Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 26)

— Аз якої причини? Не знаєте?

— Ні. Можливо, він сам про це скаже, — ухилився від прямої відповіді Лютц.

Втім, генерал нічого не казав, а Генріх не питав. Минуло вже два дні після невдалої операції Міллера, а справа з відпусткою все ще лишалася відкритою. На третій день перед обідом Генріх вирішив трохи проїхатися машиною по трасі. На сьогодні доручень у нього не було, але він все ж попередив про свій намір ад'ютанта генерала.

— Що ж, їдьте! — погодився Лютц. — Тільки не спізнюйтесь на обід, генерал спеціально мене попереджав, щоб ви прийшли в казино вчасно.

— Тоді доведеться відкласти поїздку, може, у генерала буде якесь доручення по обіді. Ви не знаєте, в чому річ?

Лютц знизав плечима.

— Слухайте, гауптман, чи не здається вам, що ви останні дні поводите себе зовсім не по-товариському?

Лютц глянув на друга і посміхнувся:

— У чому ж ви вбачаєте моє нетовариське ставлення до вас?

— А в тому, що ви весь час ухиляєтесь від прямих відповідей. Ви знаєте, чому генерал затримав мій від'їзд у відпустку, і не кажете мені! Напевно знаєте й про те, чому мені обов'язково треба бути в казино, і мовчите! І потім оця якась загадкова посмішка… замість відповіді — знизування плечима!

— Любий бароне, я — за приємні сюрпризи! Повірте мені, якби йшлося про щось неприємне, я б обов'язково вас попередив!

— Ну, коли так, то беру свої слова назад.

Про приємний сюрприз, на який натякав Лютц, Генріх дізнався перед самим початком обіду, коли зібралися всі офіцери. Привітавшись з присутніми, Еверс урочисто оголосив, що вище командування нагородило лейтенанта фон Гольдрінга залізним хрестом другого ступеня і присвоїло звання обер-лейтенанта.

Генріхові довелось потиснути багато рук, бо всі кинулися його вітати, і вислухати чимало прозорих натяків на те, що такі дві значні події слід відзначити в товариському колі.

З дозволу генерала Генріх послав за вином, і обід перетворився у справжнє бенкетування. Такої пиятики молодий обер-лейтенант не бачив протягом усього свого життя. Пили всі — старші й молодші, і скоро офіцери забули не тільки про субординацію, а навіть про присутність самого генерала. Генріхові вдруге, втретє, вчетверте доводилося посилати за вином і коньяком. Частина офіцерів уже звалилася. Не дуже міцно тримався на ногах і генерал Еверс. Але він ще настільки зберіг свідомість, що зрозумів — треба йти, щоб не втратити свого престижу.

Коли Еверс з начальником штабу і кількома старшими офіцерами пішов, пиятика перетворилася у справжню оргію. Тільки Генріх і частково Лютц не втратили свідомості.

Диким ревищем зустріли офіцери появу лейтенанта Кронберга, який після того, як пішло вище начальство, теж кудись таємниче зник.

— Гершафтен! Гершафтен![3] — вигукнув Кронберг, скочивши на стіл. — Шановного обер-лейтенанта, барона фон Гольдрінга, прийшли вітати дами.

— Спустіть штори на вікнах! — вигукнув хтось.

Найменш сп'янілі кинулися до вікон, але більшість з тих, хто ще міг триматися на ногах, ринула стрічати так званих дам. Вони заходили до кімнати з застиглими посмішками і переляканими очима — огидливі, жалюгідні і смішні одночасно, в своїх пишних відкритих сукнях, що цинічно мали підкреслювати всі їхні принади.

Генріх здригнувся від огиди, жалю, люті і відійшов далі, в глиб кімнати. До нього підійшов Лютц.

— Бенкетування богів! — хитнув він головою у бік офіцерів, що тягли дам, і додав: — Чи не здається вам, бароне, що нема нічого огидливішого, ніж людина, яка дала волю своїм тваринним інстинктам, втратила контроль над собою?

— Ви тому й пили так мало?

— Я не люблю пити у великій компанії. Та й ви, я бачив, тільки пригублювали.

— У мене дуже розболілася голова.

— У мене теж.

— То, може, непомітно зникнемо? — запропонував Генріх.

— Яз великою охотою, — погодився Лютц.

Знайшовши хазяїна казино, Гольдрінг попросив його прислати рахунок за все випите і разом з Лютцом вийшов чорним ходом.

Бенкетування тривало…

Цього ранку Моніка ходила роздратована й сердита. На запитання матері, що з нею, дівчина не відповідала. Не дуже привітно поводилася вона і з кількома постійними відвідувачами-французами, які зайшли до мадам Тарваль випити склянку-другу доброго вина з нагоди місцевого релігійного свята. Взагалі французи уникали заходити до ресторану ввечері, коли тут бували німецькі офіцери, і приходили лише вдень або вранці.

