Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 103)

— Кінчиться війна, і я вам розповім цікаві речі, — пояснив одного разу Лерро. — А зараз… — він зітхнув, — зараз все це мені самому так набридло, що не хочеться й згадувати. Мозок — найблагородніша частка людини, він не терпить насильства. А мене кваплять, кваплять з усіх сил. Навіть коли я захворію, не дають полежати: додому приносять всілякі матеріали і примушують консультувати. А після того, як я винайшов одне вдосконалення, почали напосідати ще дужче. Тільки й чую: «Швидше! Швидше! Швидше!»

— Добре, що вам не доводиться працювати хоч дома вночі.

— По секрету признаюся, що іноді я працюю й дома, сам для себе. Як би інакше я міг дійти до думки… Втім, це нецікаво. Тільки, дуже прошу, не скажіть якось випадково про це Штенгелю. Коли він дізнається, що деякі матеріали я зберігаю у себе в сейфі, можуть виникнути серйозні неприємності.

Того вечора, певніше, ночі, Генріх довго не спав. Признання Альфредо Лерро викликали нові думки, нові плани.

ВЕСІЛЛЯ І СМЕРТЬ

За кілька днів перед весіллям прибув наказ командування Північної групи: Кубіса призначили заступником Штенгеля по внутрішній охороні заводу.

На такий щасливий поворот подій для здійснення свого плану Генріх не сподівався. Як виявилося, спричинився до цього наказу Штенгель. Він довів командуванню, що коли вже Кубіс має породичатися з Лерро і переїхати до нього на квартиру, то він мусить бути причетним і до охорони заводу, і до охорони особи головного інженера. Тим більше, що сам Штенгель мусить залишити особняк Лерро, оскільки весь другий поверх тепер відводять для молодого подружжя.

Нове призначення Кубіса влаштовувало всіх. Альфредо Лерро радів, що, нарешті, позбудеться опіки надто вже педантичного Штенгеля. Софія була щасливою з того, що її молодий чоловік, якого вона позаочі ревнувала до всіх жінок, працюватиме на очах у батька. Марія-Луїза сподівалася, що тепер, коли Штенгель житиме в замку, її власний роман з майором посунеться настільки, що вона зможе незабаром змінити жалобу удови на весільне вбрання нареченої. Генріх розглядав нове призначення Кубіса як новий шанс, що забезпечить здійснення його планів.

І лише Кубіс до зміни в своєму службовому становищі ставився цілком байдуже. Він ввійшов у роль майбутнього власника отари, магазину і будинку. Цілі вечори вони просиджували тепер удвох з Софією, перевіряючи звіти управителя ферми і старшого прикажчика магазину, і тут вперше знайшли спільну мову: раділи з вдалих операцій з фруктами і продажем вовни, хвилювалися, коли виявляли якусь неточність у звітах чи знаходили підозрілий рахунок, вболівали за тим, що перевелися вірні й чесні слуги. Вони одностайно прийшли до висновку, що управитель ферми людина непевна, яку треба будь-що і якнайскоріше звільнити.

Кубіс мінявся буквально на очах усіх, хто його знав. Він ніколи не мав пфеніга за душею, не те що якогось майна, і тепер в ньому раптом прокинулася жадоба власника, користолюбця. Він став менше пити. Спочатку з міркувань ощадності, а далі — пройнятий свідомістю свого нового становища в суспільстві. І хоч не міг відмовитись від морфію, але силкувався зменшити щоденно вживані дози, навіть радився з цього приводу з Матіні. Прагнучи впорядкувати свої справи, Кубіс забрав у Генріха свої численні розписки і замість них видав одну, причому визначив у ній і остаточний строк сплати боргу — 1 січня 1945 року. В газетах його цікавили не так відомості про зміни на фронтах, як коливання у бюлетенях валютного курсу. А в розмовах Кубіс вражав своєю обізнаністю з цінами на вовну, м'ясо, фрукти.

Коли раніше він хотів відсвяткувати весілля бучно — запросити мало не всіх штабних офіцерів, то тепер наполягав на дуже обмеженому колі гостей.

— Кубіс, ви стаєте скупим, — зауважив якось Генріх.

— Я тепер переконаний, що щедрість — сестра бідності. Коли грошей мало, їх не цінуєш. Коли є капітал, його хочеться збільшити.

Софія була в захваті від того, як розумно планує їх життя Пауль, як обережно ставиться він до витрат, як уміє вгадувати її власні бажання з півслова. Взагалі між нею і її нареченим встановилось те взаєморозуміння, яке є запорукою щасливого шлюбу. Так, Кубіс, сам того не помічаючи, поволі змінював своє ставлення до Софії. Він вже не дивився на неї, як на непотрібний і обтяжливий додаток до її посагу. Що ж, вона не вимагала від нього палкого кохання, була лагідною і рівною у поводженні, розсудливою господинею. Вона цілком погодилася з Кубісом, що для бучного весілля зараз не час, та й взагалі воно ні до чого: краще ті гроші, які асигнував для цієї мети батько, витратити на різні господарчі вдосконалення.

Отже, гостей на весіллі було мало. Софія запросила свою кузину з Палермо, Штенгеля і графиню. Пауль — генерала Еверса, Генріха, Лютца і Лемке.

