Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 81)

— Тоді й справді чорт з ним! — байдуже погодився Генріх, проте анкету майора перечитав особливо уважно. Вже одне те, що Штенгель мав шість найвищих нагород, свідчило про якісь особливі його заслуги перед фатерландом.

Надвечір, після закінчення роботи, Гольдрінг і Лютц поїхали до графа Рамоні. Лютц ще вдень подзвонив Марїї-Луїзі і одержав від неї запрошення прибути о сьомій годині.

Замок графа був розташований за кілометр від містечка, на високій скелі, яка самотньо височіла біля ущелини, як вартовий, що охороняє вхід у долину.

Лютца в замку, очевидно, вже добре знали, бо охорона з двох чорносорочечників пропустила машину у ворота замку без затримки. Біля парадного під'їзду замку, під невеличким портиком з колонами, стояв ще один чорносорочечник.

— А граф, очевидно, почуває себе на власній батьківщині не дуже спокійно! — зауважив насмішкувато Генріх. — Бач, яка охорона!

— Я не розуміюся на взаєминах італійців і на всьому тому, що тут відбувається. Офіціально граф не посідає будь-якого поста і, здається, не належить до будь-якої партії, принаймні так він мені заявив. А тим часом його оберігають від гарібальдійців, мов якусь велику персону.

— Очевидно, для цього є підстави…

Широкими мармуровими сходами гості в супроводі слуги піднялися на другий поверх і, завернувши ліворуч, зайшли до великої кімнати, що справляла враження картинної галереї. Меблів, крім зручних фотелів і невеличких столиків, тут не було, на стінах мало не впритул одна до одної висіли картини.

— Граф кохається у живопису і, здається, розуміється у ньому, — почав було пояснювати Лютц, але, зачувши шум, що долинав з коридора, замовк.

Двері в цей час відчинилися, і на порозі з'явилася триколісна коляска, яку підштовхував ззаду здоровенний лакей У колясці, відкинувшись на подушки, сидів граф Рамоні. Це був старий того похилого віку, коли людині з однаковим правом можна дати і сімдесят, і вісімдесят, і дев'яносто років, настільки старість стерла ті межі, що визначають поняття якогось часу. Його довгі, з вузлуватими пальцями руки безсило лежали на темному картатому пледі, голова, коли він спробував сісти рівніше, хитнулась і звісилася трохи наперед, немов тоненька стареча шия вже була не в силі витримати її ваги. З-за густої шапки хвилястого, вибіленого сивизною волосся ця голова здавалася непомірно великою, і, можливо, саме тому таке дивне враження справляло маленьке обличчя графа, вкрите безліччю великих і дрібних зморщок, що перетинали його в усіх напрямках, І серед цього клубка зморщок, рухливого і мінливого, як два непорушних стрижні, на яких трималося все це плетиво, чорніли круглі, без вій очі графа. Всупереч живим гримасам обличчя, всупереч словам, що злітали з уст графа, вони одні застигли в якомусь непорушному спокої і скидалися на дві пригаслі жаринки, що ось-ось померхнуть зовсім.

Побачивши графа у колясці, Лютц і Гольдрінг виструнчилися, як при появі начальства.

— Радий вас вітати, синьйори, у себе в замку! — церемонно виголосив граф Рамоні німецькою мовою.

— Синьйор, я щасливий бачити вас у доброму здоров'ї! — так само церемонно відповів Лютц. — І коли ваша ласка, дозвольте відрекомендувати вам мого друга барона фон Гольдрінга.

Генріх вклонився:

— Мій названий батько, генерал-майор Бертгольд, просив вам передати свої найщиріші привітання, граф! Втім, він, мабуть, сам пише про це.

Не перепрошуючись у присутніх, граф швидко пробіг очима лист Бертгольда.

— Це чудово! Це просто чудово, бароне, що випадок привів у мій замок сина Вільгельма Бертгольда, з яким у нас років десять тому було стільки спільних справ! Коли ви прибули, бароне?

— Якщо я з'явився до вас сьогодні, то я міг прибути тільки вчора. Бо не дозволив би собі хоч на день відкласти такий приємний візит.

— Молодість дає юнакам право на неуважність до нас, старих, і я тим більше ціню вашу люб'язність. І де ви зупинились, бароне?

— Поки користуюся гостинністю гауптмана Лютца, але сподіваюся, що…

— Навряд ви знайдете щось пристойне в нашому містечку! І я почував би себе в неоплатному боргу перед генерал-майором Бертгольдом, коли б його син не знайшов притулку в моєму замку. І моя племінниця, Марія-Луїза, теж. Зараз ми підемо до неї, і вона вам це підтвердить.

Граф зробив рух рукою, і слуга мовчки покотив коляску до дверей. Гольдрінг і Лютц вийшли слідом за нею і завернули в широкий коридор, що вів у праве крило замку.

— Попередьте графиню, що у нас гості, — наказав граф покоївці, що розчинила перед ним двері одної з кімнат.

