Юрий Бедзик – Над планетою — «Левіафан» (страница 46)

— Далі зволікати небезпечно. Губмахер знає надто багато, панове. Може, я помиляюся, але мені здається, що вона в усьому відкрилася Ріхтерові. Через дві години її треба ліквідувати. Негайно ж після акції «Голуба надія». Брате Сімонський! Ліквідація доручається вам. Я наказав Губмахер після зустрічі з Кремпке чекати нашого вістового, який начебто має завезти її в штаб для прощальної аудієнції. Для полегшення справи можете ще раз запевнити и, що орден не змінив свого рішення: закордонний паспорт готовий, винагорода також. В машину і подалі від міста… Дівчина спритна, вміє оборонятися… Якщо поліція знайде сліди…

— Ніяких слідів, брате секретар! — вигукнув ображено інший голос. — Орден не вперше доручає мені такі делікатні справи. Хай бог прийме безневинну душу нашої дівчинки!

— Багато говорите, Сімонський! — гримнув на нього Штраус. — Ми чекаємо від вас відомостей не пізніше дванадцяти двадцять. Ідіть і дійте!

Грюкнув стілець, хряпнули двері. Певно, той, кого звали Сімонським, вийшов на завдання. Своє діло він мав зробити за дві години… Зараз було двадцять по десятій… Патрік Доуелл відключив апарат, сперся головою на руку. Думка його перенеслася до Гельди, згойднула в душі якийсь легкий смуток. Доуелл згадав обличчя дівчини: втомлені очі, худеньку шию, загострене підборіддя… «Жаль, дуже жаль, коли люди гинуть в такому віці, — промайнуло в голові старого детектива. Відкинувшись на спинку твердого, солом'яного крісла, він спробував зосередитись на чомусь іншому. Ліквідація ординарного асберівського агента, зрештою, його мало зачіпала. Але біляве волосся знову вималювалося перед зором, і він навіть почув тонкий запах парфумів, лоскітливий і хвилюючий. Йому ще дужче стало сумно, щось навіть дряпнуло по серцю. — Бідна дівчина! Якщо її попередити, вона, звичайно, врятується… Тільки попередити — і все. Хай собі живе, насолоджується життям, яке й без того надто отруєне людською ворожнечею».

Патрік Доуелл подзвонив на завод Кірхенбома, попросив викликати до телефону Гельду Губмахер. Довелося довго чекати — на заводі ждали іноземних гостей, всі мали доволі своїх клопотів, і ніхто не хотів відриватися від діла.

— Хто просить? — поцікавився жіночий тенор.

— Скажіть… в кримінальної поліції, — збрехав навмання Доуелл.

— Ах! Вибачте!.. Одну хвилинку!..

Знову потягнувся час, напоєний тривогою й ваганням, знову в душі Доуелла згойднулася болісна роздвоєність. Він не любив піддаватися сентиментам, сфери чисто інтимного життя його мало тривожили, якщо в тих сферах він не знаходив поживи для свого прискіпливого, аналітичного розуму.

Раптом у трубці озвався голос Кремпке:

— Директор слухає. Вам потрібна Губмахер?

— Так… якщо можна…

— Гельда Губмахер захворіла… — голос директора затремтів від напруження. — Недавно пішла додому… А в якій справі?.. Може, я передам…

Доуелл злісно кинув трубку на важелі. Що там він передасть, цей товстопикий!.. Доуелл давно мав його на оці, давно відчував в особі директора вельми підозрілу людину. Бракувало тільки прямих доказів, щоб до кінця розкрити його. Жаль дівчини! Кожна втрачена хвилина може коштувати їй життя. Бреше товстопикий!.. Затіяв якусь каверзу, відіслав дівчину подалі і тепер потерпає при одному слові «поліція»… Але її треба знайти… Вона ж мусить десь бути… Мусить зникнути, доки не пізно…

Справа починала не на жарт інтригувати його. Жаль до дівчини поволі переростав у азарт мисливця. Всі коліщатка його натренованої, шерлок-холмсівської психіки прийшли в рух. Спочатку він хотів послати за нею свою людину, щоб тут, у конторі, розповісти їй правду. Потім відкинув цей варіант і став лихоманково шукати інший. Адже Гельда нікому не повірить, вона вкрай знервована, вона жахається власної тіні. Тільки він міг би врятувати її. Поїхати і врятувати.

Поїхав до неї. Зайшов у дім, постукав у підвальне приміщення. Але двері з латунною табличкою не одізвалися на його стук. За чорним дерматином зачаїлася ляклива пустка.

Він знову подався в контору. Викликав своїх найдовіреніших агентів, дав усім завдання. Шукати Гельду Губмахер; Негайно шукати! По місту, по установах, по барах…

Через півгодини знову вирушив до Гельдиного дому, злісно шарпнув до себе двері і… мало не полетів сторч головою вниз по крутих сходах, що вели у вогке, напівтемне приміщення.

Біля столу сидів хлопчик. Перед ним купкою лежали книжки. Він щось читав.

— Ти…

— Я — Віллі.

— Ти не брат Гельди Губмахер?

Хлопчик закрив книжку, встав перед високим джентльменом.

— Я її брат.

