Юрий Бедзик – Над планетою — «Левіафан» (страница 34)

— Ви вважаєте мене стороннім? — набундючився Штосгауер.

— Так, пане.

— Те ж саме я можу сказати про вас.

— Навряд, пане… ми будуємо цей корабель…

— Ха-ха! Наївне пролетарське уявлення про справедливість! — їдко розреготався Штосгауер. — Може, у вас і акції є? Це модно тепер! Співдружність капіталу й труда… — Він враз перейшов на серйозний тон. — Так ось що, друже. Раджу вам бути дещо скромнішим у ствердженні власної особи. Корабель належить Німеччині, в першу чергу її достойним представникам, а не тим, хто мріє про інтернаціональне братерство народів! І за кермо «Левіафана» сяде перший той, хто вміє літати, а не закручувать гайки.

Гансові одразу ж згадався міський стадіон, чорний Штосгауерів шолом з білим хрестом, і, почуваючи, як давня ганьба знову заливає йому краскою щоки, він промовив загрозливим тоном:

— Більше вам не вдасться мене одурити, пане авіатор. Це не міський стадіон і не авторегбі. Тут б'ються за всіма правилами честі. Побачимо, хто перший сяде за кермо.

Відтак Ганс зовсім втратив спокій. Записався до якогось приватного аероклубу, почав вивчати тонкощі вищого пілотажу. І десь за місяць інструктор, враховуючи особливі здібності й наполегливість хлопця, взяв його з собою в пробний політ.

То була радість для всього цеху. Їхній «рудочубий» піднявся в повітря. Принаймні власноручно взявся за кермо машини.

Ще місяць — і Гансові було дозволено спробувати перший самостійний політ над рідним містом. Хлопець став серйозний і неквапливий, а при зустрічі з Штосгауером — навіть зверхньо-поблажливий. Він почував себе володарем неба і, звичайно ж, — володарем наймогутнішого корабля в світі — «Левіафана»…

Ріхтер притискується головою до холодної шибки, голова ніяк не прочахне. Думки насуваються, плутаються, туманіють… І він ще міг вагатися! Потягнуло до розкошів… Чого варті ці розкоші, якщо йому доведеться розлучитися з своїми друзями? Штовхнути їх у прірву злиднів воєнних лихоліть, мороку!..

Треба лягти в постіл, прогнати всі химери, забутися в солодкій знемозі. Бодай уві сні. Бодай у примарному, царстві самотності й тиші.

… Десь унизу чути обережні кроки. Грюкнули двері «Може, то Гельда повернулася додому?»

Дурниці! Яке йому діло до зухвалої дівчини? Бандитка, асберівка… Слід би донести на неї в поліцію… Ні, тільки не в поліцію! Вона ж урятувала його від смерті…

Сон важко лягає Ріхтерові на плечі. Стає затишно тепло. «Вона таки мила, — думає він засинаючи. — Колись поговорю з нею… І все буде добре, все буде чудово.»

Біля ліжка стоїть чорна тиша, кладе Ріхтерові оксамитові пальці і гасить останні відблиски думок.

«БІЛА ЗОРЯ» ЧЕКАЄ ДОПОМОГИ

Вже зима за порогом. Що не день — холоднішає небо, що не день — прудкіший, кігтистіший вітер вимітає з парку останнє листя. Хто має сім'ю, біжить після роботи додому, в тепле кубелечко. Хто живе самотньо — шукає відради в барах або в осиротілих парках.

Як і пан інженер, заклопотаний, впертий і такий самотній пан інженер. О, Гельда давно придивилася до його невеселого життя. І слава, й гроші, і визнання — нащо вони бідному Ріхтерові? Зійде до себе на другий поверх, походить, походить, погрюкає стільцями, побалакає сам із собою й вкладається спати.

Зрештою, яке їй, Гельді, діло до пана інженера? Не любить він її, навіть не помічає. Тільки вряди-годи, коли зустрінуться десь біля дому, спинить на ній погляд, скупо посміхнеться.

Часом Гельда замислюється: чи знає пан інженер всю правду про неї? Напевно про щось здогадується — бачив же тоді її вкупі з магістром. Та чи далеко сягають його здогадки, чи не прокляв він її в душі за приналежність до «бандитської» (це ж вони всі так називають їхній орден!) організації.

Магістр майже щоденно викликає Гельду на сповідь. Залишившись з молодим паничем у темній кімнаті штабу, дівчина детально оповідає все найсуттєвіше, що вона помітила в поведінці Ріхтера. Магістр нотує її розповідь до блокнота, мружить невдоволено очі, перепитує по кілька разів, прискіпливо чіпляється до окремих слів. Ніби знає, як мало правди в словах Гельди, як вона хитро обводить його навкруг пальця. Власне, Гельда робить це майже підсвідомо. Вона, як і раніше, вірить у його силу, в священні заповіти ордену, у високе покликання організації. Та от лихо: що вона може доповісти штабові? Про свої невдалі залицяння до пана інженера? Про його невразливість і підкреслену байдужість до її загравань? Чи, може, мусить сказати щиро про свою закоханість в пана інженера? Вона, донька німця, що загинув «з вини комуністів», кохає людину, ворожу до намірів ордену. Так, так, замість того, щоб закохати Ріхтера в себе, обезволити його своїми чарами, прив'язати до своєї спідниці і перетворити на. покірне й слухняне знаряддя ордену, Гельда сама стала бранкою голубих очей пана інженера.

