Юрий Бедзик – Людина без серця (страница 7)
Петер підійшов до столу, сів, оперся головою па руку. Якась раптова втома. байдужість до всього скувала його думку…
Евеліна все ще стояла в дверях Але ось вона важко зітхнула. Почулося здавлене, приглушене ридання.
«Боже мій! — майнуло в голові Стара. — Ні за що образив її, довів до сліз! До чого ж вона стала вразливою!»
Дружина витерла сльози і пішла до себе в спальню.
«Треба вибачитись, втішити її,— думав Петер. — Чого ж вона пішла геть? Люба моя, хороша дівчинко! — звертався він в думці до Евеліни, і водночас відчував, як думки його кружляють в шаленому вихорі, як щось нестримне, гарячкове проймає його свідомість. — Підійди до мене, моя рідна дівчинко».
В ту ж мить Петер почув, як за спиною в нього рипнули двері, і Евеліна тихо озвалася:
— Ну, чого тобі? Чого ти мене кликав?..
Він різко повернувся до неї, немов його оперізали батогом.
— Я… я не кликав…
— А мені почулося, немов ти гукнув: підійди до мене, моя дівчинко… Ось так завжди — хороші речі тільки вчуваються мені…
Йому стало жаль її.
— Ти не розумієш жартів. Звичайно, я тебе кликав. Тільки я озвався до тебе в думках, а ти, моя рідна, моя кохана дівчинко, почула мій внутрішній голос. Я десь читав — у Гомера чи Шекспіра, здається, у Шекспіра — коли закохані по-справжньому віддані одне одному, вони можуть розмовляти без слів…
Її тонка, ніжна рука лягла йому на плече, а він прикрив її своєю важкою долонею і так завмер у непорушності.
«Вона почула мою думку, — розмірковував він. — Справді, дивна річ!..»
Але ввечері трапилась подія, яка різко змінила хід Петерових думок.
Він лежав на канапі, поринувши спогадами в минуле. Згадував батька — маленького, присадкуватого чоловіка, який завжди клопотався про кредит для своєї крамнички і ніколи не міг роздобути його, згадував юнацькі заміри, коли його молодій гарячій голові все здавалось таким ясним і простим в житті — тільки вийди на самостійну стежину, і вона вмить приведе тебе і до слави, і до шани людської, і до багатства. Скільки втіхи дала йому подяка шефа за вдало розроблену схему нового реактора. Це тільки початок, але Петер не спиниться, він піде далі, він здійснить свій грандіозний винахід! Так, так, його ім’я прославиться у віках, а з ім’ям прийде багатство, вплив, могутність. Можливо, його оберуть в парламент… і потім механічне серце — хіба не він перший в історії людства став на шлях, котрий має привести до безсмертя?
Петер згадав про Евеліну. Ввесь вечір товчеться на кухні. Жалісливе дитятко… Куховарка гуляє, а вона, бач, сама захотіла прибрати. Я переконаю її, що всі турботи даремні. Таємна поліція! Яке йому діло до таємної поліції? Нехай стежать. Скоро з ним заговорять іншою мовою. Скоро світ відкриє перед ним свої широкі обійми слави… Ну, де ж Евеліна? Нехай іде сюди…
Евеліна майже вбігла.
— Ти кликав? — спитала вона з ніжною турботливістю. — Що ти хочеш?..
Він мовчки дивився на неї.
— Так що ж тобі?.. Чого ти мене кликав? — повторила своє запитання жінка.
Петер спохмурнів. Не знати чому, але його раптом пройняв страх. Так буває завжди з людиною, коли її приголомшує якась несподівана, неймовірна здогадка.
«Це вже вдруге, — подумав він. — Щось неймовірне!»
— Гаразд, я піду! — Евеліна в подиві знизала плечима.
Петер рвучко схопився з канапи.
— Стривай! — Він підійшов до неї зовсім близько, уважно глянув їй у вічі.— Скажи, Еве, ти справді чула мій голос? Може, тобі тільки здалося?..
На худенькому, тендітному обличчі Евеліни проступив вираз здивування. Тонкі чорні брови її зійшлися дашком на переніссі. Вона ніби згадувала щось.
— Ти… кликав мене, — озвалась вона по хвилі.— Я чула твій голос. Двері з кухні були відчинені. Куховарка пішла в місто. Хто ж міг говорити, крім тебе? Я чула, ти сказав: «Де Евеліна? Нехай іде сюди!»
Вона спробувала пожартувати:
— Чи, може, ти вже не віриш Шекспіру?
— Я й сам не знаю, — нерішуча мовив Петер, непевно оглядаючись навколо. — Мені якось недобре…
— Недобре?
— Ти розумієш, я й сам не знаю…
— Ти мусиш піти до Берна.
— До Берна? — Петер наче вперше почув Ім’я свого товариша. — А, до Берна! Ні, ні! Облиш мене! — Він раптом опустив голову і відійшов до вікна. — Нічого не розумію. Може, я тільки помиляюся… Еве, ти пробач мені, дурні нерви…
На тому їхня розмова скінчилася.