Кубіс одержав відпустку на три дні, і негайно по обіді молоді збиралися виїхати до Палермо, погостювати у Софіїної тітки, спадкоємницею якої ніжна племінниця збиралася незабаром стати.

Але все обернулося інакше, ніж планувалося.

Коли всі зібралися за весільним столом і генерал Еверс, на правах найстаршого, проголосив перший тост, зовсім несподівано з'явився посланець від штабу дивізії.

— Дозвольте вручити, гер генерал, особисту телеграму.

Еверс рвучко підвівся і нетерпляче вихопив телеграму з рук посланця. Короткого погляду йому було досить, щоб ознайомитись з її текстом. Мить якусь генерал постояв зовсім непорушно і раптом хитнувся. Лютц, що сидів поруч з ним за столом, ледве встиг підхопити і підтримати генерала за плечі.

— Накажете послати за лікарем? — стурбовано запитав він.

— Не треба. Зараз усе минеться… — якимсь чужим голосом вимовив Еверс і обвів усіх присутніх довгим поглядом, затримавши його на Лемке. — Вийду на балкон, і все минеться…

— Я винесу вам стільця, — запропонував Лемке.

— Не треба! — роздратовано кинув Еверс.

Вийшовши на балкон, генерал щільно причинив за собою двері.

— Певно, якась родинна неприємність, — прошепотіла графиня. — Може, щось з дружиною… Звідки телеграма, ви не звернули уваги?

— З Берліна, — відповів посланець з штабу. — Пробачте, що я приніс її сюди, але телеграма термінова, і я вважав…

— А дружина його в Дрездені, — не слухаючи його виправдань, пояснила графиня присутнім.

— Можливо, — почав було Лемке…

На балконі пролунав постріл.

Всі кинулись до балконних дверей.

Еверс лежав долі, широко розкинувши руки. З скроні тоненькою цівочкою струмила кров.

Першим отямився Лемке. Нахилившись над генералом, він розігнув пальці його затиснутої в кулак лівої руки і обережно витяг з неї телеграму.

Через його плече Генріх уголос прочитав текст:

— «Негайно виїжджай на курорт».

Підпису не було.

Блідий, як полотно, Лютц став навколішки і, притиснувши вухо до грудей свого начальника, слухав, чи б'ється ще серце. Серце генерала Еверса не билося.

— Що це може означати? — Лемке допитливо глянув на Генріха.

— Поки це означає лише одне — всі ми мусимо бути на своїх місцях. Отже… — Генріх уклонився Софії, що тремтіла, мов у пропасниці, вчепившись руками в плече Кубіса. — Пауль, ти лишайся біля дружини і заспокой її, а ми пішли…

— До приходу лікаря і начальника штабу не чіпайте нічого, — наказав Лемке. — Я теж зараз повернуся.

Офіцери вийшли. Лемке відразу звернув до штабу СД, і Генріх з Лютцом лишилися наодинці.

Обидва були приголомшені тим, що сталося.

— Що ти про все це думаєш, Генріх?

— Нічого хорошого це не віщує. Мені здається… Стривай, чого це біжить черговий штабу?

Від дверей штабу, назустріч їм, справді поспішав черговий, тремтячими руками на бігу застібаючи мундир.

— Гер гауптман, гер гауптман! — Черговий спинився, відсапуючись, губи його тремтіли. — Оберст Кунст застрелився у себе в кабінеті.

— Він одержав телеграму з Берліна? — запитав Генріх.

— За п'ять хвилин до пострілу.

— Йому радили поїхати на курорт?

— Так точно! І навіть негайно!

— Негайно подзвоніть про це Лемке. Він зараз у себе. І до його приїзду до кабінету нікого не пускайте.

Черговий побіг назад у штаб. За ним поволі піднялися на другий поверх Лютц з Генріхом.

— Ну, а тепер що ти скажеш? Я настільки нічого не розумію, що мені здається, ніби все це побачив уві сні. — Вигляд Лютца був приголомшений.

— Скидається на змову… А включи-но радіо!

Але радіо, як завжди в цей час, передавало бравурні марші.

— Може, тобі слід сповістити в штаб командування? — запитав Генріх.

Лютц підійшов до телефону і хотів уже назвати умовний номер, як убіг захеканий Лемке:

— Де Кунст?

— Я наказав нікого не пускати в кабінет до вашого приходу.

— Але що, що все це може означати?

— З таким саме запитанням я хотів звернутися до вас.

Усе з'ясувалося лише надвечір, коли в Кастель ла Фонте прибув спеціальний лист з Берліна. Уповноважений Гіммлера прилетів з наказом заарештувати Еверса і Кунста і приставити обох заарештованих у штаб-квартиру.

Командир дивізії, генерал-лейтенант Еверс, і начальник штабу дивізії, оберст Кунст, обвинувачувалися в тому, що вони брали участь у змові проти фюрера і були причетні до замаху на його особу.

Невдоволення фюрером, що виникло внаслідок поразки на берегах Волги і весь час зростало в міру того, як німецька армія зазнавала нових і нових невдач, справді породило організацію змовників. Вони ставили собі за мету ліквідувати Гітлера і висунути замість нього іншу фігуру, прийнятну для англо-американців, щоб укласти з ними сепаратний мир, який дав би Німеччині змогу вести війну лише на Східному фронті.