І тому кожного дня, коли Ріхтер, поспішаючи до гаража, спускається сходами повз її квартиру, вона насторожено, завмерло, з побожною посмішкою на розквітлих вустах ловить його кроки, і уявляє собі його плечисту постать, і тягнеться думкою до його туалету. Чи одягнув він сорочку в крапинку, чи пішов у ніжно-рожевій (яка йому, до речі, дуже й дуже до лиця)? Чи визирає в нього з правої верхньої кишені піджака до крохмального хрускоту випрасувана хустинка? Чи не забув він одягнути сірого светра (холодно ж уже надворі!..)?

А втім, сьогодні Гельда про нього не думає. Зовсім несподівано, з підозрілою нагальністю її викликано до штабу на якесь важливе засідання. Вона приходить точно на визначену годину. Сидить у передпокої. Чує гомін голосів за дверима. Здригається на кожне гучне слово. Ловить своє ім'я. Може, сьогодні знову її спитають: «Гельдо, чим ти прислужилася великій Німеччині? Чи не час згадати про твої діла і про твою страшну провину?» І їй нічого буде сказати, і кара впаде на її голову, бо ж вона нічого, анічогісінько не зробила для своїх «тевтонських братів», нічим не виправдала їхньої довіри.

З холодним передчуттям лиха Гельда заходить до високої, старосвітськи умебльованої кімнати. Притискує до грудей свого маленького кулачка, вигукує гасло АСБР і, схиливши в покорі (а може, й безнадії!) голову, чекає своєї долі.

Але диво дивне: її не розпитують, не картають гнівними словами. Пан Густав (магістр ордену), пан Штраус (секретар), пан Хейнеман (член трибуналу) і ще кілька незнайомих Гельді сановних осіб весело перемовляються між собою. Чи, бува, не напідпитку всі вони? Очі блищать зухвалістю, обличчя розчервонілі, в позах розслаблена певність і недбалість.

Ніколи ще такого не було. Тут щось не гаразд…

— Гельда Губмахер! — вигукує радісно (їй-право ж, радісно!) пан Густав, зірвавшись на ноги, вказує Гельді на таке ж глибоке крісло, як і в себе. — Сідайте, Гельдо Губмахер! Почувайте себе цілком вільно й невимушено! Штаб ордену радий вітати вас у цю щасливу й урочисту для нього хвилину.

Урочисту? Щасливу? Гельді туманіє в голові. Ніколи ще з нею не говорили таким тоном. Її раді вітати! її, маленьку, пустотливу Гельду, раді вітати ці високоповажні, непідступно грізні люди. І не тільки раді. Вже вітають, вже й крісло підсовують, обсипають дзвінким сміхом. Чи не хоче Гельда Губмахер чимось підкріпитися? Скажімо, чарчиною старого рейнського чи, може, мартелем? Тільки без церемоній, всі вони тут свої. Хай Гельда Губмахер не соромиться. Сьогодні ж така радісна подія…

— Пробачте, пане Густав, — сівши на самий краєчок крісла, озивається з винуватою посмішкою на вустах Гельда, — я не знаю, яка саме подія принесла вам радість. Може, і я теж пораділа б разом з вами…

— Ну, звичайно, звичайно, Гельдо! Подія світового значення. Через місяць наші друзі в Африці починають діяти. «Біла зоря» сходить над світом!

Гельді стає моторошно од цих незрозумілих і гучних слів. Її скромний розум ніколи не докопувався до реального змісту асберівського кличу. І ось тобі: «Біла зоря» кидає над світом своє проміння, гасло стає дійсністю, воно відбилось на обличчях членів штабу.

— Ви кажете в Африці, пане Густав? — питає скромно Гельда.

— В Африці, в самому серці чорного континенту. І за цю подію наша дорога Гельда повинна піднести келих.

Відмовлятися, звісна річ, не можна. Казкова «Біла зоря» вже сліпить Гельді очі, туманить їй розум. До того ж за її сяючим блиском Гельда зовсім виразно відчуває владну руку пана Густава. Ця рука, товста, м'язиста, в рудуватому волоссі, з короткими нігтями тримає пукатий келих, начебто вхопила за горлянку свого ворога І ось-ось стисне його в смертельному потиску.

Гельда бере келих, підносить його до вуст. Скло дзенькає об зуби.

— За «Білу зорю», панове! — промовляє вона несміливо.

Вогнистий напій вдираються в груди, забиває подих. Пан Густав загонисто, владно сміється.» Пан Штраус, трохи скромніше (як і личить секретареві) і чомусь уважно, аж надто уважно, дивиться в червоний, припухлий рот Гельди.

В кімнаті стає ніби тісніше. Старосвітські меблі зсовуються досередини, вікно, затягнуте темно-зеленими портьєрами, ніби пригасає. В кріслі м'яко й затишно. І зовсім не страшно. Пан Густав знову наливає вина, і знову його пухкі, в рудому волоссі пальці виростають перед Гельдиними очима. Треба випити ще один келих. Обов'язково треба випити.

— Ні, ні, панове… — белькоче Гельда.