Юрий Бедзик – Людина без серця (страница 24)

— Неправда! — гаряче заперечив Гельд. — Я знаю — він тут.

— Шановний пане! — Евеліна спалахнула. — Ви забуваєтесь! І яким чином ви дізналися, що ми тут?

Гельд гірко посміхнувся.

— Ви, напевне, вважаєте мене за шпигуна? Даремно! Я приїхав сюди ради Стара, ради… вас! Адже ви його дружина!

— Але ж Берна нема, — вперто вела своє Евеліна. — Якщо ви хочете щось сказати, говоріть мені, я передам доктору.

— Гаразд! Я поїду назад, тільки прошу вас — передайте зміст нашої розмови доктору. Я хотів затримати його ще там, у місті, але не встиг. І тому поїхав за вами. Я змушений був це зробити… Ви покинули напризволяще Петера Стара. Ви розумієте, що ви вчинили? Тепер він кинеться розшукувати вас, наробить дурниць. Його психічна могутність…

— Звідки ви знаєте про його могутність? — перебила Евеліна.

— Я помічник Берна, — сухо відповів Гельд. — Крім того, я випадково почув вашу розмову… Його обов’язково використають у своїх цілях корпоратисти. Невже ви не розумієте, до чого це призведе?

— Що ж пропонуєте ви? — запитала Евеліна, вже втрачаючи витримку.

— Ви не повинні були їхати від нього. Його необхідно ізолювати від людей. Ви тільки подумайте — це ж страхітлива машина для масового гіпнозу. Адже доктор Берн і ви — найближчі йому люди. Ви могли б тримати Стара в певних рамках, доки не буде встановлено причини цієї психологічної патології[7]…

— Ну, гаразд! Що ж ви пропонуєте? — ледве приховуючи роздратування, запитала Евеліна.

— Негайно їдьте назад! Доки він вдома і не накоїв лиха, треба вивезти його в надійне місце, де б ніхто не міг знайти його. Ми переправимо вас всіх в іншу країну. Звичайно… на певний час…

— Хто це такі… ми?

Гельд знітився.

— Поки що я цього сказати не можу.

Підозріння спалахнуло в душі Евеліни з новою силою.

«Безперечно, це агент, — подумала вона. — Він хоче заманити нас і видати поліції».

А вголос сказала:

— Гаразд! Я передам доктору ваші слова. Я згодна з вами…

Гельд радо посміхнувся:

— Ми допоможемо вам! Запам’ятайте адресу: Прахтштрассе, 37, квартира Бервальдів. Чесні, надійні люди… запитайте мене. Краще приїжджайте вночі… Ви навіть не уявляєте, яке страшне лихо ми відвернемо від світу, якщо ізолюємо Стара. Все інше може зробити тільки Берн!

— Що інше?

— Повернути вашого чоловіка до нормального стану.

Гельд подав руку Евеліні.

— Я їду! Не марнуйте часу! Сьогодні треба це зробити, а то буде пізно.

— Гаразд.

Евеліна зачекала, доки Гельд вийшов з вілли і сів у машину. А коли авто рушило, вона прожогом кинулась до кімнати. Там її вже чекав Йоган.

— Ну, що? — нетерпляче запитав він.

Евеліна передала йому зміст розмови.

— Я так і думав, — блиснув очима Берн. — Агент поліції, ніяких сумнівів. Ми не можемо їхати туди — ти розумієш? Петер перетворить нас у слухняних кроликів і примусить виконувати його волю. А корпоратисти використають мій винахід для воєнних цілей. Тепер я знаю, хто передавав поліції відомості про мої роботи.

— Що ж нам діяти, Йоган?

— Не поїдемо! Залишаємось тут.

— Як? — здивувалася Евеліна. — Вони ж знайдуть нас?

Берн іронічно посміхнувся.

— У мене така підземна лабораторія, що її не відшукає ніяка поліція. Там ми будемо спокійно працювати цей місяць. Тим часом все з’ясується.

Берн натиснув кнопку дзвінка. Зайшов Фріц.

— Що бажає доктор? — привітно запитав він.

— От що, Фріц. Я буду в лабораторії. В нижній — ти розумієш?

— Ви хочете сказати….

— Я хочу сказати, що, хто б не приїхав — друзі, вороги, чорт, диявол — все одно, мене нема, я поїхав, і ти не знаєш, де я. Зрозуміло?

Фріц вклонився.

— Все буде зроблено, доктор. Працюйте спокійно.

— Газети, листи — передавай мені кожного дня!

— Слухаю…

— Щодня виїжджай до міста і розвідуй все, що торкається мене.

