Юрий Бедзик – Любов, Президент і парадигма космосу (страница 45)

У Сікори засіріли перед очима кола, ноги послабли, загупала в скронях кров. Віруня щезла! Як у чорну воду впала. Це вдруге вже… Його люба онучка (а таки онучка, онучка!) виїхала кудись з невідомими жінками. Добровільно, без шуму і протесту… Начебто всім на зло.

— І не сказала куди поїхала? З ким? — спробував Сікора витягнути бодай якусь краплинку істини із похмурої старшої сестри.

Та від старшої сестри годі було чогось довідатися. У неї була одна відповідь: їй того не положено знати!

— А, може, в палаті хтось знав?..

— В палаті?.. — задумалася сестра-жалібниця. — Одна дівчина в неї в палаті лежала з нею. Авжеж, Соня Санчук, із сімферопольського м’ясокомбінату. Усе шепотілися між собою, наче мали якусь спільну таємницю. А почалася їхня дружба з того, що коли Вєрочку привезли сюди з раною і хутенько повезли на операційний стіл, то виявилося — треба крові їй для переливання, а у неї була кров по групі і по резусу така, що в лікарні у нас не знайшлося, хоч пробі кричи, і тоді стали опитувати декотрих з видужуючих, і одна дівчина, отаж Соня Санчук із Сімферополя, що лягла до нас з апендицитом, загалом здоровенька і по групі підходяща, зголосилася: беріть мою скільки треба! Мені не жаль для молодої женщини!

Сікорі зблисла в очах надія:

— То дозвольте мені погомоніти з Сонічкою?

— Виписалася також, — сказала строго і безапеляційно сестра-жалібниця, хоча при цих словах в очах її засірів туманець печалі. — Позавчора тато за нею приїздив, взяв додому. — Старшій сестрі наддалося доброго настрою: — Можемо дати її адресу.

«Хоч це вдалося», — кисло подумав Сікора і записав у блокнот адресу Соні-добросердниці.

Коли зійшов у вестибюль і розповів американцю про нову пригоду, той на коротку хвилю занімів. Лице йому стало білим, і губи сіпнулися, наче в судомі болю.

Сікорі стало його жаль. Мав би себе жаліти, за свою рідну онуку побиватися, а проте кинувся втішати художника. Взявши його за руку, мовив йому з чоловічою прямотою: мовляв, жива вона і здорова, видно, тяжко переживала, катувалася в самотині, і зрозуміти її можна, коли отака втрата. Та й подалася ж кудись добровільно, без примусу і грубого насильства. А куди подалася — хутко з’ясується. Зрештою, є адреса…

— Спасибі вам, містер Сікора, за співчуття, — сказав розчулений художник. — Якщо міс Віра думала весь час про мене і зникла через мене, вірніше — через мою загибель, як їй уявлялося, то, може, варто б сповістити її, що я живий, їй треба повертатися в місто, і все буде добре. По-нашому — о’кей!

— О’кей то о’кей, — замислився Сікора. — Тільки де ж вона зараз?

— Дайте мені адресу, і я поїду в Сімферополь до її подруги.

— Може й так, — знову потер в задумі чоло Сікора. — Жаль, у мене служба на кораблі, а то б я вирушив з вами.

— Не треба, містер Сікора, — скромно кинув художник. — Я попрошу мера, і він мені допоможе. — Художник багатозначно гмикнув, пригасивши посмішку. За сто мільйонів доларів мав право на таку послугу.

— Може, і мій татусь попросить. У них тепер дуже добрі стосунки.

— Ще й які добрі! — зрадів Сікора, якого в душі починала трохи дратувати віруньчина легковажність.

— Ідемо до господаря міста. Хай включається в діло.

Поїздка в Сімферополь нічого путнього Теренсу не дала. Софійка зустріла його у своєму маленькому будиночку на околиці міста настрашено, спершу й у хату не хотіла впускати. Простеньке собі дівча з коротенькими кісками, кирпатий носик в ластовинні, перелякані очі. Чого вам треба, мовляв? Хто ви? Якщо з міліції, до завертайте назад! Нічого не знаю про Віру Олегівну, виписалася з лікарні і кудись поїхала. Сама поїхала, ніхто її не силував!

— Може, дозволите мені зайти, — неоковирною українською мовою попросився американець.

— У мене не готель! — відрізала досить грубо дівчина і тут же, ніби вибачаючись, додала: — Не прибирала я ще хату, звиняйте! — їй було ясно, що перед нею делікатна людина. — Гаразд, заходьте і сідайте отут о, — вказала вона на стілець в кутку крихітної кухоньки. — Ми з мамою живемо. Вона на роботі, а я… мені ще положено три дні больничного. Після операції.

— Знаю, — закивав слухняно художник. — Ви ногу пошкодили собі. Не переживайте, скоро загоїться.

— Авжеж, загоїться.

Софійка дивилася некліпно на худорбастого, в сірій джинсовці хлопця (чи, може, дядька), і він усе більше видавався їй наче знайомим. Справді, схожий на іноземця, на отого самого американського художника, про якого їй розповідала в нападі відвертості Віра Олегівна. Проте все ж таки зважилася уточнити: — Скажіть, ви справді аж звідти? З Америки?

— Клянуся. Ось мої документи. — Теренс спробував добути з нагрудної кишені портмоне.

