Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 36)
«Коли він їх роздивлятиметься, буду стріляти», — вирішив він і сам здивувався, який він спокійний зараз, коли йому лишилося жити навіть не хвилини, а секунди.
Генріх витяг книжку і поклав її на стіл.
«Зараз, коли він над нею схилиться…»
Але Лемке, взявши документи, не став відразу ж їх розглядати. Обидва вони стояли один проти одного і, не приховуючи люті, дивилися один на одного.
Двері безшумно відкрилися, і на порозі з'явився той лейтенант, що виходив з-за портьєри. Лемке запитливо глянув на нього.
— Підтверджує! — тихо промовив той.
«Ще один кандидат у покійники… Доведеться почекати, коли він вийде з-за спини, хоча, якщо діяти швидко…»
— Лейтенант Гольдрінг, за віщо ви одержали залізного хреста другого ступеня?
— Не ваша справа!
«Тепер однаково… Хай цей лейтенант трохи все-таки підійде, тоді!»
— Перевірте документи, гер лейтенант! — сердито кинув Лемке.
Він, як і раніше, не зводив очей з Генріха, але тепер засунув руку в шухляду.
«Невже здогадався і взяв пістолет з шухляди?» — жахнувся Генріх.
Лейтенант підійшов до стола, взяв документи Гольдрінга і відійшов убік.
Генріх поклав руку в кишеню. Лемке здригнувся і весь напружився. Генріх спокійно витяг пачку сигар.
— Гер майор! Гер майор! — в голосі лейтенанта чулися і здивування, і переляк водночас.
— Що сталося? — на якусь мить відвернувся Лемке вбік. «Стріляти! Негайно стріляти! Але що це з лейтенантом?» Лейтенант, що перевіряв документи, мовчки подав розгорнуту книжку Гольдрінга майорові.
Там лежала фотографія генерал-майора військ СС Бертгольда з написом: «Генріху фон Гольдрінгу від батька».
— Гер генерал-майор Бертгольд ваш батько?
Очевидно, постріл, який мить тому хотів зробити Генріх, був би меншою несподіванкою, ніж ця фотографія.
— Це ваш батько?! — повторив приголомшений Лемке.
— Досить комедії! — Гольдрінг схопився, мов божевільний. Коробка з сигарами Лемке полетіла в куток кабінету. — На якій підставі ви будите мене серед ночі і тримаєте вже більше години на допиті?!
— Але, гер Гольдрінг…
— Ніяких «але». Негайно машину і відвезіть мене в готель. Завтра ж Бертгольд знатиме про це!
«Наступ! Тільки наступ! Одчайдушний і нестримний, як годиться юному синові гестапівського генерала».
— Але ж забитий оберст Гартнер був офіцером для доручень генерала Бертгольда, — пробелькотів Лемке.
— Без вас знаю!
«Так я можу відправити на той світ і своїх можливих родичів, — Генріх відчув, як безмежна, невимовна радість заповнює його всього… — А може, не варт передавати куті меду? Чорт з ними, з цими йолопами!»
— Але ж ми не знали цього! — втрутився лейтенант.
— Чарку коньяку! — Генріх впав у крісло. Йому здавалося, що ще мить і він на весь голос розрегочеться або заспіває свою улюблену пісню отут, у кабінеті гестапівського слідчого. Він прикрив долонею очі, щоб вони не виказали його радості.
— Гер барон! Гер барон! — почув він тихе і поштиве.
Генріх відвів руку. Перед ним стояв лейтенант і тримав у руках піднос і на ньому пляшку коньяку і кілька чарок. Пляшка була вже почата.
«А вони непоганий коньяк дудлять», — подумав Генріх, глянувши на етикетку.
Лейтенант налив. Генріх випив одним духом. Витяг пачку з сигарами і подав її лейтенантові. Той схопив сигару так поквапливо, що Генріх мусив зціпити зуби, щоб не розсміятися. Лемке, перехилившись через стіл, і собі взяв одну. Усі троє мовчки припалили від запальнички Генріха.
— От тепер, коли ви трохи заспокоїлися, гер обер-лейтенант фон Гольдрінг…
«А недавно я був для тебе просто Гольдрінг…»
— … Ви подумайте і зрозумійте нас. Вбивають таку персону, як оберст Гартнер, ви єдиний, хто вийшов з ресторану перед вибухом…
Задзвонив телефон.
— Це з Берліна! — майор кинувся до телефону. — Слухаю!.. Знову генерал Бертгольд! Він уже втретє дзвонить сьогодні, — прикривши трубку рукою, прошепотів Лемке. — На жаль, нічого нового…
Генріх простяг руку до трубки.
— Гер генерал-майор! З вами хоче говорити обер-лейтенант фон Гольдрінг. Так, він тут.
Лемке подав трубку Генріхові з такою поштивістю, ніби сам генерал сидів перед ним. Той взяв.
— Так, це я… у відрядженні. Чого тут і так пізно? — Гольдрінг глянув на майора і лейтенанта. Жестами, мімікою, очима ті благали — мовчи!
— Коли терористи вбивають офіцера для доручень мого батька, хіба я можу бути спокійний!.. Звісно, допоможу… А що з нею? Поцілуйте Лору від мене… І від брата і від нареченого, тільки не говоріть їй цього, я сам хочу сказати… До швидкого і бажаного побачення…
Генріх поклав трубку.
