Юрий Бедзик – Над планетою — «Левіафан» (страница 23)

Штраус говорив м'яко, намагався бути іронічно-поблажливим, делікатним. Тему «флегматизованого водню» зачепив так, ніби й на думці не мав переконувати Ріхтера в неслушності його позиції, тим більше виривати у нього гемонську таємницю. Він добре знав непоступливість пана конструктора, навіть відчував деяку пошану перед його твердістю.

— Нам добре відомо, що всі документи доктора Браузе у вас, — сказав він меланхолійним голосом, в якому не відчувалося ні докору, ні погрозливості. — Можливо, доктор Браузе, який приятелював з вами, передав вам свої папери від щирого серця. Геніальний вчитель і геніальний учень могли легко знайти спільну мову. — Штраус з коректною ввічливістю посміхнувся і одразу ж заговорив далі, щоб затушувати фарисейський відтінок свого комплімента: — Секрет доктора Браузе — ваша власність. Ми визнаємо ваше право на нього і не ставимо його під сумнів.

Ріхтер звів плечима. Йому доводилося вести складну гру: не заперечуючи формально своєї причетності до паперів Браузе, він водночас хотів показати, що не володіє ніяким секретом і тому не може нікому передати його.

— Так, так, пане інженер, секрет доктора Браузе ваша власність, але ви… тобто ваш розум, ваша технічна ерудиція… належать нації, Німеччині. Ви — європеєць перш за все.

Ріхтер весело розсміявся. До чого ж примітивна аргументація!

— І все ж таки вас, панове, цікавить не моя європейська приналежність, а «флегматизований водень». Чи не так?

— Говорячи спрощено, так… Але…

— Не будемо вдаватися в дипломатичні тонкощі. Мета вашого приходу? Викладайте коротко й чітко! У мене обмежений час.

Штраусові ніби аж шкребнуло щось по серцю.

— Не варто було б говорити про час, — в голосі його почулися крижані нотки: —Судячи по тому, що ви не маєте наміру відкривати секрета доктора Браузе… І все ж таки пам'ятаючи, що у нас з вами, як у представників європейської, тобто нордичної, раси, є багато спільного, ми наважимося запропонувати вам одну дуже цікаву річ.

Коротке мовчання, задумливо зведені на переніссі кущуваті брови, важкі руки на білій скатертині. Ріхтер дивиться на ті руки, дуже уважно вивчає кожен нерв на них. Що ж буде далі? Позавчора бруківка, вірніше — асфальт біля аеропорту, зараз — задумливий погляд, делікатні слова…

— Діловий світ незадоволений поведінкою вашого шефа. Контракт з Всесвітнім Аеросиндикатом — річ ненадійна, примхлива, без жодних перспектив на майбутнє. Ви збудуєте два-три кораблі, і на цьому все скінчиться. Нових замовлень ніхто вам більше не дасть. Де їм узятися, коли синдикат не має надійної фінансової бази? Кірхенбом зазнає банкротства, завод припинить випуск кораблів, і перед вами, як перед винахідником і конструктором, — пустка. Що ви будете робити? До чого прикладете свій розум? Які нові винаходи, нові вдосконалення запалять ваше серце?

— Похмура картина! — відрізав незлобливо Ріхтер, все ще оглядаючи руки свого співрозмовника.

— Слухайте далі, пане інженер, — не збиваючись з тону, говорив Штраус. — Навіть в найкращому разі, коли фірма продовжуватиме будувати нові «Левіафани» і ці «Левіафани» вийдуть на міжконтинентальні траси, вам не уникнути поразки. Весь діловий світ — авіабудівні фірми, транспортні компанії, — всі підуть проти вас війною, всі проклянуть вас…

— Боже, боже, та що ж це справді буде! — удав нажаханого Ріхтер, хоч очі його так і яскріли хлопчачим сміхом. — Я не бачу виходу, панове.

— Вихід є.

— Підкажіть.

— Якщо говорити без жартів, пане інженер… — Штраус вперше за всю розмову надав своєму голосу владних, урочисто-піднесених ноток, — вам не завадило б серйозно подумати про зміну шефа.

— Ясніше!

— Вас запрошує до себе досить впливова особа. — Асберівець хотів ще щось сказати, але своєчасно стримався. — Не буду називати імені. Головне — ваша згода.

— Припустимо, я згоджуюся.

— Ніяких «припустимо»! Ми хочемо мати вашу певну відповідь. — Голос асберівця налився сталлю, очі затверділи. — Перед вами відкривається велике майбутнє: гроші, акції, влада…

Ріхтер нижче схилив голову, вдав, що слова Штрауса справили на нього глибоке враження. Навіть потер рукою чоло. Штраус, пильно озирнувши Ріхтерову постать, понизив голос:

— Ви не прогадаєте, пане інженер.

— Прошу вас, говоріть ясніше! — вигукнув з міною болісного нетерпіння Ріхтер.

— Гроші, звичайно, не головне… Я розумію, що така інтелектуально розвинена людина, як ви, пане інженер, мислить дещо іншими категоріями, ніж звичайні смертні. Мені просто хотілося б запевнити вас, що, спілкуючись з нами, ви одержите найширші можливості для свого ділового життя. Вісім заводів! Постійна забезпеченість збуту… — Голос Штрауса піднісся до патетичного звучання, він говорив з запальною переконливістю. — Індійський океан! Екзотика джунглів. Дешева робоча сила. І головне — ніяких соціальних проблем, ніяких сутичок з цими клятими профспілками…

Ріхтерові щось сяйнуло в голові. В гарячковій балаканині Штрауса він раптом упіймав заховану думку: ці люди мають намір створити свою воєнно-промислову фортецю, їм тільки бракує технічних наукових сил… Ніяких соціальних конфліктів! Он що! Десь в Африці, в пустелях, у безлюдді, в царстві білого терору, в лабетах «Білої зорі».

