Юрий Бедзик – Людина без серця (страница 9)

— Петер, ми підемо до Берна, — промовила Евеліна врівноваженим, привітним тоном. — Ти вибач, що я так дивно допіру поводилась. Я просто перелякалась. Але ми повинні піти до Берна. Він відкриє твою таємницю. Ти тільки подумай: його механічне серце не просто врятувало тобі життя. Воно зовсім перетворило твій організм, для людства, для світової науки це…

Петер зміряв Евеліну зневажливим поглядом.

— Ти піклуєшся тільки про Йогана.

— Петер, не говори дурниць. Це наша спільна справа. Якщо Йоган з’ясує, в чому річ, він відкриє для людства нову блискучу сторінку.

— Геть! — люто вигукнув Стар. Він схопився з канапи, і червоними, налитими кров’ю очима глянув на Евеліну. — Не хочу я чути ні про яке людство! Годі! Петер Стар не буде піддослідним кроликом, на якому світова наука здійснить свій перший великий експеримент. Механічне серце належить мені, я його володар.

Гнівний погляд Стара знову паралізував Евеліну.

— Але що ж ти хочеш робити? — промовила вона кволим голосом.

— Не знаю, Еве. Тільки переді мною відкривається шлях, котрого не мала перед собою жодна людина світу. Яким же я був би нікчемою, коли б не скористався з цього неповторного випадку!

— Ось тому ми й повинні йти до Берна, — несміливо докинула Евеліна.

— Е, ні, мій шлях інший. Я буду служити не науці, а собі, Еве. — Він схилився до жінки і заговорив квапливим гарячковим напівшепотом: — Ти тільки подумай: я стану першою людиною в державі, я завоюю владу, я піднімуся на незвідану височінь, і світ… світ ляже до моїх ніг. О, ради такої мети я ладен піти на все. Тепер ніщо вже не втримає мене. Провидіння кличе мене. Це воно дало мені знак, я не смію мовчати. Облиш, не умовляй мене і не дивися на мене такими наляканими очима. Я не втратив розуму. Невже тебе не приваблює наше фантастичне майбутнє. Наше, Еве, наше з тобою! Ти станеш королевою моїх мрій і мого життя. Тобі під ноги я кину світ. Ні, не світ — всесвіт.

Евеліна заперечливо похитала головою.

— Ти не віриш? — спитав він трохи притишеним голосом.

— Можливо й так, Петер, — озвалася Евеліна, — але ти забув одну річ. Твоє життя надто коротке. Можливо, ти й здійснив би свої плани, але через два місяці, ні, навіть менше… ти загинеш… Тільки Берн, який володіє секретом твого механічного серця, здатен продовжити твоє існування.

Петер важко опустив голову. Пройшовся по кімнаті— раз, вдруге. Щось напружено обмірковував, на щось зважувався. Важке м’ясисте підборіддя його нервово рухалося з боку в бік.

— Ти кажеш — Берн? — спинився він раптом посеред кімнати. — Я не можу жити без нього. Це вірно. Тоді в мене лишається єдиний вихід. Я приневолю його, він буде виконувати мої накази, — він стане моїм невідступним слугою. Були ж колись у великих імператорів і королів мудрі лейб-лікарі. Нехай це навіть нечесно по відношенню до Берна, до мого давнього товариша, нехай… Майбутнє велить мені діяти безжалісно. Я не зупинюсь ні перед чим. Мене не злякають ріки крові. Нехай смерть йде за мною. Мільйони людей віками гинули заради нікчемних дрібниць, угноювали землю для таких самих нікчемних майбутніх поколінь. А я… я людина нового світу. Кров омиє мій шлях, кров підніме мене в безсмертя.

«Він втратив глузд, — подумала Евеліна. — Говорити з ним — даремна річ. Треба попередити Берна. Якщо він загіпнотизує і Йогана — скоїться непоправиме лихо. Бідний Петер, він захворів на страшну хворобу. До Берна, якомога швидше до Берна!»

— Ти розумієш мене, Еве? — спитав Петер, блискаючи своїми безтямними очима.

— Я все розумію, все, тільки я вкрай втомилася. — Еве відкинулася на спинку канапи і заплющила очі.

— Мені теж не дуже добре. Мабуть, я перенапружив свої нерви.

Тим часом Еве гарячково обмірковувала плани подальших дій. Петера треба затримати. Він нізащо не повинен зустрічатися сьогодні з Йоганом, принаймні, до того часу, доки вона наодинці не поговорить з ним.

— Я завжди вірила в твій тверезий розум, Петер, — озвалася по хвилі Евеліна. Вона вже надумала, що має робити, і поспішала здійснити свій задум. — Ми з тобою — одне ціле. Адже так? Ти не покинеш свою кохану Еве? — Вона намагалася говорити якомога щиріше, і її великі очі заполонили Стара.

— Ти моя єдина, моє життя, — з такою ж щирістю відповів він.

— Тоді послухай, — провадила далі жінка. — Ми підемо до Берна разом і почесному, по-діловому про все йому розповімо. Я вірю, що він стане на твій бік, він теж фантазер і мрійник, і тоді без примусу, без насильства ви станете робити велику спільну справу. Він залишиться нашим другом, нашим порадником. Хіба ж ти не розумієш, що друг завжди може принести більше користі, між пригнічений, подавлений раб, безвільний лейб-медик?

