина проїхала.

— Ну, ось вам і об'єкт, хай він провалиться! — вилаявся Міллер, вказуючи на другу стіну, що височіла метрів за тридцять від першої. Обидві вони широким коридором огинали улоговину. Біля зовнішньої стіни, з її внутрішнього боку, на рівній відстані були розташовані бункери, звідки солдати оглядали місцевість. В другій стіні, за якою ховався сам об'єкт, бійниці ощирилися дулами кулеметів. Попід цією внутрішньою стіною бігла огорожа з колючого дроту, за якою походжали солдати-есесівці.

— Оце зовнішнє коло і є наша дільниця, — пояснив Міллер. — Вона закінчується на колючій огорожі. Далі це вже парафія Штенгеля і його команди. Як бачите, нічого складного. Роботи вам буде небагато.

— Тим-то ви так її сахаєтесь, — посміхнувся Генріх. Що ж, давайте об'їдемо нашу дільницю, щоб мати уяву хоча б про її протяжність.

Міллер поволі поїхав вздовж внутрішньої стіни. Генріх мовчки її оглядав. Крім маленьких дверей, крізь які, очевидно, проходила охорона, в ній з північного і південного боку були такі ж ворота, як і ті, в які в'їхала машина.

— Що ж ви вирішили, Генріх? — запитав Міллер, коли вони вже поверталися до містечка.

— Я вам обіцяв подумати. Справа надто серйозна, щоб вирішувати її так з ходу. Коли майорові служби СД, та ще Міллеру, який брав участь у путчі, не кажуть, що за об'єкт він охороняє, то запевняю вас: йдеться про щось трохи складніше, ніж завод газованих вод, навіть з фруктовими сиропами. Братися за його охорону, то справді накласти головою.

Міллер зітхнув і більше не наполягав на швидкому рішенні. Мовчав він до самого Кастель ла Фонте.

— А як ви гадаєте, чи не доручити цю справу Кубісу?

— Давайте обміркуємо все на свіжу голову, запевняю, що тоді ми знайдемо найкраще рішення.

Машина зупинилася біля штабу, і Генріх вийшов, пообіцявши Міллеру завтра до нього зайти.

— А тобі лист, — сповістив Лютц, коли Генріх повернувся до штабу.

Генріх глянув на штемпель. Їх було кілька. Але першим стояв швейцарський.

«Встигну прочитати потім», — вирішив Генріх, недбало сунувши Лориного листа до кишені мундира.

ВІДВЕРТІ РОЗМОВИ

Генріх не дав згоди Міллеру перейти на службу СД ні другого, ні третього дня. Бачив, що той нервує, і вигадував безліч причин, які нібито заважають прийняти остаточне рішення. Одверто кажучи, і сам Генріх нервував. Пропозиція Міллера давала змогу впритул підійти до якогось дуже важливого об'єкта, але значно звужувала можливості для виконання інших завдань. А які вони будуть, вгадати було важко, бо «антиквар» не подавав навіть звістки про себе.

На четвертий день, як завжди, Генріх вийшов раніше звичайного, щоб пішки пройти відстань від замку до містечка. Ці ранкові прогулянки стали для нього єдиною розвагою, оскільки робота в штабі тепер забирала весь день з ранку до вечора.

Щодня, виходячи з замку, Генріх плекав надію, що десь на дорозі здибається з тим, на кого він так нетерпляче чекав, або з посланцем від нього. Та даремно він вдивлявся в обличчя кожного зустрічного. Ось і сьогодні — скоро містечко, а на шляху ані душі! Лише попереду маячить постать якогось чорносорочечника.

Роздратований тим, що надії його знов не справдились, Генріх прискорив ходу. Тепер постать пішохода попереду наблизилась. Дивно! Щось дуже знайоме у цих трохи похилих плечах і поставі голови. Невже?..

Боячись повірити в свою здогадку, Генріх насвистував музичну фразу з полонеза Шопена. Це умовний знак на випадок, коли треба привернути до себе увагу. Чорносорочечник починає йти все повільніше, зараз вони порівняються… Так і є — «антиквар!»

Хоч обидва вони знають один одного в обличчя, але слова пароля звучать для них, як привітання рідною мовою. Тепер обер-лейтенант німецької армії і офіцер-чорносорочечник ідуть поруч.

— У нас дуже обмежений час і через це слухайте уважно і не переривайте, — каже Генріху його супутник. — За нашими відомостями, десь у цьому районі розташований завод, на якому виготовляють радіоапаратуру до літаків-снарядів. Це і є та нова зброя, про яку багато говорять і пишуть в газетах. Ваше завдання — дізнатися, де він і будь-якими засобами здобути креслення або, як мінімум, дані про систему керування і довжину радіохвиль. Ніяких інших завдань вам не даємо, зважаючи на виняткову трудність і важливість цього доручення. Єдине, що вам слід зробити, це забезпечити себе від загрози кулі гарібальдійців. Дійте на свій розсуд, але значно обережніше, ніж ви діяли у Сан-Ремі.

— Мені запропоновано перейти на роботу до служби СД і взяти на себе охорону якогось об'єкта, настільки засекреченого, що навіть начальник СД не знає, що там виготовляють Проте я керуватиму лише зовнішньою охороною, а не внутрішньою, для якої виділено спеціальну команду есесівців.

Супутник Генріха замислився:

— На пропозицію не погоджуйтесь. Справа в тому, що на півночі Італії є ще одне підприємство, яке виготовляє деталі літаків-снарядів. Але воно для нас менш важливе, ніж те, про яке я вам казав. Згодившись на пропозицію, ви можете позбавити себе можливості виконати завдання. А де знаходиться той об'єкт, охорону якого вам пропонують?

Генріх розповів все, що знав.

— Трудно вирішити, той це чи не той об'єкт, який нас цікавить. Тому пропозицію відхиліть і пам'ятайте — за весь час у вас не було завдання важливішого, ніж це! А тепер нам час розійтися. Зв'язок той самий. До побачення, бажаю успіху!

Відкозирявши, офіцер-чорносорочечник завернув у перший провулок. Генріх повільно пішов далі, обмірковуючи нове завдання.

З чого ж почати?

Те, що в північному районі Італії є два аналогічних підприємства, а не одне, значно ускладнювало справу. Помилившись напочатку, можна змарнувати багато часу на зав'язування знайомств, вишукування якихось джерел інформації. І після всього цього дізнатися, що завод виготовляє не радіоапаратуру, а якісь інші деталі! Ні, такого марнотратства часу не можна припустити. Треба взнати напевно, що виготовляє завод, а тоді вже діяти. Але як, як же дізнатися? Міллер, можливо, щось знає, але явно хитрує. А може, не хитрує, а хоче скинути з своїх плечей відповідальність. Навіщо йому рискувати своєю головою, коли можна підставити іншу? Це цілком в характері Міллера. А проте не треба складати собі якоїсь упередженої думки, поки в руках не буде всіх фактів, що допоможуть зробити правильні висновки. А поки у нього є тільки один незаперечний і перевірений факт: поблизу Кастель ла Фонте є засекречений завод. Дуже мало. Тільки відправна точка…