Юрий Бедзик – Любов, Президент і парадигма космосу (страница 44)

Здається, про Космос мовлено досить. Тепер президент Америки переходить до справ земних, сказати б — буденних: якесь там чергове падіння акцій на фондовій біржі, непередбачений страйк в металургійній промисловості, невиплата Білим домом заборгованості перед ООН. Хай собі балакає. Дідусеві Реттігану кортить знати думку сина, ну й звісно, шановного капітана 2 рангу (старий за останній місяць таки зумів розібратися в тутешніх званнях!), думку про найважливіше — як тлумачити оті слова господаря Білого Дому? Чи як справжню ворожість щодо України? Чи, може, як натяк про бажання американського лідера прилучитися до космічного клубу?

— Тату, — подає голос молодий художник, — мене більше турбує проблема «Мажестік-12». Невже ти і твої колеги дозволяли собі піратство в Космосі?

— Можеш не переживати. Було дещо. Але я вирішив покласти цьому край. Сьогодні ж я вилітаю до Штатів і доповім президентові про ці справи. Зокрема і про благородну роль українського президента. Адже він прагне тільки співпраці з Білим Домом. І ніякого егоїзму! Україна просто має щастя першою вийти на плазмові запаси Землі.

— Почекай, любий батьку, — протягує до старого дружню руку син. — Очевидно, найближчими днями станеться одна подія… Ми з міс Вірою… Ти мене розумієш, батьку. Звичайно, якщо вона сама і її милі родичі не виявлять спротиву. Найперше мій друг… — Теренс, приклавши до грудей долоню, трохи церемонно вклонився капрангові Сікорі. — Приймете мене в свою родину, містер Сікора?

— Абсолютно — за! — широко усміхнувся капітан 2 рангу. — Аби нам нічого не завадило.

— Маєте якісь справи на вашому бойовому дредноуті «Салюті»?

— Беріть вище, містер художник, — притиснув у кутиках губів загадкову таємничість молодий офіцер. Мав зараз вигляд чорночубого курсанта: брови стрілочками, губи як намальовані.

Старий барон мимоволі замилувався ним. І раптом вигукнув з чуттям абсолютної неймовіри:

— Невже ви пробули шістдесят років поза часом і простором, містер Сікора? Як же ви могли так зберегтися? Ви ж… даруйте… ще юнак! Аполлон!

— Не шістдесят років, а п’ятдесят сім… секунд, — відрізав трохи грубувато капітан 2 рангу. — Якусь хвилину ми справді пробули в часовій прірві. І за цю хвилину весь світ промчав у майбутнє на 57 років! Парадокс, з яким, певне, не впорався б і великий Ейнштейн. А я тим паче.

Не знати з якого дива старому баронові ця думка не давала спокою. Ну, прямо таки доводила його до знетями. Але ж, якщо це не вигадка, і справді містер Сікора, і його бойовий корабель, і вся його команда залетіли в ту часову дірку, виходить, у світі все абсолютно інакше, ніж досі уявлялося. Ніяких констант, нічого стабільного, час обертається в усі боки, мов флюгер, вчора ти — людина, сьогодні — нуль!

— Годі, тату, тобі вже час вкладатися до сну, — спробував погамувати батькове базікання син-ху-дожник і глянув промовисто на капранга.

Той його вмить зрозумів. Швидко підвівся з крісла, озирнувся за кашкетом. Пора було й рушати додому. Турбувала думка про Віруню. Завтра ж якнайраніше поїдуть в лікарню, годі їй там вилежуватися.

Теренс вловив його намір, також встав.

— Ви коли були в міс Віри востаннє? — запитав Сікору.

— На превеликий мій сором — давно. Десь тиждень тому. — Сікора вийшов в передпокій люкса, там вони лишилися вдвох з Теренсом. — Будьте готові до всього, друже. Рана, слава Боку, виявилася не страшна. В плече, без ушкоджень кістки. Але ж ви для неї загинули. І це її вбило. Страшно було дивитися їй в очі!

— А мені в гроті підсунули газету… якусь курортну… начебто вона виходить заміж… — болісним голосом запитав Теренс.

— Фальшивка!

— Це справді так?

— Ви в мене питаєте, у капітана 2 рангу Сікори, її рідного дідуся і друга? Комусь дуже кортіло розсварити Реттіганів і Сікор.

— Я й сам відчував… ну, не могло такого бути…

— У Віруні один наречений, і вона за нього ладна життя віддати.

— Завтра ж поїдемо до неї, — сказав гаряче художник і трохи почервонів. — У мене є тепер законне право. Підписане самим мером!

Сікора зазирнув до вітальні, вклонився баронові. Той уже тягав зі своєї постелі подушки для любимого сина. Ніч у них буде сьогодні розкішна. Набалакаються досхочу.

— То ви як? — запитав художника Сікора, виходячи з люкса. — Вирушаєте з татусем в дорогу?

— Якщо в дорогу, то тільки разом з міс Вірою. — твердо мовив Теренс. — Мушу входити в права чоловіка і заробляти гроші.

— Від одного до двох мільярдів на рік? Чи, може, більше? — Сікора обняв американця, злегка притиснув до себе худеньке тіло. Самі ребра. Навіщо він тільки витрачатиме свої мільярди? І скільки людині взагалі треба, тих грошей? — Вибач за вульгарну прямоту, друже. Після того, як я побував — хай у думці — там, на Сиріусі, для мене гроші стали сміттям.