Але непрошені думки всю ніч гнітили Петера. Якісь сумніви, немов хробаки, точили його душу, непокоїли мозок. Адже він не озвався до неї жодним словом, а вона прийшла! Ну, припустимо, вдень їй тільки почулося… Але ж увечері… Повторила його думки слово в слово, немов підслухала їх. Підслухала? А хіба думки можна підслухати? Звичайно, є спеціалісти, котрі на відстані відгадують людські думки. Може, то все омана, а може й правда! Тільки ж у них є свій досвід, своя наука. А тут — ні сіло ні впало — через дві кімнати почула кожне його слово. Що ж сталося? Мабуть, це після операції! Так, треба йти до Берна… Йоган мусить знати, він вивчав психіатрію, та й взагалі він більше розуміється на моєму здоров’ї, ніж я сам.
Ранком Петер сказав:
— Еве, я недобре почуваю себе. Поїдемо до Берна.
Вони нашвидку поснідали і вийшли з дому.
Прозорий літній ранок зустрів їх бадьорою прохолодою. У велетенських вікнах будинків, немов на екранах, відбивалось оксамитовоблакитне небо, по якому неквапно повзли хмарки. Автомобілі безперервним потоком проносилися між масивним громаддям будівель.
Петер з приємністю вдихав звичні за-запахи бензину і легкої куряви. «Скоро на цих вулицях стане гаряче, як в пічці», подумав він і одразу ж голосно промовив:
— Відколи я продав свою машину, мені немов бракує правої руки.
— Берн сказав, що тобі треба побільше ходити, — особливо перший час…
— Ну, знаєш, це вже занадто! — з непідробним обуренням мовив Петер. — Невже Йоган вважає, що він все життя піклуватиметься про моє здоров’я? Я не можу мати машину, мені треба обмежуватись в їжі, може, ще й дихати не дозволять, скільки захочу! Що це таке — вічний експеримент чи вічна каторга?..
Евеліна жартівливо повисла у нього на руці.
— А чого це ми сердимось? — Голос у неї був ніжний і пустотливий. — Сьогодні ж увечері викличемо агента й замовимо нашому вредному хлопчикові Петеру автомобіль…
Привітний тон дружини заспокоїв Петера. Дивні у нього нерви! Кожна дрібничка дратує його… Клята операція! І Берн запевняє, що він стане нормальною людиною!..
Вони підійшли до перехрестя. Стали на краю тротуару, бо поліцейський підняв руку у великій білій рукавиці і, спинивши потік машин, що рухалися головним проспектом, відкрив дорогу для транспорту з бічної вулиці.
Стар байдужим поглядом окинув будинки, потім перевів очі на потік машин. Червоний автобус на повному ходу мчав до перехрестя. Ще мить, і він мав зупинитись перед застережливим сигналом поліцейського.
«А що, коли…» Дика, неймовірна думка майнула в голові Стара. Такі думки завжди з’являються несподівано, вони проймають свідомість, як вогонь охоплює сухий віхоть соломи. Вони паралізують волю і позбавляють людину здатності до тверезого міркування. їх раптова поява викликає, таку ж раптову рішучість — діяти!
«А що… коли…» знову страшним ударом шугонуло в голові Стара, і в ту ж мить він прошепотів самими губами:
«Ей, ти, хлопчино в червоному автобусі, не зупиняйся! Я наказую тобі — не зупиняйся! Не зупиняйся!»
Великі круглі очі Стара сповнились холодною рішучістю. Він вперто дивився на червоний автобус і беззвучно повторював своє заклинання, немов жрець, якому належало спинити неприборкану стихію. Він шепотів вперто, настирливо, дивлячись поперед себе гарячковим, блискучим поглядом.
Його вирвав з оціпеніння переляканий голос Евеліни:
— Який жах! — Вона сховала у нього на грудях голову і, мало не з плачем, простогнала: — Який жах! Там стільки пасажирів!..
А на перехрестя вже збігалися зі всіх боків люди. Червоний автобус, що на повному ходу врізався у вантажну машину, стояв поперек вулиці. Над потрощеним бортом простягувались крізь повибивані шибки десятки закривавлених рук. Серед стогону і криків чувся пронизливий жіночий плач. Лунали поліцейські свистки. Двоє людей в білих халатах пробігли повз Петера і Евеліну. Сотні машин захарастили в обох напрямках вулицю.
Евеліна підняла голову, провела рукою по своєму каштановому волоссі, потім по обличчю, немов відганяла страшний сон.
— Ходімо, Петер, — прошепотіла вона обезкровленими губами. — Мені недобре… Яке страхіття!..
Легкий дрож проймав її тіло, худенькі руки судорожно стискували лікоть Петера, наче він мав порятувати її саму від загибелі. А навколо бігли перелякані, стурбовані люди, чулись вигуки команд, надривні сирени санітарних машин.
Петер — спокійний і діловий, аж до розважної байдужості, роздивлявся навкруги. Не було на його обличчі ні страху, ні подиву. Тільки сіросталеві очі горіли якимсь нелюдським холодним вогнем. Було в погляді тих очей щось владне, тріумфуюче, гіпнотичне…
— Ти кажеш — страхіття! — озвався він рівним твердим голосом. І враз широко посміхнувся: — Ні, Евеліно! Велике звершення! Я… входжу в безсмертя! Не дивись на мене так. Я не втратив глузд!..
Він заговорив поквапливіше, гарячковим, піднесеним тоном:
— Ходімо негайно додому! Тепер я все знаю. Я відкрию тобі мою таємницю, мою чудесну таємницю залізного серця!..
«Світ ляже до моїх ніг»