— Тоді ось що, Віллі. — Патрік Доуелл щільно закрив за собою двері. — Сідай і гарненько слухай, що я тобі скажу. Тільки не лякайся. Будь мужчиною! Ти мені допоможеш у важливій справі. Ми мусимо знайти твою сестру. Розумієш? Мусимо її знайти. Бо якщо ми її не знайдемо… — Він пильно глянув на русяву голівку. — Одним словом, одягайся! Життя Гельди в твоїх руках, Віллі.

Важко сьогодні Бруно Крейському. Хворий він, ледь-ледь іде, ледь пересуває старечі ноги. Лежати б йому вдома, в своїй маленькій, затишній квартирі, ковтати пілюлі, гріти ноги, згадувати молодість. Товариші по партії оберігають його, кажуть, що вже своє одробив на мітингах, і по в'язницях, і по судах. Йому, мовляв, потрібний тепер спокій і чиста голова, щоб міг він працювати над прекрасним витвором Ріхтерової фантазії, щоб пильно стежило його серце за витівками асберівських молодчиків.

Ось і сьогодні: хворий, а йде Бруно Крейський на завод. Іде до свого друга Ріхтера, щоб разом із ним провести нелегкий, радісний день оглядин іноземними гістьми чудового красеня, їхньої мрії — «Левіафана». Приїхала делегація інженерів з Нью-Йорка й Москви, будуть приймати корабель, готувати його до підйому в повітря. Хіба ж можна в такі хвилини вилежуватися в теплому кубелечку?

Уже близько завод. Уже й видно знайому браму. Там, за брамою, мов сніжна гора, мов куповиння хмар, здіймається над дахами будинків корабель-велетень. Очі Крейського здалеку пестять сріблястий тулуб, насолоджуються величними, розкішними формами «Левіафана».

Тільки чому це біля заводської брами стільки машин? Ах, да! Гості! Сам статс-секретар по зовнішній торгівлі мав прибути з столиці. Що не кажіть — оформлення найбільшої за останні роки міжнародної торговельної операції.

Ой, як же сяє красень «Левіафан»! І люди на вулицях ідуть, мов п'яні, мов зачаровані його сяйвом. Всі дивляться тільки туди, тільки вгору… Стривайте, ще як здивуєтесь, коли полине наш милий чарівник до сонця! Засліпнете, людоньки, повмираєте з подиву! Стривайте, стривайте, ще буде вам і радості й сміху. Ще не раз…

— Дядьку Бруно!.. Дядечку!..

І тут старий чує, як щось тепле, стрімке б'є йому в груди. Білява голівка Віллі припадає до нього. Що сталося? На ньому лиця немає!..

— Віллі…

Віллі задихається. Груди його працюють, мов повітряна помпа, вуста то розкриваються, то стулюються, очі блукають.

— Ходімте… дядечку!.. Ой, ходімте!..

От зовсім з глузду зсунувся парубчак. Та в чому річ? Невже ж не можна спокійно пояснити, в чому річ?

— Дядечку Бруно… Її… уб'ють!

— Кого?.. Кого уб'ють, Віллі?

— Гельду.

На обличчі Крейського гасне вираз подиву. Тривожно зсуваються брови. Кмітливий Віллі не буде даремно кидатися словами.

— Давай поговоримо спокійно, — каже Бруно Крейський, беручи хлопчика за плечі і дивлячись йому в обличчя. — Викладай все по порядку!

І тоді до них підходить високий джентльмен із стеком і коректно схиляє перед Крейським голову. Говорить тривожним, квапливим голосом, що він хотів би знайти Гельду Губмахер або когось із її друзів. Бо може статися біда. Кримінальні авантюристи, з якими Гельда нерозсудливо підтримувала сумнівні зв'язки, задалися метою вкоротити їй віку.

— Я — друг її батька, — сказав, бліднучи, Крейський. — Що сталося?.. Звідки ви знаєте?..

— Шукайте Гельду! її життя в ваших руках… Їй треба негайно зникнути! — Доуелл відкрив дверцята машини, нахилив голову в чорному циліндрі. — Але будьте обережні. Вони не забувають і про вас, пане Крейський.

Ревнув мотор. Довгастий профіль проплив повз інженера, циліндр тьмяно блиснув за склом.

І вмить в душі Крейського прорвалася буря. Він заторсав Віллі, притягнув його до себе.

— То що ж там сталося?.. Хто він?.. Кажи швидше!..

У Віллі шерхли губи, він ледве видавлював із себе слова:

— Не знаю, дядечку… Прибіг до нас…

— Цей пан?

— Так, цей пан. Наказав попередити Гельду, щоб сховалася, нікуди не їхала. Вістовий від пана Густава хоче завезти її в штаб… Вони… уб'ють її. Повезуть на розправу…

В одну мить Крейський осягає весь жах небезпеки. Не треба йому пояснювати, хто завезе її на розправу і за що їй вготовано таку долю. Ріхтер не приховував від Крейського Гельдиних вагань, її пізнього каяття. Тепер за все це — розплата. Вовча помста… Він безпорадно озирнувся навколо, ще не знаючи, що має діяти. Раптом згадав: вона ж десь була тут! Він бачив її… Кілька хвилин тому. Вибігла з управління, мов за нею поліція гналася, схопила таксі і кудись майнула. Напевно, додому. Назустріч тим негідникам…

— І ви не лишили вдома навіть записки?

— Ні, дядечку…

Хлопця тіпала пропасниця, очі переполошено стріляли на всі боки, шукали Гельду.

В свідомості Крейського блискавично визріває рішення. Негайно машину! Вони встигнуть її наздогнати…