— А якщо він не погодиться? — нетерпляче урвав її мову Петер.

— Якщо він не погодиться, тоді…-Евеліна на мить завагалася… — тоді ти будеш діяти, як тобі підказує твій вели кий розум.

Він погодився. Більше того: він навіть в душі зрадів такому повороту справи. Його дружина ніколи не радила йому дурниці. Нехай буде так, як вона каже. Сьогодні вони не підуть до Берна. Сьогодні вони будуть відпочивати. І без того цей день надто важкий. Але завтра зранку в його житті розпочинається нова сторінка.

— Ти кудись зібралася? — спитав він, побачивши, що Евеліна шукає свою сумочку.

— Полеж трохи, Петер, я сходжу до моєї кравчихи і за півгодини буду вдома. Берись до роботи, а, може, краще ляж відпочинь.

Він заспокоївся, втихомирився і, наче добродушне, безневинне дитя, ліг на канапі. Важка втома опанувала все його тіло, навіяла сон.

— Йди, Еве, — промовив він. — Тільки не барися.

Берн зник

Пана імперського міністра виїхав зустрічати на аеродром сам політичний бос корпорації «Золотого ангела» Ганс Шаукель. Високоповажна особа — імперський міністр Герман Тод — повертався з далекої заокеанської столиці, куди він їздив для короткотермінових переговорів.

Ганс Шаукель, низенький, опасистий, з круглими рум’яними щічками, стояв уже біля бетонованої доріжки, коли велетенський реактивний літак підкотив до похмурої каркасної будови аеропорту. Шаукель був у доброму гуморі. Він, людина впливова і можновладна, мав чим похвалитися сьогодні своєму товаришеві і співбратові по найважливіших державних справах — імперському міністрові Тоду.

Коли високий, сухорлявий старик Герман Тод зійшов по східцях з літака і вони щиро потиснули один одному ру ки, Шаукель урочисто промовив:

— Ну, Герман, я хочу почути від тебе, яку вісточку ти привіз нам з Браунгтона? Щось у тебе не дуже радісне

обличчя. Чи не провели тебе наші заокеанські товстосуми за ніс?

Тод похмуро відрубав:

— Похвалитись нічим.

— Ова! І заради такого безвідрадного висновку треба було гайнувати десять днів?

— Ти, Ганс, прекрасно розумієш, що людей, які їдуть з проханням, рідко зустрічають квітами. Наші браунгтонські друзі з самого початку взяли диктаторський тон. Добре, що мені вдалося виканючити у них хоч деякі поступки. Так, так, в повному розумінні слова — «виканючити».

Опецькуватий Шаукель, здавалось, слухав неприємні новини з байдужим і навіть вдоволеним поглядом. Справді, чим гірші справи у Тода, тим яскравішими будуть політичні перемоги, яких домігся він за час відсутності імперського міністра.

— Шкода, що нашій великій державі доводиться канючити, — мовив бос з виразом робленого смутку на обличчі.

Герман Тод нічого не відповів. Він крокував до машини насуплений, високий, немов привид ночі. Його густі волохаті брови важкими дашками нависали над глибокими западинами очей. Серед моря сліпучого сонячного світла на тлі яскравої зелені аеродромного поля постать Германа Тода справляла враження при-вида, що якимсь випадком потрапив з чорних підземель під проміння ясного літнього дня.

Шофер у блискучому шкіряному комбінезоні з великою поліцейською кокардою на кашкеті запобіжливо розкрив перед ними дверцята автомобіля.

Тод важко опустився на заднє сидіння і ще дужче втягнув у плечі свою довгасту сухорляву голову.

— Куди накажете, панове? — спитав шофер.

— Додому, — буркітливо відповів імперський міністр. Кілька хвилин їхали мовчки. Босові хотілося, щоб Тод сам запитав його про політичні справи. Але той не виявляв ні найменшого бажання до розмов.

— Я хочу порадувати тебе, Герман, з розчарованим виразом обличчя видавив з себе бос. — Корпорація впевнено дивиться в майбутнє.

Тод звів у подиві брови.

— Я давно не чув з вуст мого політичного боса таких оптимістичних фраз. Мабуть, діла справді блискучі, якщо ти заговорив таким тоном, Ганс.

Заохочений увагою міністра, Шаукель пожвавішав:

— Ти знаєш, що я не перший рік керую корпорацією «Золотого ангела». Коли ти виїхав, я був твердо переконаний, що нам немає чого покладати особливих надій на панів з Браунгтона. Тим хлопцям вистачає справ і в себе вдома. Звичайно, я не хотів розхолоджувати тебе і бажав тобі тільки найкращих успіхів. Але за час твоєї відсутності ми діяли. Ми вирішили організувати невеликі політичні загони з шибайголів і студентства, озброїти їх і приготувати до рішучих дій. Ці розбещені молодчики не дуже розбірливі в питаннях моралі. Коли почнуться страйки на заводах, особливо на атомних, ми зможемо використати їх проти робітників. Вони створять також основу нашої майбутньої армії. Треба дати їм якусь запалюючу назву, щось з відтінком романтики. На, — приклад, «Вогняне серце». Для молодих голів це непоганий стимул. До речі, як в Браунгтоні дивляться на наші військові приготування? Сподіваюся, що це не дуже їх турбує. Вони повинні розуміти…