— Краще коли зеленим сміттям, з гербом американського президента — пожартував стримано Теренс. І ще раз нагадав про своє: — Прошу вас, якомога раніше! Бо, чесно кажучи, мені неспокійно на серці.

Спустившись униз, Сікора побачив машину, якою вони прибули, і одразу подумав, що недобре отак тримати до глупої ночі водія, та ще президентського, у якого он яка дорога попереду! Проте водій чомусь не квапився їхати. Вилізши з-за керма, добув сигарети, простягнув капітанові. Закурили разом. І раптом водій, статечний, вже немолодий чолов’яга в кепчині, запитав Сікору шанобливим тоном, чи то правда, що товариш капранг літав на Марс?

— Трохи далі, шановний, — підкинув брови таємниче Сікора. — А чого це вас цікавить? Хочете в космічний екіпаж?

— Не хочу! — відрізав сухо водій. — Я у флоті був мічманом… — Він зам’явся, вагаючись. — У мене гарний начальник. Мій Президент. Душа! Ніколи не скривдить. А все одно мене тягне на флот… Хотів би на вапї корабель, на «Салют». Баранка остобісіла.

— Не повірю. Від такого начальства не тікають, — глибоко затягнувся димом Сікора. — По правді кажучи, без мене тут буде не дуже цікаво. А мене забирають в Київ.

— Хто забирає?

— Ваше ж добре начальство. Радником в космічних справах.

— Оце роба! — протягнув в захваті водій. Затоптав сигарету, стенув плечима і поліз у кабіну. — Значить, правду кажуть, що ви літали в небо. І дуже далеко. Що ж, хай Бог вам помагає. З нашим Президентом не пропадете.

Ранок видався дощовий, сльотавий, ніби ніч не хотіла віддавати землю сонцеві і умисне випустила на нього із своїх закамарків усі свої хмарні легіони.

Сікора попросив у свого сина старенького «жигуля» і підкотив до готелю. Американець вже стояв біля масивних дверей, розмовляючи із швейцаром. Хутко вскочив у машину, тицьнув Сікорі руку.

— Батько всю ніч не спав. Після виступу нашого президента в нього двічі був напад серця. А «швидка» у вас… упаси Боже!

— Рушаємо? — запитав Сікора, не бажаючи зайвих балачок на тему місцевих невлаштованостей, і глянув із симпатією на худорбастого попутника. У нього було безкровне обличчя, і очі позападали, як у тяжко хворого сухотника.

— Ви дзвонили до лікарні? — запитав художник. — Як там Віра?

— Потерпіть. Краще раз побачити, аніж сім раз… Є в нас така приказка.

Лікарня нова, у вестибулі, як заведено, сувора чергова, кілька хворих у заношених халатах шепочуться по кутках з відвідувачами. Сікора лишив унизу художника і притьмом злетів на третій поверх у хірургічне відділення. Його зустріли стримано. Мовляв, так рано не приходять за тими, кого виписують. Ще буде консиліум, порадяться, перевірять останні аналізи. І, взагалі, чого поспішати? З переломом ноги не слід квапитися. Краще зайвий день побути під наглядом лікарів.

— Який перелом? — збілів лицем Сікора. — Моя родичка поранена. — Слово «онука» йому не далося, не уявляв себе «дідом».

Виходила плутанина. Миттю погукали з ординаторської лікаря, вийшов в чисто накрохмаленому халаті, лице байдуже, відсутнє. Не дивлячись на Сікору, схилився над журналом обліку, довго щось там вишукував, звіряв, водив олівцем по рядках. Врешті підвів очі і запитав хрипко:

— А ви хто їй будете? Чоловік? Брат?

— Даруйте… це моя онука, — зважився врешті на незвичне слово Сікора. — Бачите… тут ситуація… Приїхав з Америки її чоловік. Він внизу, і я оце зайшов за нею.

— Ви щось не теє… Хвора старша за вас, а ви кажете: онука! — Лікар криво посміхнувся. Йому, видно, спало на думку щось недобре. Він знову втупився в журнал обліку, засопів носом і враз пожвавішав, наче спіймав за руку злодія: — Ви нас не плутайте! Ми не ту виписуємо, за якою ви приїхали. На виписку сьогодні Сікорська Галина Павлівна. Якраз після перелому ступні. Упала з ґанку, і ми тут рятували їй ногу. А ви говорите про Віру Олегівну… Стоп! Є й така. — Лікар став ще впертіше вишукувати щось у журналі, мовби розгадував складного ребуса. — Та ви ж її родич Сікора! Передача була про вас по телевізору… Вибачте, дорогий, ми трохи заклопотані. Доводиться чергувати мало не щотижня. А ваша Віруня… онука чи що… — лікар загадково хмикнув, — її давно немає. Ще тиждень тому виписалась. За нею навіть приїхали… Хто її забрав?… Оксано Серафімівно, ви не пам’ятаєте, хто чекав унизу на Віру Олегівну?

Огрядкувата старша сестра стенула плечима і уникливо заявила, що це їй не положено знати. Були якісь женщини. В чорному, в чорних хустках, як монашки. Вклонилися чемно, забрали її речі… ну, не речі, а такий собі кульочок з женською білизною, і — в дорогу.