Але Марія-Луїза з'явилася не скоро — до її приходу старий граф встиг розповісти історію кількох картин, що прикрашали стіни цієї блакитної, обтягнутої шовком, кімнати. Тут висіли полотна найновіших художників, і навіть після пояснень господаря важко було збагнути їх зміст. Та граф, мабуть, і сам не дуже на них розумівся, бо пояснення давав плутані і часом не міг приховати іронічних ноток у своєму голосі.

— Я не прихильник усіх цих «ізмів» у мистецтві, — нарешті признався Районі. — Але графиня, як і всі жінки, не хоче відставати від моди. Ось, до речі, і вона.

До кімнати зайшла висока худорлява жінка, років тридцяти, у чорній вузькій сукні з пишними довгими рукавами з більш легкого, ніж плаття, матеріалу. Жінка, переступаючи поріг, підняла руки, щоб поправити зачіску, і легкий чорний серпанок звісився від плечей униз, мов два крила. Очевидно, крій плаття був розрахований саме на такий ефект, як і поза графині, що навмисно затримала руки біля голови, примруженими зеленкуватими очима озираючи присутніх.

І у виразі обличчя графині, і в самих його рисах теж було щось штучне, бо до його довгастого овалу аж ніяк не пасували наведені майже рівним шнурочком брови і збільшені за допомогою губної помади уста.

— Це дуже мило з вашого боку, синьйор Лютц, що ви привели до нас барона, — співучим голосом промовила Марія-Луїза і безцеремонно оглянула Генріха з голови до ніг.

— Тим більше, дитино, що барон — син мого давнього знайомого, — додав граф Районі.

— Сподіваюся, любий дядю, ти здогадався запропонувати баронові зупинитися у нас?

— Саме тому я й привів наших гостей до тебе, щоб ти підтвердила моє запрошення.

— Я його не тільки підтверджую, а навіть прошу барона не відмовити мені і дяді! Так, так, прошу, бо… даруйте мені мою одвертість, ви до неї потім звикнете! — бо, запрошуючи вас до замку, я зважаю не тільки на ваші, а й на свої інтереси!

— Не здогадуюсь, чим можу вам служити, але зарані радію, коли це дійсно так!

— У нас тут так неспокійно, бароне, а ми такі самотні!

Іноді просто страшно стає за свою безпеку. Так, так, у нашій благословенній Італії дійшло вже до того, що на власній землі, у власному замку, доводиться тремтіти ночами від страху!

— Як кожна жінка, ти, Маріє, перебільшуєш, — ми за надійними стінами! І коли трохи краще організувати охорону… Як офіцер, бароне, ви могли б нам у цьому допомогти.

— Яз радістю проінструктую охорону і, коли треба, то й посилю її, граф!

— Буду вам, синьйор Гольдрінг, дуже вдячний!

— І це все, чим я можу вам служити, синьйора?

— Я запросила вас бути моїм рицарем, хіба цього замало? Адже обов'язки рицаря не мають обмежень, — багатозначно підкреслила останні слова Марія-Луїза.

Графа Районі, очевидно, стомила розмова, — він знову відкинув голову на подушку. Помітивши це, Генріх і Лютц підвелися.

— Даруйте, граф, що забрали у вас стільки часу, — перепросився Генріх.

— О, що ви! Це я мушу просити у вас пробачення за свою кволість. Вона позбавляє мене можливості довше побути в такому приємному товаристві. Залишаю гостей на тебе, Маріє! Покажеш барону кімнати, де він житиме. Прошу, бароне, почувати себе у нас, як дома! А вас, синьйор Лютц, сподіваюся тепер частіше бачити в своєму замку!

Граф уклонився офіцерам, і лакей покотив його коляску до дверей.

— Ми повечеряємо, синьйори, чи спочатку оглянемо майбутні покої барона? — запитала Марія-Луїза, коли вони лишилися втрьох.

— Я гадаю, що краще спочатку покінчити з справами, — зауважив Лютц.

— Синьйор Лютц, як завжди, раціоналістичний і діловий, — насмішкувато кинула Марія-Луїза.

— Навпаки, занадто романтичний! Я не хочу псувати смак чудового вина, яким ви частуєте гостей, думкою про таку прозаїчну річ, як оглядини квартири!

— А ми можемо це об'єднати! Я накажу подати вечерю в кабінет барона, і відсвяткуємо там його новосілля.

Марія-Луїза подзвонила покоївці і півголосом дала їй якісь розпорядження, потім повела гостей на свою половину, в ліве крило замку.

— Ось там живу я, а ці чотири кімнати віддаються у ваше цілковите розпорядження, бароне. Тут є кабінет, бібліотека, спочивальня і вітальня. При цьому звертаю вашу увагу на одну вигоду: ця половина має окремий чорний хід у парк. Отже, ви можете прийти і вийти, не потрапляючи мені на очі — В такому разі я боюся, що ніколи не буду користуватися чорним ходом.

Марія-Луїза кинула довгий погляд на Генріха, потім обдарувала таким же довгим поглядом Лютца. Вона явно кокетувала з обома офіцерами і під час вечері, і Генріх з страхом подумав, що його обов'язки рицаря графині будуть не такі вже легкі, як він сподівався.

Другого ранку Курт перевіз речі обер-лейтенанта в замок, але Генріх не бачив цього дня ні господаря, ні господарки, бо повернувся до себе лише пізно ввечері.