Юрий Бедзик – Над планетою — «Левіафан» (страница 47)

Крейський перебігає очима по рядах лімузинів, по присадкуватих «опелях»… Здається, побачив… Ось він, «корабель» Ріхтера. У Крейського є од нього ключі.

— Сідай! — хряпають дверцята, і чорний «шевроле», як грізний піратський фрегат, випливає на широку площу.

Онде й дім Губмахерів. Крейський тисне на газ, обганяє інші авто, розсіює навколо бризки мокрого снігу. Швидше, швидше!.. Біля тротуару притиснувся, скромний «опельок». Хтось сідає в нього: світле волосся, тоненька талія, хапливі рухи… Гельда! Вона, вона… Крейський підлітає, хоче відкрити свої дверцята, вискочити, гукнути. Але… пізно!

«Опельок», мов оперіщене лозинкою цуценя, сіпається в бік від тротуару, чути тоненький зойк мотора, хмарою злітають бризки, і прудкі колеса вже котяться геть. Крейському холоне в грудях, він ледве бачить вулицю, майже сліпне, чманіє.

— Забрали! — пискляво вигукує Віллі. — Дядечку!.. — Вони забрали її!..

Тоді Крейський виводить свою машину на середину вулиці і, не втрачаючи з очей жовту пляму «опеля», летить за ним. Руки його здерев'яніло вчепилися в кермо, серце гупає в грудях. Швидше, швидше!.. Як їх спинити? Як гукнути тій бідній дівчині, щоб вона знала страшну правду? Крейський невідривно стежить за в'юнким «опелем», рвучко повертає в різні боки кермо, гониться за череватою машиною. Він ні про що не думає, він безсилий чимось зарадити лихові. Він просто їде, він мусить тримати в полі зору оту жовтогарячу пляму, оті чорні, миготливі колеса. Гнатися до останку. Гнатися, гнатися, гнатися…

Будинки пролітають мимо, перехожі шарахаються вбік. Поліцай закричав щось услід, але жовтий «опель» пхається далі, обминає інші машини, виривається за місто. Якщо його зараз не спинити, він загубиться в завулках, і тоді кінець.

Крейський згадує раптом обличчя поліцейського, згадує, як той погрозливо махнув їм услід. Поліція! Тільки вона допоможе!

Попереду залюднене перехрестя, тіснява машин, автобусів, трамваїв. «Опель», як і раніше, проштовхується вперед, шукає собі щілинку, ось-ось щезне за муром транспорту.

Руки Крейського вп'ялися в кермо. Очі звузились.

— Віллі!.. — майже стогне «він. — Руки вперед, голову назад!.. Назад!..

На повному ходу він б'є своїм бампером маленького «опеля», розвертає його впоперек вулиці. Вереск гальм, свистки поліцейських, нажахані очі людей. Кров струмує з розбитого чола Крейського. Віллі вискакує з кабіни, кидається до «опеля» і, побачивши Гельду, припадає їй до грудей.

Кілька поліцейських вже оточили череваня, інші — витягують на тротуар непритомного Крейського. Натовп вирує, стогне, переливається.

— Гельдо!.. Гельдусю!.. — шепоче Віллі, обнімає її обома руками.

— Хлопчику мій…

— Гельдонько, швидше! — майже плаче Віллі. — Я все тобі розповім. Тікаймо швидше! Тікаймо!

І, поки поліція з'ясовує причини аварії, поки санітари вкладають на ноші закривавленого Крейського, поки розлючений черевань, розмахуючи своїми документами, лаючись і погрожуючи поліцейським, намагається вибратися з натовпу, Гельда, притиснувши до себе хлопчика, перелякана, з передчуттям непоправного лиха, тікає кудись у залюднену вулицю, подалі від страшного череваня, який віз її за місто на смерть і розправу в ім'я заповітів «Білої зорі».

Тріумфальний підйом корабля мав відбутися рівно о дванадцятій. Приїхавши на завод раніше, ніж завжди, Ріхтер прискіпливо оглядав механізми штурманського вузла, які його чомусь найбільше непокоїли. В останню мить йому здалося, що там не все гаразд, що, може, саме в хвилини підйому лінії пілотажного управління вийдуть із ладу і корабель захрясне серед потужних риштувань або ще гірше: піднявшись над землею, вирветься з людських рук, зламає людську волю, і тоді станеться непоправне лихо, перше й останнє лихо в історії новітнього дирижаблебудування.

Комісія експертів Аеросиндикату прибула об одинадцятій тридцять — шість чорних машин вкотилися на територію заводу, пронеслися по головній бетонній магістралі і, ніби уткнувшись у гумову сітку, завмерли біля сяючого склом приміщення контори. В самій появі машин вчувалося наближення нової хвилини, і тисячі людей відразу ж осягнули це, бо з усіх кутків, з кранів, риштувань і ангарів потягнулися сині спецівки, потекли струмочки радості, нетерпіння, надії.

Гостей зустрічав Кремпке. До невпізнання блідий, з лякливо настороженими очима, він вийшов на сходи, гостинним жестом руки запросив іноземців. Єдиній дамі, яка була в групі, він поцілував кінчики пальців, ще й по-лицарськи схилив перед нею голову.

Ганка Крижанич (а це була вона!) стримано посміхнулася, її очі вже блискотіли радістю, віталися з другом.

— Драстуй, Пауль!