— Господі! — враз забідкалася в нападі жалю Софійка, — Вас же викрали бандити! І цілий місяць від вас не було ніяких чуток. Віра Олегівна навіть їздила на дачу до Президента… Ні, не на дачу… забула куди… А потім бандити в неї стріляли, їх стільки зараз розвелося в Криму. Лишенько! То Віра Олегівна, слава Господи, не вмерли. їй операцію зробили, і ми з нею лежали в одній палаті. Така славна женщина!.. А коли її привезли поранену, була як мрець. Я бачила її…

— І дали їй свою кров, — вдячливо мовив художник, відчувши до дівчини раптову симпатію. — А тому я дуже прошу вас: скажіть, де зараз Віра? Ви, мабуть, знаєте?

— Знаю, — нахилила голову дівчина і густо зашарілася. Коротенькі кіски в неї тепер тирчали, як ріжки в упертої кози. Не піднімаючи очей, ледь чутно запитала: — Скажіть по-чесному… ви справді американець?

— Господи! Скільки ж можна доводити, — не розсердився, а чомусь звеселів Теренс. — Я — американець. Але, якщо говорити строго — по крові я німедь. Батько мій з Німеччини. Потім переселився в Штати, там він одружився, я світ побачив, став художником. — Теренсу закортіло похизуватися перед дівчиною, щоб остаточно схилити до себе її серце і змусити її до відвертості: — Цими днями мене нагороджено Нобелівською премією! Може, читали в газеті? Дуже серйозна премія!

— Не читала, — зізналася Соня. — А газети тепер дорогі, ми з мамою не купуємо їх. Більше дивимося телевізор. — Вона підвелася, запалила газову конфорку: — Хочете чаю?

— Спасибі, — не відмовився Теренс і дістав з целофанового пакета коробок солодощів. — Ось візьміть.

— Хай на столі буде, — кивнула Софійка. Сіла навпроти нього, широко розставивши лікті. Глянула йому в обличчя строгим поглядом: — Раз ви художник з Америки, то я вам вірю. І скажу вам таке, щоб ви нікому, жодній живій душі не говорили! — Її очі налилися слізьми. — Вона мені відкрилася, що без вас жити не хоче. Кінець! Бог забрав вас до себе, і вона піде до Бога!

Теренсу не все було ясно з її слів, мова її була затаємничена, думка уривалася. Тільки одне він зрозумів, що Софія мала на думці щось лихе, остаточне і безповоротне в житті міс Віри. І трагедія та була зв’язана з Богом, якому міс Віра наважилася себе віддати і все своє життя віддати. До Бога пішла вона! В услужіння йому! У вічність!

Запала тремтлива тиша. Теренс довго не міг знайти в собі мужність. Аж нарешті запитав пошерхлими губами:

— Ви знаєте, де вона похована?

Дівчина зиркнула на нього сполошено, її веснянкуватий носик сердито підскочив угору:

— Я ж не сказала: похована! Віра Олегівна пішла служити Богові. Пішла у монастир. У черниці. Щоб там назавжди зостатися по закону Божому.

— Ага… по закону… — промимрив Теренс. Тоді, подавлений, підвівся з-за столика, обвів невидющими очима кухоньку і рушив, не попрощавшись, на двір. Дівчина метнулась за ним.

— Почекайте… ви ж хотіли знати… — Вона вчепилася Теренсові в руку. — Хоч Віра Олегівна просили не говорити нікому, але я вірю вам. — Її голос забринів сльозами: — Скажу вам, де вона зараз.

Це його зупинило. Він окинув її недовірливим поглядом. Стояли в тісному дворику на стежці, що вела до воріт. Дівчина якийсь час вагалася, однак намір відкритися до кінця подолав у ній нерішучість, і вона прошепотіла:

— Це в горах… Там є монастир Кара-Джу… ні, селище Кара-Джу, а монастир жіночий… Тільки не кажіть, що я зрадила її… Вона вас безумно кохає. І я не могла… не можу…

Більше він не слухав її. Вирвався з її цупких пальців і побіг на вулицю.

Де шукати той монастир і як до нього дістатися, уяви не мав. Що ж, Сікора, напевне, знає, він допоможе, він буде шукати свою онуку, і знайде її хоч під землею. І він, Теренс, буде шукати з ним разом. Все тільки разом. У цьому шаленому світі, де жінки чинять такі дивацтва, самому не впоратися.

Шофер севастопольського мера куняв за кермом у своїй білій, запилюженій «Волзі». Побачивши Теренса, за звичкою вискочив з кабіни, розшарпнув дверцята, улесливо посміхнувся і сказав:

— Повертаємося додому, так? От і прекрасно. Тепер ми встигаємо. Сьогодні по телеку буде «Коломбо». Ми дивимося його всією сім’єю. Жодної серії ще не пропустили.

До Севастополя прибули, як ще і не смеркалося. Батько лютував у своєму номері-люксі. Він запізнювався і ждав машини, щоб вирушити в аеропорт.

— Мусив би хоч записку мені лишити, — бубонів старий барон. — Ця дика країна не знає, як вести себе із своїми благодійниками.

— Тату, не нагадуй щомиті про свої благочинства! — стримано обірвав його син. — Це негарно.

— Я мушу летіти. Завтра зустріч в Білому Домі. Ти розумієш, що від цього залежить твоє майбутнє?