Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 115)
— Маєш рацію! В останню хвилину можуть зрадити! — Бертгольд повернувся і віддав відповідне розпорядження есесівцю і шоферові другої машини. Шофер з особистої машини генерала лишився на місці.
— Пройдемося трохи! Адже я умовився з Лемке, щоб він вивів війська з долини рівно о двадцятій тридцять, в нашому розпорядженні є ще чверть години, а з греблі чудесний краєвид!
Не поспішаючи, Бертгольд і Генріх пішли по греблі. Відійшовши кілька кроків, зупинилися. Бертгольд, спершись на перила, дивився на долину, яку збирався затопити.
— А знаєш, Генріх, мені чомусь пригадався зараз Нерон. В галереї Германа Герінга я бачив картину — Нерон спостерігає пожежу Рима. Чудова картина. Особливо обличчя Нерона, що дихає захопленням, навіть насолодою.
— А скажіть, гер генерал, вам не шкода тих тисяч людей, яких за кілька хвилин з вашого наказу потоплять?
— Шкода? Що за дурниці!
— А в кожного з них, як і у вас, є, можливо, дружина, діти, мати…
— Припини цю розмову! Ти бачив, що я зробив з Штенгелем? Ще одне слово, і…
Бертгольд поклав праву руку на кобуру. Але в цей час залізні пальці Ментарочі охопили його кисть.
— Ну навіщо хвилюватися? Хіба не можна поговорити спокійно!
Пручнувшись, Бертгольд заніс ліву руку, щоб відштовхнути цього зухвалого солдата, що виріс немов з-під землі, але той схопив і її.
— Що це означає? На поміч! На поміч! — кричав Бертгольд, пручаючись.
— Ну навіщо кричати? Ваша охорона, синьйоре, вже на тому світі і, мабуть, чекає на вас там.
— Генріх, ти скажеш, що це означає?
Генріх впритул підійшов до Бертгольда і прошепотів йому на вухо два слова.
— А-а-а! — Здавалося, що над греблею прокотилося вовче виття. Зрозумівши, що його довгі роки дурили, як йолопа, Бертгольд забув навіть про небезпеку і страх і, справді, зараз скидався на ощиреного вовка.
Генріх повернувся і поволі пішов уздовж греблі.
Якусь хвилину Бертгольд безтямним поглядом дивився йому вслід. Думка, що він втратив мільйони, на які збирався спокійно дожити своє грішне життя, його на мить ніби паралізувала. Та раптом до його свідомості дійшло, що йдеться вже не про гроші, а про власне життя.
— А-а-а! — ще раз несамовито крикнув Бертгольд і пручнувся з такою силою, що Ментарочі не втримав його, і Бертгольд вирвався в нього з рук.
— Стережіться! — гукнув Ментарочі.
Генріх озирнувся. Просто на нього біг озвірілий Бертгольд, на ходу витягаючи пістолет.
Генріх підняв свій, але в цей час пролунав постріл Ментарочі. Бертгольд за інерцією зробив ще два-три кроки і впав, вдарившись обличчям об бар'єр греблі. Куля гарібальдійця влучила йому в потилицю.
— Куди ви тепер? — запитав Ментарочі, коли Генріх сів у машину.
— Додому! — широко посміхнувшись, відповів Генріх. — Ну, щасти вам! Так, гадаєте, без мене зумієте розсіяти загін Лемке і врятувати повсталих на заводі?
— Ви ще й до гір не доїдете, коли вони з нами пісень співатимуть, їдьте спокійно і спасибі вам за все!
Ментарочі і Генріх міцно потиснули один одному руки, і машина, набираючи швидкість, помчала в бік, протилежний Кастель ла Фонте.
Другого травня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року на кладовище Сан-Ремі зайшов молодик у світло-сірому костюмі з траурною смугою на рукаві і з букетом троянд у руках.
Наглядач кладовища, що, гріючись на сонці, майстрував з дерева якусь іграшку для свого онука, зацікавлено подивився йому вслід. Він знав усіх у Сан-Ремі в обличчя, але цього молодика бачив уперше. Відриваючись від роботи, він раз у раз позирав у бік двох могил, оточених однією огорожею, куди попрямував незнайомий. Він сидів на маленькій лаві зовсім непорушно, лише зрідка нахилявся і дбайливо поправляв квіти на ближчому до нього могильному горбику.
— Горе! Всім горе, молодим і старим, лишила після себе війна, — сумно пробурмотів старий і з серцем взявся длубати дерево.
Прихід нового відвідувача знову відірвав його від роботи. Це теж був юнак, і наглядач кладовища його, очевидно, добре знав. Привітавшись, він тут-таки поінформував:
— На могилі ваших хтось сидить. Не з місцевих — я бачу його вперше.
Юнак швидко попрямував до тієї огорожі, де сидів незнайомий. Ще здалеку він побачив темно-русяве волосся, яке мов розчісував вітер, і трохи нахилену вперед у задумі постать.
— Пробачте, месьє, — почав юнак і раптом спинився. — Ой, це ви?