— Нащо ж вашому покровителеві стільки «Левіафанів»? — спитав він, не приховуючи іронії. — Чи не збирається він подорожувати на Марс?

— О, Марс!.. — скинув свою велику голову Штраус, і його рот викривився в зловтішну усмішку. — Ви майже влучили в ціль, пане конструктор. Марс — єдиний хазяїн всіх цінностей на німецькій землі, і тільки йому повинна належати наша доля. Звичайно, ви розумієте, що мене цікавить не Марс небесний, а Марс земний, так би мовити, в його ракетно-ядерній оболонці.

— Ага!.. — в горлі Ріхтера щось ніби зашерхло, він через силу спромігся на слово. — Ваш могутній шеф молиться богові війни. Розумію, розумію вас, пане Штраус.

Кілька секунд Ріхтер дивився в темну пляму Штраусового обличчя. Власне, він не бачив того обличчя, не бачив вузеньких, нахабно примружених очей, сухої, жилавої шиї. Бачив тільки бліді, як тіло молюска, губи, що ледь-ледь прикривали жовтизну зубів. Страшне слово «Марс» тільки тепер дійшло до Ріхтерової свідомості, забриніло в його вухах всією своєю гримучою вагою, знеслося перед Ріхтеровими очима в усій своїй кривавій потворності. Темний хаос зметнувся в Ріхтеровій душі, причавив її, обплутав і знесилив. За словом «Марс», за короткою пропозицією Гуго Штрауса Ріхтер раптом побачив далеке, напівзабуте дитинство, темні уривки чорного страхіття, які довгими роками жили в його серці. Наче могутнім проекційним апаратом хтось спрямував на тло його пам'яті ті далекі дні, які Ріхтерові довелося пережити десятирічним хлопчиком у палаючому Дрездені, в розбомбленому, знищеному до краю американськими «літаючими кріпостями» місті його золотих мрій: люди біжать серед ночі з клунками, в завиванні сирен, між палаючими стінами будинків, під градом осколків… Розбита коляска лежить серед бруку, і біля неї маленьке дитинча з відірваними ніжками поволі ворушить головою… Старий пожежник, втративши глузд, ллє з відра воду у пекельний вогонь, що виривається з вікон костьолу… Небо, чорне й низьке, прасує землю гуркотом моторів…

Ріхтер підняв голову. Видиво згасло, розбурхана пам'ять покірно ввібрала в себе отрутні спогади. Ріхтер ніяк не може збагнути, де він знаходиться і що хочуть від нього ці люди. Марс!.. Так, так, вони говорять про бога війни Марса, вони, здається, запропонували йому перейти на службу до великого й грізного молоха… І тоді все стане на місце: «Левіафан» одягне на себе броньовані лати, потужні ракети сховаються в його бездонному череві, небо стане чорним і низьким, і знову загуркочуть бомби, і стіни будинків впадуть на дитячі коляски, на дитячі руки, обличчя…

— Вибачте, панове, я мушу йти, — безсило, майже одним порухом губ промовив Ріхтер. Швидко підвівшись, він рушив до дверей.

— Але ж ви нічого не сказали… Ви, мабуть, не зрозуміли нашої пропозиції… — гукнув йому вслід Штраус, і собі зриваючись на ноги.

Ріхтер став у дверях, на його високому, рівному лобі залягла хвилька задуми. Він розвів руками.

— Ваша пропозиція надто складна, панове. Надто складна! Не наважуюсь висловити своїх міркувань уголос. В усякому разі, можете передати своєму могутньому шефу, що «Левіафан» не придатний для польоту на Марс. Я конструював його для більш земних цілей.

Він потягнув до себе двері і під мелодійний дзвін скла вийшов на вулицю.

ДОКТОР БРАУЗЕ

Здається, ви набуваєте міжнародної ваги, пане Ріхтер. О, це блискуче, колосально! Вас запрошують в Африку, г вами цікавиться таємниче-грізний володар асберівського центру, фінансовий бог їхньої цитаделі, їхньої новітньої Мекки… Як його звати? Ага, вельможний пан Фрайвуд, витончений інтелектуал, сноб і гурман. Кажуть, що в лондонських салонах він досі тішиться успіхом світського жуава, а деякі американські міліонерші навіть не шкодують грошей задля далеких мандрівок у Південну Африку. Він чарівний, цей пан Фрайвуд. Сіро-блакитні очі, повнуваті губи, оксамитовий голос і піднесено-патетичний вираз обличчя… Істинно арійський красень другої половини двадцятого століття!

Пане Ріхтер! Чому б вам справді не потоваришувати з новітнім нібелунгом? Не комизьтесь, не вдавайте з себе старої діви! Одне ваше слово — і завтра ж швидкісний реактивний літак занесе вас до Кейптауна і ви побачите Індійський океан, припушені снігом Драконові гори, почуєте млісний аромат субтропічних джунглів… А який там спокій на заводах! Покірні спини чорних рабів, строга владність поліцейських, чистота аристократичних передмість…