Юрий Бедзик – Над планетою — «Левіафан» (страница 32)

— На початку засідання ви дослівно повторили за мною, що вважаєте себе винною в порушенні законів, і принципів ордену.

— Авжеж, пане магістр, — удала з себе наївну Гельда. — Ваші слова для мене закон. Я завжди дослівно повторюю ваші накази.

— Це лицемірство! — обурився Густав Кірхенбом.

— Їй-право, пане магістр, — сплеснула руками Гельда, — я не смію суперечити вам ні в чому. Ваша воля — моя воля.

В кімнаті вибухнув сміх. Асберівці явно потішалися з Кірхенбома, людини зарозумілої й несимпатичної, до того ж наділеної надто великими повноваженнями. Та й хіба ж словам цього дівчиська бракувало глузду?

Суд затягнувся. Густав Кірхенбом нервував. Нарешті він наказав. вивести Гельду з кімнати. Двоє дебелих хлопців взяли її під руки і виштовхали в коридор. Через півгодини її знову ввели і поставили перед тим самим столом. Магістр, у душі примирений із «зрадницею», а ще більше підкуплений її жіночими звабами, узяв зі столу невеличкий аркушик паперу і зачитав вирок. Гельда визнавалась винною в напівсвідомих, але все ж таки нелояльних діях по відношенню до ордену. За це її засуджували до страти — з вилученням всього майна, яке належало їй і родині. Одначе… — тут на м'ясистому обличчі Густава Кірхенбома лягла поблажлива посмішка, — враховуючи недосвідченість Гельди Губмахер, її молодий вік і головне — її відданість ідеям «Асоціації білої раси», — трибунал вирішив надати Гельді Губмахер можливість виправдати себе перед орденом і Німеччиною, тобто своєю власною поведінкою скасувати вирок. Умова полягала ось у чому: Гельді наказувалося зав'язати тісні стосунки з інженером Ріхтером, завоювати його довіру і в потрібну хвилину, коли того зажадає орден, знешкодити інженера або ж використати його самого і його винахід в інтересах нації.

— Щотижня ви будете складати в штабі звіт про свої дії, — закінчив Густав Кірхенбом. — Тільки сумлінністю й чесністю ви зможете врятувати своє життя і спокій своєї родини. Рішення трибуналу набуває чинності з цієї хвилини. Можете йти, Гельдо Губмахер. Хай живе «Біла зоря»!

Це було п'ять днів тому. А зараз вона стоїть під старим кленом, під мирним деревом своїх дитячих літ, стоїть з сумовито опущеною головою і обдумує свою невеселу долю. Вона мусить діяти. Мусить негайно братися за діло. Такий грізний наказ штабу АСБР.

Діяти — це значить стояти отак під кленом, на холодному осінньому вітрі, кутатись у розкішне (ніколи в житті такого не носила!), подароване братами ордену пальто, ждати високої, плечистої постаті пана інженера і, коли вона з'явиться, коли блиснуть їй назустріч його довірливі очі, зодягти на себе підлу, нікчемну машкару спокусниці.

Дівчина повільно, вся оповита думками, перетинає вулицю. Пухке, русяве волосся вбирає в себе хворобливе світло вуличних ліхтарів. Гарненька, струнка постать приваблює погляди перехожих. Покинута чи зраджена коханим? Так виразно малюється в її постаті смуток, безнадія, весь безмір людських страждань, які не сховати ні під дорогим вбранням, ні під награною байдужістю.

Стала на краю тротуару. Байдужі очі дивляться кудись у порожнечу. «Воля АСБР стане моєю волею». Звідки їй спали на думку ці слова? Воля АСБР… Ах, так, то ж грізні слова клятви, спогад першого посвячення в закони АСБР.

«Воля АСБР стане моєю волею». Вона вже стала її вол» ею. Стала ідолом, який забрав у неї молодість, давши навзамін чадні ночі ресторанних гульбищ, хтиві пики асберівських «лицарів», обіцянки великого раю в майбутньому. А зараз що вона має робити? їй винесено вирок, який вона повинна замінити своїм «благородним» вчинком. Безглуздо, дико, неймовірно! «Ріхтер — неодружений, — сказав їй учора пан Густав. — Ваше знайомство з ним, стара дружба і головне — ваша врода повинні прислужитися організації».

її врода! Дивний наказ пана Густава не має в собі крихітки реальності… Гельда знає, що інженер Ріхтер ніколи не зверне на неї ані найменшої уваги. Він засліплений своєю росіянкою, і йому байдуже до її, Гельдиної, вроди.

Зараз треба йти додому. Сидіти з матір'ю й чекати повернення Віллі. В пустці, в проклятій пустці. І вона йде й чекає. Куди ж утечеш від себе? Куди вирвешся з цупкого полону обов'язків, з липких тенет родинного затишку?

Поволі Гельду обгортає тривога, невблаганна, невидима, прокрадається в шпаринки вікон і дверей, цідиться з-під стелі тьмяним світлом лампочки. Бо ж досі немає маленького, пустотливого, на все здатного Віллі. Понісся стрімголов із листом і наче в воду впав.