Але сьогодні їм не пощастило, хоч час і був ще дуже ранній. Не встигли вони випити і по склянці вина, як перед готелем зупинилася вантажна машина і шість німецьких солдатів з черепами на погонах зайшли до ресторану. Побачивши непроханих гостей, та ще й есесівців, французи припинили загальну жваву розмову. Кожен півголосом розмовляв лише із своїм найближчим сусідом і намагався не дивитися в той бік, де сіли німецькі солдати.

Есесівці по дорозі, мабуть, вже не раз прикладалися до чарки, бо поводили себе надто вільно: кидали образливі репліки на адресу інших присутніх, в'язли до мадам Тарваль з непристойними дотепами і без закуски пили виноградну горілку, так звану грапа.

За якісь півгодини солдати вже остаточно сп'яніли і зовсім втратили почуття міри.

— Гей, ще пляшку грапа! — гукнув здоровенний рудий солдат і стукнув кулаком по столу.

— Подай їм пляшку і негайно піднімись до себе в кімнату, щоб вони тебе не бачили, — наказала дочці мадам Тарваль, заклопотана приготуванням салату.

Моніка поставила на стіл замовлену пляшку і вже повернулася, щоб іти, як той-таки рудий есесівець схопив її за руку і силоміць посадив собі на коліна.

— Пустіть! — крикнула Моніка і рвонулася.

Але есесівець зареготав і міцно схопив її за талію. Його супутники зареготали й собі.

— Пустіть, я вам кажу! — вже зовсім несамовито вигукнула Моніка.

Цей несамовитий зойк і почув Генріх, що разом з Лютцом і Міллером саме в цей час зайшов до вестибюля. Генріх кинувся до ресторану. Одного погляду було досить, щоб зрозуміти, в чому річ. Звичним, добре натренованим рухом він міцно схопив руку рудого есесівця біля зап'ястя, а другою загнув кисть затиснутої руки. Рудий заревів від болю і, схопившись на ноги, зробив крок назад. Але було пізно: напівзігнутою правою рукою Генріх щосили вдарив його в нижню щелепу. Есесівець звалився, перекинувши столик.

Супутники рудого підскочили до Генріха, але тої ж миті перед ними блиснула сталь пістолета.

— Геть звідси! — люто вигукнув Генріх.

З-за його спини, також з пістолетами в руках, вийшли Лютц і Міллер.

Побачивши трьох озброєних офіцерів, а серед них і гестапівця, есесівці, збиваючи один одного з ніг, кинулися до виходу.

— Гер гауптман! — спокійно, немов нічого не трапилося, сказав Генріх Лютцу. — Ви знаєте, де моя кімната, пройдіть, будь ласка, туди з Міллером, а я тут дещо замовлю.

Переконавшись, що машина з п'яними солдатами від'їхала, Лютц і Міллер піднялися до кімнати Генріха. Побігла до себе і Моніка. Сльози образи ще тремтіли на її віях. Пробігаючи повз Генріха, вона на ходу, поспіхом кинула: «Спасибі» — і зникла за дверима.

Генріх підійшов до буфета.

— Пришліть мені в номер пляшку коньяку, — попросив він мадам Тарваль і, відрахувавши гроші, додав: — А це за тих тварюк, — адже вони вам не заплатили.

Мадам Тарваль замахала руками:

— Що ви! Що ви! Я й так перед вами в боргу! Ця шалена дівчина могла такого накоїти, що і їй, і мені перепало б!

Не слухаючи заперечень мадам Тарваль. Генріх перехилився через стойку і сам вкинув гроші в касу.

— Адже я вигнав відвідувачів…

Коли він уже попрямував до виходу, до нього підійшов один з відвідувачів ресторану — француз.

— Дозвольте, месьє офіцер, випити за людське благородство! — вклонився він Генріху.

Всі присутні підвелися з бокалами в руках.

Генріх повернувся до стойки, взяв з рук мадам Тарваль фужер з вином і, чокнувшись з французом, який запропонував цей тост, вклонився в бік решти присутніх.

Усі дружно випили.

Генріх вийшов.

Хвилин за двадцять до відходу поїзда, коли Курт вже зносив речі на машину, Генріх зайшов до ресторану попрощатися з хазяйкою і Монікою.

— Я на тиждень виїжджаю у відпустку і хочу попрощатися з вами і мадемуазель.

— О, це дуже люб'язно з вашого боку, месьє барон. Приїздіть швидше. Ми будемо чекати на вас. А Моніку я зараз покличу.

Попрощавшись з Генріхом, мадам Тарваль пішла розшукувати дочку. Генріх сів до столика. Минула хвилина, друга, а Моніки все не було.

Нарешті, коли Генріх вже втратив надію її побачити, дівчина з'явилася.

— Ви хотіли мене бачити, месьє фон Гольдрінг? — сухо запитала вона.