— Барон фон Гольдрінг! Я дуже прошу вас забути про це непорозуміння! — перепросився Лемке. — Думаю, що наше знайомство, так нещасливо почате…
— Воно дало мені нагоду порозмовляти з батьком, і це мене трохи компенсувало, — весело перебив його Генріх.
— А уявляєте, що було б з нами, коли б ви на кілька хвилин залишилися в ресторані? — сам жахаючись свого припущення, запитав Лемке.
— Ну, я стомився, накажіть подати машину.
— О, прошу! Але я сподіваюся, що ви не забудете своєї обіцянки допомогти нам.
— Чим зможу!
Ледь цокнувши шпорами, Генріх вклонився і вийшов. За чверть години він уже спав міцним сном.
МОНІКА ЇДЕ ДО БОНВІЛЯ
Запідозрити мадам Тарваль у пориваннях до високих ідеалів, а тим більше таких, які б вимагали від неї якихось матеріальних жертв, було не можна.
Ще так недавно коло її інтересів обмежувалось прагненням — якщо не розвинути, то принаймні втримати на досягнутому рівні готель і ресторан при ньому, які перейшли до неї від покійного чоловіка. І треба сказати, що вона проявила себе як достойна спадкоємиця і розпорядниця виконання волі небіжчика.
Правда, розквітові справи сприяла не тільки її господарська вправність, а й деякі специфічні умови. Річ у тому, що в Сан-Ремі, яке уславилось як курортне містечко, цілий рік, за винятком короткого часу пізньої осені, бувало багато приїжджих. Вони охоче користувалися готелем і кухнею мадам Тарваль, бо хазяйка вміла створити той затишок, який закріпив за її пансіонатом славу закладу порядного, майже сімейного характеру. Це враження, мабуть, посилювалось ще й тому, що двійко дітей мадам Тарваль — син Жан і донька Моніка — не просто вешталися під ногами відпочиваючих, а в міру своїх сил допомагали матері. Мадам Тарваль вважала: діти змалку повинні привчатися до думки, що ніщо в житті не дається дурно.
Жан і Моніка стали дорослими. Все, здавалося, йшло на добре, і мадам зарані розпланувала, як вона забезпечить майбутнє своїх дітей: дочці вона в своєму заповіті відпише ресторан, а готель — синові…
Війна розбила всі плани. Правда, готель не стояв порожній; більша частина номерів була зайнята постійними мешканцями — біженцями з Парижа й інших міст. Втікачі не поспішали повертатися назад, у місцевості, де було встановлено більш суворий окупаційний режим, бо в Сан-Ремі він був усе-таки прикритий, немов фіговим листком, договором між німецьким командуванням і урядом Віші про «охорону» району. Ці постояльці користувалися і рестораном, але вони не давали вже того зиску, як раніш. Матеріальні справи мадам Тарваль почали підупадати. Одне діло — курортники, які приїздять розважатися, зарані відклавши для цього потрібні кошти, і зовсім інше — постійні мешканці, що тремтять над кожним су, бо й самі не знають, на скільки їм вистачить наявних грошей, а навіть не уявляють собі, коли їм можна буде повернутися додому.
До того ж мадам Тарваль мусила систематично допомагати своїй матері, яка жила з молодшою дочкою в селі Ла-Травельса. До війни молодша сестра мадам Тарваль — Лу-їза — жила в Парижі, де працював її чоловік, Андре Ренар, авіаційний інженер за фахом. Але Андре Ренар у 1939 році був призваний до армії, служив у авіації і, мабуть, загинув. Останній лист від нього Луїза одержала за три дні до окупації Парижа. А незабаром гітлерівці конфіскували все майно Андре Ренара, і Луїзі довелося залишити Париж і переїхати до матері, у невеличке село, кілометрів за тридцять від Сан-Ремі.
Звичайно, було б краще жити всім разом — сестра допомагала б при ресторані, — але мадам Тарваль не могла піти на це. І не тому, що вона мало любила сестру, а просто з обережності: коли б гестапівці дізналися, що дружина Ренара живе у сестри, то і ресторан, і сама його власниця теж вважалися б неблагонадійними. Німецьким офіцерам заборонили б тоді відвідувати ресторан, а це ще більше б підірвало справу — як-не-як, а найбільша частина прибутків надходила саме від цих постійних клієнтів. Ні, про те, щоб взяти до себе сестру, годі було й думати. Мадам Тарваль навіть листування з нею всіляко приховувала, особливо після того, як Жан пішов у макі.
Так, її маленький Жано, її єдиний син, подався в партизани! З того дня, як це сталося, мадам Тарваль не знала жодної хвилини спокою. Ще добре, що про це не дізналися в гестапо! Для них Жан не повернувся з фронту — загинув у бою чи потрапив у полон. А що, коли дізнаються? Адже одного разу його вже затримали в горах! На щастя, він наскочив на цього барона. Мабуть, свята діва почула її материнські молитви, інакше чому б барон його відпустив? А може, він пізнав у Жані брата Моніки? Ні, цього не може бути! Вони зовсім не схожі один на одного. От тільки очі… А Жан яким був, таким і лишився! Безтурботний, дурний хлопчисько! Дарма, що старший за Моніку, а поводить себе, як легковажна дівчина!