Юрий Бедзик – Людина без серця (страница 3)

— Аналізатор!

Два санітари підкотили квадратний жовтий ящик на коліщатах. Берн ковзнув побіжним заклопотаним поглядом по знайомих приладах.

— Серце! — наказав хірург притишеним, але все тим же непохитно вольовим голосом — Тільки обережніше!

Сестра обтягнула руку Евеліни чорним пояском, до грудей притулила широкий розтруб. Берн впився поглядом в прилад. Стрілочки зрушили з місця, на одному з екранів виникла світла цятка, яка почала пульсувати.

— Досить! — наказав хірург. — Серце ослаблене, але все гаразд. Графіка мозку!

Сестра приклала до голови Евеліни дві металічні пластинки, включила рубильник. Спалахнув зеленим кольором екран, на якому посунулася біла стрічка. Лінія, яка малювалася на ній, карколомно стрибала.

— Струс мозку, — похитав головою Берн. — Але особливої небезпеки нема

Груди Евеліни судорожно підіймалися, вона важко дихала.

Берн глянув на санітарів.

— В палату! Озон! Масаж!

Потім підійшов до Петера і гак само швидко розрізав на ньому одяг. Оголилися груди — міцні, атлетичні, ніжно-золотистого кольору. Біля соска, в ділянці серця, Йоган побачив велику синю пляму. Його густі брови нахмурилися, лоб побілів. Очі за скельцями окулярів спалахнули тривожними вогниками. Хірург приставив чорний розтруб до грудей Стара і глянув на шкалу. Стрілка ледве-ледве ворухнулася, дрібно затремтіла і знову завмерла.

— Серце травмоване! — прошепотів Берн. Потім схвильовано кинув лікареві:

— Подайте кордінеліт! Зробимо укол в серце.

— Невже… — Неприхований острах проступив на обличчі лікаря.

— Так! Іншого виходу нема, — відрізав Берн. — Серце спиняється.

Лікар вагався недарма. Кордінеліт був страшним препаратом. Він моментально стимулював роботу серця, але його дію витримував лише сильний організм. Опісля це коштувало хворим багатьох років життя.

Берн зробив блискавичний укол. Тіло Стара стрепенулося, якась агонічна судорога хвилею пройшла по ньому. Кілька секунд стрілка на шкалі скажено бігала, та ось її рухи послабли. Вона безнадійно поповзла донизу і ледве помітно пульсувала в такт ударам серця…

Берн витер піт з обличчя, натиснув на столі кнопку дзвінка. За якусь хвилину до прийомної зайшов асистент.

— Гельд, залиште поки що пса, — коротко сказав хірург. — Проконтролюйте роботу серця пацієнта.

— Гаразд, — озвався Гельд. — Але мушу сказати: собака в дивному стані. Активність її організму незвичайно підвищилася. Вийшов з ладу другий електрон ний записувач.

— Он як! Дивно, справді дивно! Та про це потім. Контролюйте пацієнта, а я гляну на жінку.

Берн вийшов.

В приміщенні було тихо, але тиша та здавалась страшнішою грому, бо тут в цьому непорушному тілі відбувався двобій між життям і смертю. Важкий моторошний неспокій розлився хвилями по кімнаті, стиснув легені присутніх.

Мужнє, відкрите обличчя Гельда, з простуватими грубими рисами селянина, видавало зосереджену думу. Він впився поглядом в прилади, але знав напевне, то його втручання зараз зайве. Про це ясно свідчив аналізатор. Навіть славетний Берн не допоможе. Яка іронія долі! Вони творять вічне серце, а люди гинуть на їх очах. В його голові завирували фантастичні видіння, пов’язані з казковим відкриттям доктора Берна…

Гельд стояв і, хмурячи високе красиве чоло, дивився в простір.

— Як справи?

Голос Берна немов розбудив асистента. Він мимоволі ковзнув очима по приладах.

— Справи невтішні, докторе, — озвався Гельд стриманим, ледь притишеним тоном. — Подивіться, серце майже не працює. Тонус організму катастрофічно падає.

Берн сумно похитав головою. Взявши холодіючу руку Стара і якось механічно прощупуючи пульс, він промовив:

— А там діла кращі. Пацієнтка буде жити. Невеликий струс мозку. Нервовий шок…

Він дивився на прилади і, ще не усвідомлюючи того, що має статись через кілька секунд в цій кімнаті, бездумно повторював:

— Нервовий шок… струс мозку…

Але раптом його погляд спинився на

маленькій чорній стрілці. Вона кволо піднялась і знову впала донизу. І той тремтливий рух ніби зачепив в його душі якусь найтоншу струну, ніким незвідану і ні ким не відкриту струну жалю. Перед ним помирав товариш, його вірний друг юнацьких років Петер Стар… Ніяка сила вже не могла врятувати його. Ніяка сила!.. Через кілька хвилин Петера не буде!

Хірург з болісним виразом обличчя зробив крок назад. Оцінююче глянув хилена на тіло товариша, на кремезну по стать асистента, що нерухомо стояв біля приладів. Безпорадно озирнувся навколо. Чогось ніби чекав, ніби слухав, що голос наказував йому діяти, але він не міг збагнути того голосу.

