Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 19)

— Я щаслива бачити вас знову, сеньйор професор. І вас, сеньйор. Вибачте, забула, як вас звати.

— Самсонов, сеньйора.

— Здається, з вами був ще молодий кабальєро, ваш син, професор?

— Він приліг спочити.

В глибоких очах жінки спалахнув привітний блиск. Вона спитала, як подорожували сеньйори й чи привітно зустріла їх велика ріка. Адже на Оріноко все може статися, особливо в ці часи. Нині багато недобрих людей. Жорстокість запанувала в серцях. Прийшли іноземці, для яких їхня країна — тільки джерело наживи. Сеньйора Ернестіна говорила неквапом. З кожним словом голос її слабішав, а в очах згасали теплі вогники.

Їй нагадали про Тумаяуа. Вона, ніби вперше почувши його ім'я, звела на переніссі брови і враз посуворішала.

— Хлопець тут, на ланчії?.. Якщо можна, покличте його!

Крутояр поклав їй на руку свою важку долоню. Він не хотів хвилювати сеньйори. Тумаяуа міг знову вивести її із стану рівноваги, нагадавши про події минулої ночі.

Але очі сеньйори благали. їй не можна було відмовити. Тоді професор схилив голову. Він погодився привести індійця.

Крутояр вийшов з каюти так стрімко, що аж вітром повіяло на всіх. Затріпотів кволий вогник єдиної свічки. Бунчова тінь затанцювала на протилежній стіні.

Замовк мотор, і в тиші, що настала так раптово, почувся ніжний плюскіт хвиль. Капітан Пабло підводив корабель до причалу.

Ввійшов Тумаяуа. Він переступив поріг і став біля самих дверей, ніби не наважуючись наблизитись до сеньйори Ернестіни. В примарному світлі свічки його обличчя здавалось зовсім чорним. Хто зна, що почував він у цю хвилину. Схрестивши на грудях руки, юнак ніби чекав наказу.

Крутояр подивився на його тіло, атлетичне й красиве, немов статуя казкового бога, і подумав: «Мабуть, жоден народ у світі не навчився так приховувати свої душевні порухи, як індійці».

— Я слухаю сеньйору.

Руки Тумаяуа ще міцніше притиснулись до мускулистих грудей. Ніздрі носа розширились. У всій постаті його була рішучість, відданість і готовність до самопожертви.

Ернестіна Коельо кілька секунд уважно роздивлялася хлопця, ніби пересвідчувалась, чи й справді це її вірний Тумаяуа, друг її брата Орнандо, якому можна було довірити все, навіть життя.

Звичайно, це був Тумаяуа.

І тоді сеньйора Ернестіна попрохала, щоб їх залишили наодинці.

Крутояр, Бунч та Самсонов вийшли з капітанської каюти.

Зоріло небо. На березі снували невиразні тіні, але жодна з них не наближалась до корабля. Капітан Пабло з Сільвестером пришвартовували «Голіаф».

Крутояр задумливо дивився в морок ночі. Як зустріне їх ця земля? Якими грізними таємницями вразить їх, чим заполонить їхні серця, приверне до себе їхню увагу? І чи знайдуть вони на ній справжніх друзів, котрим би могли довірити свою долю? Треба було вирішувати, як просуватиметься експедиція далі: Професор тихо сказав Бунчові:

— Здається, звідси почнеться найважче. Капітан Пабло розповів мені, що в індійських селищах біля гори Комо з'явився якийсь білий чужинець. Можливо, це і є голландець.

— Але ж до Комо треба пробиратися непролазними хащами., — буркнув Бунч.

— Які б не були ті хащі, але справа порятування Ван-Саунгейнлера вимагає від нас рішучості. В Сьюдад-Боліварі я випадково натрапив на одну впливову американську газету. Там уже зняли галас із приводу нашої мандрівки. Певна річ, у їхньому рекламному стилі. Виявляється, про нас уже пишуть, за нами стежать. Голландський уряд наперед висловив свою подяку Радянському урядові за виявлену чуйність. Тож тепер ми якоюсь мірою персони міжнародного порядку. Науковими дослідженнями будемо займатися згодом. А зараз невідкладне завдання — розшукати Ван-Саунгейнлера.

Далі Крутояр став викладати Бунчові свої міркування щодо обраного ним маршруту. Вони зійдуть на берег, бо звідси починається найкоротший шлях до гори Комо…

Тихо рипнули двері. На порозі капітанської каюти з'явився Тумаяуа. В світлому прямокутнику було видно різко окреслений профіль його голови, широкі груди. Він хотів щось сказати, але враз схилив голову і швидко пішов на корму.

Професор зробив крок до дверей, але Бунч затримав його.

— Зачекайте тут, Василю Івановичу, я зайду сам. І ви, Ілля Григорович, теж зачекайте. — З незвичайною для нього рішучістю, Бунч попрямував до каюти.

Сеньйора Ернестіна лежала без пам'яті. На її губах виступила кривава піна. Жінка тихо марила. Під стіною біля її ніг згасала свічка. Кволий вогник пручався, ніби невидима рука намагалася задушити його.

Невже й сеньйора Ернестіна мала згаснути, як оцей вогник?

Біолог схилився до грудей хворої. Про що вона говорила? Серед незрозумілих іспанських слів Бунч вловлював тільки знайому назву — «Комо». Гора Комо не давала спокою пораненій.

Бунч покликав своїх друзів. Хай вони послухають, що має значити оте дивне марення. Вона говорить про гору Комо, як забобоний індієць. Вона щось знає, у неї є якась таємниця.

