Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 76)
«За три години після вашого від'їзду невідома вантажна машина збила на шляху мадемуазель Моніку яка не приходячи до пам'яті померла того ж вечора подробиці листом покладу вінок вашого імені Кубіс».
ТОНЕНЬКІ НИТОЧКИ ВЕЛИКОГО КЛУБКА
Моніки немає!
Ця звістка приголомшила Генріха. Не тямлячи себе, він вийшов з центрального телеграфу і, забувши про таксі, що на нього чекало, пішов залюдненою вулицею. Навкруги вирувало життя, у вуха вривався багатоголосий гамір великого міста, в якому людський гомін, шум машин, гудки, дзвінки зливаються в єдине ціле — вир, такий звичний для парижан і такий приголомшуючий для новаків, тільки-но прибулих з тихеньких провінціальних куточків Франції.
По дорозі на центральний телеграф Генріх з цікавістю розглядав усе навколо, жадібно вслухався в цю симфонію звичайного життя Парижа, про який так багато доводилося чути, читати і який він бачив уперше.
Але Генріх ішов, не помічаючи нічого, бачачи перед собою лише два телеграфних рядки. Він і досі не міг цілком збагнути їх страшного змісту. В його свідомість не вкладалося те, що от вирує життя, світить сонце, живуть люди, мільйони людей, існує він сам, а Моніки вже немає. Генріху здавалося, що варто йому зробити кілька кроків, пройти ще трохи і серед цього натовпу людей він обов'язково побачить її: в білому платті, простоволосу, з осяйною усмішкою на устах, з букетом квітів у руках — точнісінько таку, якою він бачив її востаннє з тамбура вагона, біля Сан-Ремі.
«Вбила машина…» Ні! Цього не може бути! Не повинно бути!
— Месьє офіцер! Месьє офіцер! Ви поїдете далі чи я можу вважати себе вільним?
Ні, це не сон! Все це дійсність! Ось і шофер таксі, який привіз його з вокзалу до телеграфу і тепер повільно їде слідом за ним…
Генріх сідає в таксі і, скоріше механічно, ніж свідомо, кидає:
— До комендатури!
Шофер робить крутий поворот, і машина то мчить на граничній швидкості, то ледь посувається, переїжджаючи залюднені вулиці: Генріх сидить непорушно, втупивши погляд в одну точку, не бачачи нічого попереду.
— Комендатура, месьє! — тихо кидає шофер.
Генріх прямує до під'їзду будинку, перед яким з автоматом напоготові крокують два німецьких солдати.
— Гер обер-лейтенант, з щасливим приїздом! Я теж тільки-но прибув!
Хто це? А, Курт!..
Не відповівши на привітання, Генріх мовчки простягає йому пожмакану телеграму.
Очі Курта розширюються. В них жаль, співчуття і жах. З напіввідкритих уст готове зірватися якесь запитання, але він тільки ковтає повітря і мовчки дивиться на невинний з вигляду клаптик паперу. Руки в нього трясуться.
Генріхові хочеться впасти Курту на груди, розридатися. Адже йому так не вистачає зараз того, хто найбільше потрібен людині в горі, — друга, щирого, перед яким не треба критися, якому все можна звірити…
— Гер обер-лейтенант!
Ага, біля комендатури, мабуть, не можна стояти на тротуарі! Генріх мовчки відповідає на привітання солдата і заходить до приміщення крізь високі масивні двері.
Черговий комендатури сповіщає йому адресу курсів і вручає список готелів, в яких рекомендується зупинятися німецьким офіцерам, і якісь три інструкції, надруковані на машинці.
Рекомендую уважно ознайомитися з ними! — радить черговий, прощаючись.
І знов таксі, і знов страшні думки, що не вміщуються у мозкові.
Як автомат, він заходить до канцелярії курсів при військовій частині, здає свої документи, з кимсь знайомиться, комусь відповідає на запитання. І, як в автоматі невидимий механізм, так в мозкові якась незначна клітинка точно керує всіма рухами, відраховує потрібні дози недбалої зверхності, поблажливої люб'язності, ділової зацікавленості. Поки він не лишився сам на сам. Поки таксі знов не помчало його вулицями цієї величезної пустелі, де нема нічого — тільки він і його думки.
Здивований шофер раз у раз поглядає в оглядове дзеркальце, потай спостерігаючи за цим незвичайним пасажиром, який без упину ганяє його вулицями Парижа одним коротеньким словом: «Далі!» Хто він, цей пасажир? П'яний, божевільний, злочинець, що прибрався в офіцерську форму і, ховаючись від поліції, плутає сліди? Ще сам вскочиш з ним у халепу! Рішуче загальмувавши, шофер зупиняє машину.
— Месьє, ми вже годину їздимо, а я працюю від світанку. У мене швидко скінчиться бензин!
— Бензин? Який бензин?.. Ах, так! Везіть мене до готелю «П'ємонт».
Лише тепер Генріх пригадує, що, вийшовши з комендатури, він відрядив Курта вперед замовити в готелі номер і відвезти речі. Певно, Курт уже давно чекає і непокоїться.