— Все буде зроблено.

— А тепер іди…

Слуга вийшов. Берн відкрив на стіні дверцята, включив рубильник. В ту ж мить Евеліна зойкнула: підлога здригнулася і почала опускатися.

— Що це, Йоган?

— Спокійно! Ми опускаємось на той світ, — пожартував Берн.

Спуск припинився. Берн підійшов до отвору в стіні, пропустив поперед себе Евеліну. Підлога з тихим шумом знову посунулася вгору.

Напівтемними коридорами, по вузеньких східцях Евеліна і Берн попрямували до підземелля…

Зустріч у лісі

Десь кілометрів за п’ять від вілли Берна, серед густих чагарів, що щільною стіною обступили дорогу, Гельд наказав шоферу спинити машину. В око йому впала невеличка хатинка, яка стояла трохи осторонь від шляху, під високою стрункою ялинкою і дуже нагадувала житло альпійських горців — гостроверха, кладена зрубом, з красивою мансардою. «Лісник», подумав Гельд.

— Візьміть за всю дорогу від міста й назад, — сказав він, даючи шоферу кілька асигнацій. — Мені доведеться затриматись тут.

Шофер з байдужим виглядом перелічив гроші, так само спокійно, флегматично заховав їх в кишеню і, не попрощавшись, поїхав далі.

Гельд кілька хвилин, вагаючись, постояв на дорозі. Рішення, яке він щойно прийняв, було раптове й дивовижне. Зовсім несподівано, ще сидячи в машині, він збагнув, що його розмова з Евеліною була фікцією, що Берн навмисне сховався від нього, що вони не повірили йому і на призначене місце до нього не приїдуть. А коли так, — його поїздка була марною. Він не зміг переконати Берна, не зміг заручитись його допомогою. Страшне лихо наближається невідступно й швидко.

Гельд рівним кроком підійшов до хатинки. Постукав у двері. Йому відчинив невисокого зросту вже літній чоловічок— з тоненькими вусиками і гостренькою борідкою. Зовні він здавався інтелігентною людиною.

— Ви не можете покликати господаря дому? — звернувся до нього замість привітання Гельд. Чомусь одразу виникла думка, що чоловік з борідкою — теж випадково заїжджий, можливо, комерсант, а то й просто любитель далеких мандрівок..

— Я — господар, — непевним тоном одказав чоловік. — Чим можу служити?

— Я вивчаю природу тутешнього краю… мені треба… — Гельд на мить завагався, і це вагання не сховалося від уважного погляду чоловіка. — Я хочу пожити у вас день-два… звичайно, якщо ви мені не відмовите.

— Заходьте до кімнати, — припросив чоловік уже привітніше. — Вибачайте, я лісник, і особливої розкоші ви тут не знайдете. — Він перший пройшов темними тісними сінцями і відчинив двері до кімнати. Власне, ця кімната — простора, з двома маленькими вікнами на протилежних стінах, і займала весь дім. — Прошу вас, розташовуйтесь, мене звати Людовіком фон Едельгорном. Так, так, не дивуйтесь, колись і ми, фон Едельгорни, жили в кращих будинках. — Він урочисто підняв догори праву руку, і його брови трохи зійшлися на переніссі. Шкіряна, вже потерта куртка лісника, його грубі, мабуть, теж хтозна-якої давності шерстяні штани, великі шкарубкі руки, вкриті виразками й мозолями, дивно контрастували з суворим благородним виразом обличчя старика. — Колись і наш рід славився на всю країну. Мій прадід розповідав, що фон Едельгорни були першими радниками при дворі його імператорської величності. Всі оці ліси належали нашій родині. Але ж кому в наш час потрібна родовитість і благородство! Нікчемні грошові мішки захопили владу, розтоптали велич нашої країни… Тепер мені доводиться працювати лісником на землях, що належать якійсь шахраюватій фірмі.

Він раптом заметушився, згубив усю свою пиху і почав перепрошувати Гельда:

— Ви мені пробачте! Чого тільки не наговорить стара голова. Можете зайняти оце велике ліжко, воно належало моїй бабусі, останній княгині на двісті кілометрів в окрузі. Спіть спокійно, сподіваюся, ви не вірите в духів. Вона зрідка приходить до мене порадитись, але сторонніх не чіпає. Вибачте, як вас величати? Траумвальд? Яке чудове, милозвучне ім’я!

Гельд слухав базікання старика, але думками був далеко звідси. «Доведеться чергувати на дорозі. Якщо протягом доби Берн не проїде цією дорогою до міста, значить, вони мені не повірили. Тоді я поїду до них знову, буду переконувати їх, буду благати…»