— Мені здається, що заради гори Комо сеньйора приїхала в ці глухі краї, — промовив Крутояр, розібравши кілька плутаних іспанських фраз. — Не збагну тільки, що й до чого. Хтось чекає її там. Стривайте, стривайте. «Друзі мого батька»… Чуєте, вона говорить про^ якихось друзів її батька… І більше нічого, жодного слова не второпаю… Бідна жінка.

Свічка згасала. Маленька капітанова каюта зробилася ще тіснішою.

— Вона задихається, — прошепотів професор, ніби голосною розмовою він міг зашкодити жінці. — Відчиніть двері.

— Двері й так відчинені, — відповів Самсонов.

— Допоможіть їй чим-небудь, Кириле Трохимовичу.

— Я зробив усе, що міг. Я віддав усе…

— Знаю, голубе… Я певний, що ваші зусилля продовжили їй життя на кілька днів.

— Боюсь, лише на кілька годин.

Згодом вони вийшли з капітанської каюти. В тісній комірчині вже дихала смерть. На відкритій палубі, під зорями, було легше.

— Де капітан Пабло?

— Десь порається у трюмі.

— Ви звернули увагу, Кириле Трохимовичу, як сельва пригнічує людей? Цей капітан Пабло був колись відчайдушним хлопцем. Сміливий вакеро, помічник повстанців і герой усіх річкових трас Бенісуарії. А тепер його наче підмінили. Невже люди, які живуть на цих землях, втрачають мужність, волю до боротьби, до протесту?

— Вам, Василю Івановичу, краще про те знати. Ви етнограф, народознавець, вам і карти в руки.

— Не кажіть, не кажіть, колего, ви все прекрасно розумієте.

З берега долинув жалібний звук гітари. Здавалось, то сама ніч у журливій мелодії виливала свою одвічну скорботу.

— Як ви гадаєте, Кириле Трохимовичу, — озвався Крутояр, — сеньйора ще прийде до пам'яті?

— Хтозна…

До них підійшов Самсонов, приклав до губів палець, ніби до чогось прислухаючись.

Між високими пальмами на березі почувся стукіт коліс. Невеличкий візок, запряжений віслюком, підкотив до самого причалу. Дві постаті наблизились до «Голіафа».

— Гляньте, Тумаяуа! — перший упізнав індійця географ. — А на візку, здається, хтось лишився.

Тумаяуа перебіг по хисткому трапові на палубу й одразу ж зайшов у каюту до пораненої.

— Чортзна-що вони надумали! — захвилювався Бунч.

Іллюша хотів було втрутитись:

— Я піду туди. Знаю я цих індійців. Без нас вони можуть зробити з нею що завгодно!

— Вони зроблять для неї більше, ніж ми, — втихомирив друзів професор. — Бачите, вони виносять її на берег. А ви, мабуть, гадали, що сеньйора Ернестіна лишиться на «Голіафі» й попливе назад до Сан-Феліса?

Метушливий капітан Пабло, бурмочучи молитви, допоміг індійцеві покласти жінку у візок. Коли візок нарешті рушив, капітан кинув йому навздогін:

— Хай вас захистить свята діва Аточська! Пабло дістав люльку й запалив її.

Його сухорляве обличчя зарожевіло в пітьмі. Він важко закашлявся і вже сам до себе пробурмотів:

— Хай їм буде щастя!

Тим часом візок котився безлюдною вулицею маленького селища. На високих сваях обабіч дороги, немов заворожені живі істоти, темніли будиночки.

Ліворуч од візка йшла жінка. Це була стара мулатка Мерфі, колишня служниця в домі доктора Коельо. Тумаяуа прийшов до неї серед ночі. Він знав, що тільки вона може допомогти пораненій сеньйорі. До мулатки Мерфі індійця послала сама Ернестіна. Власне, перше ніж прийти в дім мулатки, Тумаяуа оббіг усе селище, шукаючи якогось Педро Россаріо, старого робітника з каучукових розробок Себастьяна Олів'єро. Але дім Россаріо був замкнений.

Тоді індієць подався шукати дім мулатки Мерфі. Він знайшов його майже в центрі селища. Перед від'їздом за кордон юнак разом з Орнандо кілька разів приходив до старої жінки й тепер швидко розшукав знайому будівлю. Мерфі перелякалась, побачивши перед собою схвильованого хлопця. Вона слухала його гарячковий шепіт, його плутані пояснення і ніяк не могла збагнути, чого він хоче від неї. Тумаяуа говорив про поранену сеньйору, про поліцію, яка може натрапити на її слід, про напад на «Віргінію» і про великодушних рятівників з «Голіафа». Він хапав стару жінку за зморшкувату руку і благав не залишити їх у біді. Й раптом Мерфі все зрозуміла. Індієць говорив про сеньйору Ернестіну, її дорогу Ернестіну, малятко з чорними оченятами; дівчинку, над якою вона провела стільки безсонних ночей в домі доктора Коельо.

Через кілька хвилин вутленький візок уже котився по м'якій порослій травою дорозі до річки. Мулатка Мерфі ні про що більше не розпитувала юнака. Для неї було досить і того, що вона мала порятувати свою кохану сеньйору. Стільки років не бачила вона Ернестіни! Після того, як молода сеньйора вийшла заміж і переїхала в Бразілію, Каріоко Коельо відіслав мулатку на верхнє Оріноко, де в неї були далекі родичі по лінії покійного чоловіка. Тут вона й жила самотою. Мерфі вже й у голову не покладала, що коли-небудь до неї в дім може з'явитися посланець од сеньйори Ернестіни.