Гельда підводиться. Поправила зачіску, зірвала з вішалки новеньке пальто. (Як же контрастує воно з убогістю цієї оселі!) Вмить стала поважною, елегантною панянкою. І тільки очі — все ті ж, колишні очі, добрі й турботливі, мліють від страху за брата, наливаються рішучістю, готові схреститися з поглядом ворога, боронити рідну кров. Де він, дурненький, заблукав з отим листом? Добре, якщо зустрів пана інженера і разом з ним повернеться додому. А що, коли… Ой ні, краще не думати, краще самій шукати його.

Вибігла на вулицю. Завагалася. Куди йти? На віллу Кірхенбома? Там, мабуть, чекає свого друга маленький Віллі, видивляється на розкішні авто, на великі вікна мільйонерського будинку.

Вітер гуляє вулицями, осінній, дошкульний, влазливий — жодної душі не помине, всіх обціловує шорсткими губами. Де-не-де — запізнілі прохожі. Спиняються перед розкішними вітринами, п'ялять у них свої очі, вигрібають поглядами омріяне багатство.

На стендах клапті порваних газет. Крикливі заголовки: «Левіафан» дасть роботу всім безробітним міста», «Слава «Левіафану», гордості німецького технічного генія», «Не віддавайте «Левіафан» червоним, бережіть багатство нації»… Клапті паперу жалісно тремтять, вигинаються, падають на землю. І разом з ними падають на землю крикливі гасла.

Вітер налітає на Гельду, продирається під пальто, холодить кров, забирає сили. Якісь пещені панки чіпляються до дівчини, обдаровують її масними поглядами. Дурники, кому потрібні їхні компліменти?

— Може, панянці страшно самій?

Гельда навіть не озирається. Іде вперто далі, минає квартал за кварталом, розгортає грудьми вітер, наче ріже холодні хвилі. Швидше б уже та вілла. Де вона, проклята? Чи знайде вона малюка?

А з глибини свідомості, з теплих закамарків душі зринає інше питання, інша несмілива думка: чи побачить вона там пана інженера, чи зустріне сьогодні своє прокляття й свою любов, свою надію й свою згубу?

— Дивіться, яке розкішне волоссячко в цієї дівчини! — знову підступає до Гельди молодцювата постать у капелюсі. — Жаль, коли вітер розкуйовдить їй зачіску. Може, люба незнайомка ласкаво погодиться скористатися моїм авто? Не треба так соромитися, красуне! Ми ж усі німці. Всі єдинокровні брати…

«Ми ж усі німці!» Мала б зброю — не пошкодувала б кулі для цього нахаби. Пан Густав казав їм, що священні ідеали треба захищати кров'ю. Залізом і кров'ю! Як колись учив німців великий Бісмарк… Хто він, той Бісмарк? Здається, пан Густав згадував щось з історії, вихваляв його, ставив за приклад… А от вона забула. Знає тільки, що німці — велика нація, що треба гуртуватися, треба жорстоко помститися за минулу війну, за відібрані землі…

Ось і ріка. Спить у своїй кам'яній колисці, плямкає уві сні губами. Зрідка вздовж набережної миготять вогні фар, майне якась постать на мосту. Тиша, глухе безлюддя. Але Гельді не страшно й не самотньо. Їй тільки сумно. Дуже сумно і трішки-трішки образливо. Вродлива ж бо вона, навіть у штабі ордену є у неї гарячі поклонники (чи не вони ото й врятували її від тяжкої кари!). Могла б кохатися, мліти від гарячих поцілунків, чадіти любовними ночами в обіймах хлопців. А от іде сама, і тремтить у серці надія, маленька, крихітна надія, що побачить сьогодні пана інженера, почує його рівний, спокійний, такий знайомий і такий дорогий голос, що стане з ним поруч і гляне в його великі очі. Й спитає його… Про що? Про Віллі? Ні, ні, вона навіть не думає зараз про свого Віллі. Це соромно, ганебно, але нічого вона не може вдіяти з собою. Не думає вона про Віллі, от і все. Думає тільки про нього, тільки його голос чує на відстані. Забуло її серце про брата, про матір, про орден, про все на світі — тільки вишукує в пітьмі вистраждану, вимріяну постать, чорнявий чуб і задумливі очі.

І враз (бувають же такі чудеса!) за спиною в Гельди — скажений скрегіт гальм. Вона рвучко повертається і… мало не сліпне. Просто в лице їй б'є фарами машина.

— Гельдо! Це ви, Гельдо? — кричить з відкритих дверцят знайомий голос.

Фари гаснуть, але Гельді здається, що світло підносить її на своїх крилах і кидає в просторінь неба. Гельда чує голос інженера Ріхтера. Це ж він стоїть біля машини і з радістю дивиться на неї. Кинутися б до нього, пригорнутися до його дужих грудей і прошепотіти оте гаряче, таємниче слово, яке кривавим клубком запеклося в її серці. Любий! Але чому він стоїть? Чому не радіє з цієї зустрічі?

Ось він підходить, кладе їй руку на плече, струшує легенько, немов хоче розбудити од сну, повертає до себе її скам'яніле обличчя, довго дивиться на неї. Посміхається.

— Я впізнав ваше волосся, Гельдо, — каже він лагідним голосом.

їй стає млосно. До краю, до неможливості напружується кожна клітина, кожен нерв, вона ловить його слова, вириває їх з його вуст, витлумачує по своєму. Він упізнав її волосся! Серед ночі впізнав! Нащо тут розмови, пояснення, коли й без них усе ясно. Ясно, що він не байдужий до неї, ясно, що його очі блукали по нічних закамарках, прагнучи й чекаючи її…