— Бонжур, — тихо промовив Генріх, потискаючи руку братові Моніки. Хоч він його бачив другий раз у житті, але ці очі, очі Моніки, були такі знайомі, такі рідні, що Генріху не треба було питати, з ким він розмовляє.
— Мама померла зовсім недавно… Вона так часто згадувала вас…
— Не треба говорити про це, Жан! — Генріх підвівся. На його очах бриніли сльози. — Передавайте привіт усім знайомим, зокрема Франсуа.
— Спасибі, він теж вас пам'ятає.
— А Людвіна Декок як себе почуває?
Жан спохмурнів.
— Її вбито, — коротко відповів він і відвернувся.
— Андре Ренар, сподіваюсь, живий? Ви з ним зустрічаєтесь?
— Він нещодавно тут був, але зараз у Парижі.
— Коли будете йому писати, обов'язково передайте від мене найщиріше привітання.
— Він дуже зрадіє, коли дізнається, що я вас бачив, і шкодуватиме, що це сталося не з ним…
У розмові запала незручна пауза. У обох на устах бриніло одне ім'я, але вони боялися його вимовити, схвильовані споминами і зустріччю.
— Прощайте, Жан! — не витримав напруження Генріх. Він відчував, що до його горла підкочується тугий клубок. — Бережіть її могилу. Це та цяточка землі, до якої завжди будуть линути мої думки… Бажаю вам більш щасливої любові!
Генріх нахилив голову і швидко пішов до виходу.
Яка ж чудова була весна!
Вона п'янила, як вино, вона збуджувала, як збуджує радість, вона ріднила людей, як ріднить щастя!
Люди чотири довгих роки боялися неба, бо з нього з посвистом і виттям падала смерть. Люди чотири роки з болем розгортали газети, бо навіть перемоги свідчили про нові втрати. Тривожно відкривали наглухо завішені на ніч вікна. З острахом розгортали трикутні саморобні конверти з фронтів. Обережно запитували одне одного про спільних знайомих і друзів. Бо скрізь, всюди можна було почути таке страшне і невблаганне своїм змістом слово — смерть!
І от вперше за ці довгі роки люди переконалися, що небо знову напрочуд чисте, що в ньому не пропливуть вже потворні, прикрашені хрестами, кораблі смерті. А п'янке травневе повітря, що вривається в широко розчинені вікна, не принесе з собою смороду згарищ. І люди дихали на повні груди, упивалися повітрям, що ніби ввібрало в себе і сяйво сонця, і життєдайність весни, і радість буття.
Ця радість ніби вихлюпувалась з сердець щедрою приязню одне до одного. І на вулицях вітались зовсім незнайомі. А коли випадково зустрічались двоє друзів і кидалися один одному на шию з словом «живий!», перехожі мимохіть зупинялися, щоб порадуватися разом з ними. І у всіх, коли не на устах, то в серці, у всьому єстві жило одне, таке прекрасне і однаково радісне для всіх, слово — МИР!
О, тепер люди навчилися його цінити! Тепер не буде дорожчого слова, ніж це.
Усі-бо знали: війна — це смерть, мир — це життя.
Молодий офіцер у формі капітана Радянської Армії, що йшов вулицями Москви, нічим не відрізнявся від таких же молодих офіцерів, що потрапляли йому назустріч. Так само радісно і збуджено сяяли його очі, так само охоче складалися в усмішку уста. Може, тільки занадто захоплено він оглядав усе навколо та особливо пильно придивлявся до облич усіх зустрічних, немов у кожному, хто йшов вулицею, він хотів впізнати свого знайомого.
Біля одного з будинків капітан зупинився і кілька разів перечитав табличку, прибиту біля входу. Обсмикнувши і без того добре пригнаний мундир, капітан зайшов у будинок і піднявся сходами на третій поверх.
Ось і знайомі, оббиті дерматином двері. Капітан тихенько постукав.
Зачувши невиразний вигук, капітан завагався. Що це — дозвіл увійти чи прохання зачекати? Але він не в силі себе довше стримувати і навмання відчиняє двері.
Яскраве сонячне світло, що заливає просторий кабінет, б'є просто в очі, і капітан не відразу може розгледіти, хто сидить за столом. Він скоріше здогадується, ніж пізнає: це той, до кого він ішов.
— Полковнику Титов! Дозвольте доповісти: капітан Гончаренко після виконання завдання прибув у ваше розпорядження.
Полковник виходить з-за стола і, ігноруючи належні за уставом форми привітань, тричі цілує капітана, як цілує батько сина після довгої розлуки.
— Ну, сідай, сідай, бароне фон Гольдрінг! — сміється він, оглядаючи підтягнуту постать капітана. — Так, кажеш, прибув… Бачу, бачу. Живий і здоровий! Молодець! Хвалю!
Вони сидять один проти одного і широко усміхаються.
— Признатися, боявся за тебе, не вірив цьому вовченяті. А що, думаю, коли навмисне наплутав у дрібних деталях? Мовляв, у головному признався, а деталі — справа десята, трапляються провокації пам'яті… Та й вивіз його батько зовсім маленьким, міг дійсно дещо забути…