Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 35)
«І знайшлася ж така, що й за цю потвору заміж вийшла», — промайнуло в голові. Генріх посміхнувся. Йому раптом стало весело.
— Дозвольте закурити? — недбало запитав він слідчого.
Той мовчки підсунув коробку з сигарами.
— Я хотів би закурити свої!
Генріх зробив рух, щоб засунути руку в кишеню брюк, але відразу пролунало грізне майорове:
— Назад!
Лемке стояв за столом і пильно вдивлявся в глиб кабінету. Генріх озирнувся: великий дог, вишкіривши зуби, уставився на нього сторожким поглядом.
— Якщо цей пес буде в кабінеті, я не відповідатиму ні на одне ваше питання, — рішуче заявив Генріх.
— Це чому?
— Ненавиджу собак всіляких порід.
Лемке натиснув кнопку дзвоника.
— Забрати! — кинув він одне слово, кивнувши в бік дога.
Автоматник вивів пса. Генріх витяг пачку гаванських сигар і, не поспішаючи, закурив.
— Де ви берете гаванські сигари? — спокійно запитав Лемке.
— Сподіваюся, ви не для того мене розбудили вночі і в супроводі двох автоматників привезли сюди, щоб питати адресу, де дістати гаванські сигари?
Ліва щока майора смикнулася. Він сів.
— Вам відомо, що сталося вчора в ресторані «Савойя»?
— Не тільки відомо. Я на власні очі бачив наслідки вибуху. Але я відразу вийшов…
— Чому?
— Мені було неприємно дивитися на пролиту людську кров.
Обличчя Лемке перекосила презирлива посмішка:
— Гер обер-лейтенант весь час воює в тилу і вигляд крові…
Генріх сердито перервав його:
— За своє коротке життя, гер майор, я бачив крові куди більше ніж ви, запевняю вас…
«А чи варт так гостро»? — Відвернувшись, Генріх вже іншим тоном додав:
— Але то була ворожа кров, а тут наша…
— В цьому місті ви у відрядженні?
— Так.
— Скільки днів?
— Сьогодні восьмий.
— З якого дня ви обідаєте в ресторані «Савойя»?
— З другого дня.
— Хто вам його порекомендував?
— Я послав свого денщика дізнатися, де є хороший ресторан і йому хтось порекомендував «Савойю», — пригадав Генріх.
Перевірте, — спокійно кинув Лемке.
Гольдрінг здивовано глянув на нього.
Але слово «перевірте», виявляється, було сказано не йому, а тому лейтенантові, що вийшов з-за портьєри і зник за дверима.
«Вражає несподіванками! Ну що ж, буду чекати дальших», — подумав Генріх і посміхнувся. Лемке не зводив з нього погляду.
— О якій годині ви обідали?
— Завжди о першій.
— А закінчували?
— Коли як, залежно від апетиту і якості страв у ресторані.
— Коли ви залишили ресторан вчора, о якій годині?
— Не пам'ятаю.
— Де ви були під час вибуху?
— За кілька кроків від вхідних дверей, я йшов додому.
— У скільки хвилин на третю стався вибух?
— Не знаю, я не глянув на годинника. Але коли я прийшов до готелю, було без п'яти три.
Майор посміхнувся.
— А чи не здається вам, Гольдрінг…
— Гер фон Гольдрінг! — поправив його Генріх.
Лемке рвонувся на кріслі, ніби хотів підвестися, очі його, маленькі і злі, вп'ялися в Генріха. Той, не приховуючи свого презирства, дивився на Лемке.
«А може, вже досить гратися? Доведеться обмежитися майором і першими двома чи трьома, які кинуться на допомогу… А дві кулі треба лишити для себе… Запас не завадить!.. Ні, ще почекаю».
Генріх поклав на попільницю недокурену сигару і витяг з кишені нову.
«Хай звикне, що я часто посилаю руку до кишені!»
— Гер обер-лейтенант, здається, нервує? — в голосі Лемке звучить не іронія, а неприховане глузування.
— Не нервую, а лютую, — поправив Генріх.
— А чи не здається вам дивним, що офіцер, німецький офіцер, — підкреслив Лемке, — прибув на місце вибуху і забув глянути на годинника, хоч напевне знав, що це немаловажна подробиця.
— Я не сподівався, що буду єдиним джерелом, з якого ви сподіваєтеся дістати відомості про час вибуху.
— О ні, у нас джерел багато, принаймні більше, ніж ви гадаєте!
— Тим краще для вас.
— А для вас?
— Не чіпляйтеся до слів!
— Документи на стіл! — щосили вигукнув Лемке. стукнувши по столу.
«Кінець! Тепер саме час. Інакше можна запізнитися» Генріх, як і Лемке, підвівся з крісла, поклав сигару на попільницю і поволі розстебнув ґудзик мундира, щоб дістати документи.