Вона йшла спокійно, з гідністю (як і личить членові такої комісії!), але очі й голос не підкорялися їй. Ріхтер спочатку взяв її за руку, стиснув до болю і враз, не стримавшись, міцно обняв.

— У вас за звичаєм цілують тричі?

— Тричі! — мало не задихнулася в його обіймах Крижанич.

Він усі три рази поцілував її в губи.

— Ти ніколи не відзначався гостротою пам'яті, — засміялася. Ганка і мимоволі почала причепурювати собі зачіску, скуйовджену бурхливою атакою конструктора. — Ну, поздоровляю, поздоровляю! — Експерти тим часом піднялися по сходах і черідкою стали заходити до кабінету директора. Ганка з дівочою пустотливістю потягнула Ріхтера за собою. — Ходім, бо мене викреслять із списку делегації. І знай: ніяких пільг, ніяких поступок!

— О да! — прискорив за нею крок Ріхтер. — Всесвітній Аеросиндикат не пробачить нам фамільярності.

Почалася офіціальна церемонія. Як і всі церемонії, вона була дещо задовга і дещо кумедна. Недарма ж французький письменник-авіатор Екзюпері, потішаючись над дорослими, казав, що їм притаманна властивість бути трохи казеннішими, ніж вони є насправді. Ось і зараз, слухаючи привітальну промову статс-секретаря Кремера (з самої столиці прибув сановний державний муж!), експерти вдають із себе дуже поважних, бундючно дивляться в сухотне лице промовця, величаво кивають головами, а очима так і стріляють на вікна, так і прислухаються до заводських шумів. Де він, той корабель? Пустіть їх скоріше в каюти, в гондолу, на оту сріблясту гору, що ледь бовваніє між голим віттям дерев!

Дівчатка у білих фартушках (істинно німецькі весталки!) принесли на срібних теках вина, частують гостей, стріляють крізь золотаві напої іскорками своїх очей.

— За шановних дам, панове! — підкинув товсту руку з чаркою Кремпке.

— За успіх фірми! — відповів хтось з-поміж гостей.

Кремпке перехилив чарку, спазматично ковтнув вино, що вогнем обпекло йому горло. Успіхи фірми! А може, успіхи отого розбещеного плебсу, що юрмиться зараз біля контори, що галасує біля стапелів, справляє шалені оргії радості й тріумфу?.. Кремпке кривить в усмішці обкусані до крові губи, намагається бути якомога привітнішим, хоч йому це мало вдається… Погляд його ковзає по кімнаті, перескакує з обличчя на обличчя… Репортери, кореспонденти, писарчуки… О, клята, всюдисуща братія! й сюди знайшли дорогу… На тому світі не сховаєшся від них… На тому світі?

Що це він подумав? До чого тут «той світ»? Хай про нього клопочуться людці з Аеросиндикату. Недовго їм лишилося топтати грішну землю…

Кремпке непомітно вийшов з кабінету, пробіг хол і вскочив у свої маленькі робочі апартаменти. Там на Нього чекала Гельда. Обличчя в неї змучене, в кожній рисочці — нетерпіння й болісна надія…

— Пані Гельдо, де подарунок?

— Ось тут… у сейфі, пане директор…

Вона дістала картонну коробку, вийняла з неї сріблястий макет «Левіафана». Директор обережно, ніби торкаючись до розплавленого металу, поставив макет на стіл, повернув його на всі боки, перевів якийсь важілець, натиснув кнопку. Гельда чує його нерівне дихання, бачить краплини поту на горбастому чолі, на набряклих віях, навіть на м'ясистому носі.

— Розкішний механізм! — видавив із себе Кремпке, погладжуючи макет рукою. — Буде чудовий сюрприз для наших гостей. Спочатку гімн Німеччини, а потім — гімн миру. Жаль віддавати таку річ… Ну, от що, пані Гельдо. Рівно через десять хвилин можете принести його до нас. Але не пізніше!

— Слухаюсь, пане директор.

— Поставите на стіл, і ви вільні. — Підморгнув загадково й приязно. — Тільки не забудьте, який у вас сьогодні день. Наші друзі влаштують вам справжній банкет. Ви заслужили цього, Гельдо! Іноземний паспорт готовий. Величезна грошова винагорода і… кохання! — Він похопився, став суворим, швидко пішов до дверей. — Не забудьте ж: рівно через десять хвилин!

Повернувшись у прийомну залу, Кремпке непомітно втирається в натовп, підходить до стола (статс-секретар Кремер саме виголошує новий тост!), обводить очима гостей. Всі тут, всі разом…

Оплески вирвали його з задуми. Він згадав, — що належить ще владнати деякі формальності.

— Панове, — заговорив він силувано спокійним голосом, — хоч всі документи підписані у високих інстанціях, мені доведеться просити вашої ласки поставити свої підписи на деяких незначних папірцях здачі-прийому. Прошу представників преси вийти з залу. А дорогих гостей — підійти ближче до столу!

Репортери розчаровано опускають апарати, покидають кабінет. За вікнами біліє корпус «Левіафана», чути багатоголосий гомін. У Кремпке все дужче тіпається вія. «Чому немає Кірхенбома? Занедужав? На своє щастя занедужав! Але ж як бути? Що вони мені скажуть? Зараз Гельда принесе презент, і доведеться негайно іти… Десять хвилин — і ці дурні залишаться на божу ласку…»