І справді, Курт зустрічає його в вестибюлі «П'ємонта» схвильований і розгублений. Вже година, як він чекає гера обер-лейтенанта, довелося взяти трикімнатний номер, бо він з ванною і всіма вигодами, воду для купелі нагріто…
Курт веде обер-лейтенанта в номер. Тут уже все турботливо приготовано для туалету з дороги і відпочинку. На тумбочці біля ліжка стоять попільничка, коробка сигар, навіть сифон з холодною зельтерською водою.
Але Генріх не звертає уваги на всі ці вияви піклування про нього, бо тепер його невимовно дратує сама присутність Курта в номері, його пригнічений вигляд і співчутливий погляд. Швидше б лишитися самому!
Присівши біля стола, Генріх пише текст телеграми Лютцу з проханням негайно повідомити листом всі подробиці загибелі Моніки.
— Відправиш цю телеграму гауптману Лютцу.
Нарешті, він сам у номері!
Не роздягаючись, Генріх падає на ліжко ниць. Тепер йому не треба стримуватися, він може ридати, вголос розмовляти з Монікою, кричати… Але сліз нема. Уста також безмовні. Всередині в нього все немов заціпеніло. Лише мозок працює напружено, гарячково, невпинно.
«За три години після вашого від'їзду…» Чому смерть Моніки Кубіс пов'язує саме з його від'їздом? Збіг обставин? Дивно! Особливо коли зважити на те, що гестапо давно зацікавилося особою мадемуазель Тарваль! «За три години після вашого від'їзду…» Отже, вона встигла повернутися з вокзалу і, певно, виїхала з дому велосипедом. Вона ж пообіцяла, що ввечері її не буде в Сан-Ремі… Але як могла наскочити на неї машина? Автомагістраль біля Сан-Ремі широка й рівна, а Моніка чудова велосипедистка! Машина тут може розминутися не то що з велосипедом, а з цілою валкою найпотужніших грузовиків. «За три години після вашого від'їзду…» Чому його мучить ця редакція, саме ця редакція! Немов Кубіс натякає на щось.
Як йому хочеться поїхати зараз до Сан-Ремі, на місці з усім обізнатися, припасти головою до свіжого могильного горбочка! Такого самотнього, бо друзі Моніки не зможуть навіть відсалютувати над могилою своєї товаришки.
І раптом з глибини пам'яті виникає кадр з давно баченого фільму «Щорс». Молодий командир стоїть біля свіжої могили свого бойового друга і, звертаючись до бійців, каже:
«Салютів не буде. Салютуватимемо по ворогові!»
Так, і він теж салютуватиме по ворогові! По тих, що її вбили. Затисне в грудях біль. Він не має на нього зараз права. Він не має права на особисте життя — радість, горе, любов, тугу. Найбільше на тугу, бо вона розмагнічує, вбиває всі прагнення.
«Моніко, ти допоможеш мені здолати горе!»
Тут, у Парижі, як і всюди, він мусить бути в цілковитій формі, що б не сталося з ним самим, рідними, друзями. Бо він людина, позбавлена звичайних, найелементарніших людських прав. У нього є лише обов'язки. І він сам, свідомо обрав цей шлях. Адже він знав, на що йде, коли погодився на довгі роки зодягти цю форму, щоб разом з нею одягти на свою душу, мозок, серце ту невидиму броню, якою він відгородив самого себе від власних почуттів. І в цій броні не повинно бути жодної щілинки, крізь яку назовні пробилося б його я.
«Моніко, ти допоможеш мені в цьому!»
Коли він вперше зодяг цю форму, ворог рвався до Москви, гітлерівці не мали жодного сумніву, що зиму вони зустрінуть В столиці Радянського Союзу. Розбиті під Москвою, Сталінградом і тепер під Курськом, вони відкочуються до Дніпра, щоб за його широкою водною стрічкою і новим валом оборони сховатися від остаточного розгрому. Боротьба вступає у вирішальну, заключну фазу. І від нього, радянського розвідника, як і від кожного рядового бійця, залежить наближення часу остаточної перемоги. Як і вони, він мусить напружити всі сили, як і вони, він мусить бити влучно, на смерть.
«І в цьому ти мені допоможеш, Моніко! Бо мої вороги, то й твої вороги, бо доля Франції вирішується зараз на сході».
Ні, він не забуде, де і для чого він живе!
Хай образ дівчини в білому платті стоїть у нього перед очима, коли він залицятиметься до огидної Лори, яку він ненавидить не менш ніж її батька. Так треба. Хоча б для того, щоб вивідувати у Бертгольда його людиноненависницькі плани.
Хай сяють йому її променисті очі, коли він сидить за одним столом з Міллером, і, затамувавши в душі почуття зненависті й огиди, частує його вином, і розважає веселою розмовою. Це теж треба, бо дає йому в руки зброю проти ворога.
Хай спогад про її чисту кришталеву душу допомагає йому підтримувати взаємини з до краю спустошеним і цинічним Кубісом, якому за нормальних умов він гидував би навіть потиснути руку. Нічого не вдієш — треба!
От і сьогодні, коли серце в нього крається від туги, він обов'язково мусить бути ввечері в Еверса, говорити з ним веселим тоном і про веселі для генерала речі. Грати і грати роль без втоми і зривів. Бо розвідник, як і мінер, помиляється лише раз у житті — перший і останній.