Врешті, почув той голос. «Серце… Механічне серце…» Берн аж руку підніс до чола. Дивно й страшно прозвучали ті три слова. Струснув головою. Ні, він не може, він не сміє! Правда, перший експеримент вдався… Механічне серце повернуло життя псу. Він сам, Йоган Берн, годину тому впивався безтямною радістю перемоги.

Але чи ж мав він право застосувати зараз свій винахід? Перед ним людина, його товариш!

Берн заціпенів. Думки гарячково кружляли в його голові. Треба щось робити. Треба негайно діяти. Адже іншого виходу немає. Коли йдеться про життя або смерть, медицина не сміє відступати перед найтяжчим випробуванням!..

«А може…» В глибині його свідомості виникла тиха підступна думка. «Може, хай вмирає. Я зробив усе, що міг, все, на що здатний хірург. Евеліна залишиться самотньою і… хто знає…»

Але в ту ж мить хвиля сорому жбухнула до голови Берна. Як він міг таке подумати? В його вухах пролунав голос Стара. Колись той жартома говорив йому:

— Ти ж людина без серця! Науковий сухар!..

Ні! Він доведе йому, що це не так! Він доведе, що Берн творив для врятування людей, а не заради егоїстичних цілей.

— Доктор! — почувся незвичайно різкий голос асистента.

— Га? Що там? — стривожено поглянув на нього Берн.

— Серце зупинилося! Клінічна смерть!

Ці слова вдарили Берна, немов обухом Він схопився обома руками за скроні і міцно стиснув їх. Так, він не сміє більше вагатися. Зараз він доведе всім, що він не сухар. І сам Петер Стар, який лежить мертвий, переконається в цьому.

Тоді серед тиші, наче урочисте заклинання, пролунав голос хірурга:

— Труп — на операційний стіл!

Ординатори здивовано глянули на доктора, його наказ здався їм дивним, мало не божевільним. Тільки асистент Гельд розуміюче кивнув головою. Він знав — доктор Берн зважився на нечуваний крок…

Через кілька хвилин Йоган Берн, його асистент Франц Гельд, три ординатори і дві сестри, проминувши стерилізаційну камеру, в якій їх було просвічено потужним ультракоротким промінням, увійшли до операційної. Це просторе приміщення з прозорим дашком, вилискуючими стінами, підлогою з суцільного рожевого пластмасового листа нагадувало казковий салон, але було обставлене з незвичайною строгістю лише необхідними приладами і шафами з інструментами…

Сестри зав’язували халат на спині доктора. Він уже не бачив ні одинокої хмаринки, що рожевіла в призахідному сонці і з цікавістю заглядала своїм червоним оком до операційної через прозорий дашок, ні асистента, ні навколишніх предметів. Він дивився туди, де на підвищенні лежав труп Стара, закритий білими покривалами, під промінням велетенської газосвітної лампи-рефлектора. Навіть не на труп, а на невелике відкрите місце в ділянці серця, де виднівся страхітливий синець… Зараз він, доктор Берн, має подолати і розкрити велику таємницю смерті і буття.

Хірург зібрав усю свою волю, сконцентрував думку. А може, зупинитися, доки не пізно? Ні! Іншого шляху для нього нема. Тільки цей, один, найважчий!..

Чітким кроком вийшов на підвищення, підняв руки.

— Випустити кров! — наказав хірург.

Кров з вен на руках Петера Стара полилася по тоненьких трубках темною цівкою в прозорі балони.

— Законсервовану кров! — одним порухом губів мовив Берн. Схилившись над трупом, він впевненими енергійними рухами розрізав тіло. Хвилина, друга… Сестри і ординатори ловили кожний жест хірурга і блискавично подавали йому необхідні інструменти.

Ось, нарешті, серце оголене! Невловимо швидко чудодійні руки доктора наклали затискувачі на аорту, артерії і вени. Ще кілька енергійних рухів рукою — і Берн обережно вийняв з грудей Стара нерухоме серце.

Лікарі завмерли. Великі краплі поту тремтіли на чолі хірурга. Він подивився на свого асистента і з-під пов’язки пролунав твердий, чіткий наказ:

— Гельд! Механічне серце!..

Воскресіння з мертвих

…Якимись незвичайними плутаними стежечками поверталася свідомість. Перед заплющеними очима поставало блідо-рожеве марево, на чорно-фіолетовому тлі спалахували й згасали золоті іскорки, немов зорі на вечірньому небі.

Евеліна застогнала, злегка ворохнулася. Тіло було важким і неслухняним. Не відкриваючи очей, спробувала усвідомити, що з нею. Але думки тікали в безвість, у морок, сплітались гарячим плетивом, розтікались туманом. З великим зусиллям Евеліна підняла повіки і в ту ж мить заплющила їх — яскраве світло ударило в очі, засліпило.

Що це? Біле простирадло, яким вона вкрита, спинка ліжка, білі матові стіни кімнати! Де вона? У себе вдома? Ні! Не схоже! В домі Петера? Петера… А де ж він?

— Петер! — тихо покликала вона.

Ніхто їй не відповів.