Юрий Бедзик – Любов, Президент і парадигма космосу (страница 41)

Повітряного балона прип’ято в гірській ущелині, бічови натягнуті до пружності струн. Кілька цікавих місцевих жителів, переважно хлоп’яків із німецького поселення, позадирали голови і з захватом чекають, коли ж воно підніметься в небо, оте розмальоване диво? Кожному кортить влізти в нього, та не кожному дано таке право.

Теренсові не випадало літати на гумовій птиці.

Його проймає легкий страх. Як же він впорається з керуванням? Під самим балоном гуде горілка, заганяючи всередину кулі розігріте повітря. Мудро вигадано: колись літали з допомогою зрадливого гелія і вибухали в повітрі від найменшої іскри (приміром, як нещасний дирижабль «Гінденбург»). А тут сів собі спокійно і втішайся красотами землі.

Теренс озирається. І враз… боже, хто то? Стежкою між терновими заростями чимчикує до нього Зігфрид Рюгенталь, обвішаний якимись мішечками, пакунками, в руці — автомат «Калашникова». Привітно салютує ним Теренсові: слава американському майстрові живопису!

— Радий тебе бачити, Зігфриде. Ти теж в політ? Ну, слава Богу, що я не сам, бо з цим повітряним левіафаном я не годен впоратися.

— Маю відповідати за тебе перед самим Магістром, — каже хлопчина, і по його впевненості видно, що він не вперше береться до такого польоту. Забравшись по бічовній драбинці в гондолу, він якійсь час вовтузиться в ній, підкручує щось у нагрівальній машинці, затим, задерши голову, пробує натяжку тросів і з певністю бувалого повітроплавця озирається по гірській ущелині.

— А ти певен, що ми не зачепимося за вершину Ай-Петрі? — із силуваною іронією і заразом повагою до молодого аргонавта питає Теренс.

— Я не зачіплюся. А ота хмарка… — аргонавт показує на небо, — може нам попсувати настрій. І ще декотрі типи.

— Ти про кого?

— Є тут один. Начальник особистої охорони Магістра, йолоп і зарізяка Франц Вернер. Його діда радянські гренадери в сорок другому присипали снігом в Сталінграді. Я випадково почув, як він чіплявся до Магістра, вимагав від нього змінити наш маршрут. І тепер, як мені здається, Магістр передумав відпускати вас живим в Севастополь. Мабуть, вищий Магіум ордена не вірить в вашу лояльність, гер Теренс. Один з лицарів навіть кинув фразу: «Цей Реттіган сліпо закоханий в слов’янську красуню, і його сентиментальні соплі можуть нам дорого коштувати!» Ось чому, гер художник, я так пильно обдивляюся повітряну кулю. Однієї дірочки в ній досить, щоб ми зачепилися за Ай-Петрі.

— Не лякайте мене, Зігфриде. Я й так боюся висоти, — хмуро говорить Теренс і не дуже певно забирається по драбинці в гондолу. — Господи! Нащо розумники Монгольф’єр вигадали ці повітряні балони!

— Для того й вигадали, щоб розумник Теренс Реттіган хутчіше добувся до своєї коханої.

— Не доберуся. Вона мертва!

— Як це мертва? — блякне обличчям Зігфрид.

— Дуже просто, — вимовляє пошерхлими вустами Теренс. — Вашими руками її застрелив під Ялтою Магістр Ордену!

— О, майн гот! — вирячує очі хлопчина, на мить йому перехоплює в горлі подих, і він пускає на повну силу нагрівальну форсунку. — Клянуся вам, Теренс Реттіган… у мене ще лишилося кілька куль. І одну я прибережу для того, хто віддав мені цей підлий наказ!

Над горами з самого ранку завмерла маленька, пір’їста хмаринка. Мов янголя несміливе, все визирала з-за гострих шпилів айпетрінської гряди на сріблястий розлив моря. Може, навіть почувала заздрощі до людей на березі, може, й сама рада була б спуститися вниз і пригорнутися до води. В одному місці вона побачила моторний човен, який ладнався до плавання, і либонь ще заздрісніше стало хмаринці. Добре їм, землянам, куди хочуть, туди й обирають путь. І не бояться вони ні пусток небесних, ні вітрів штормових і негаданих. Безтурботне життя у тих купальників.

Насправді ж люди біля одного моторного човна мали доволі клопотів. Мав їх і Президент України, якому після майже цілонічної праці над державної ваги паперами захотілося спочити на морі. Це були його останні години літньої відпустки в Криму. Справи кликали до Києва, і Президентові кортіло бодай отакою короткою прогулянкою на якусь часинку відгородитися від огрому справ, які чекали на нього.

Море лягло перед моторкою розлоге і задумане. Президент дивився на його безмежні гони, відчував прохолодь стрічного вітерця, вловлював на щоках колючі бризки води і не міг погамувати в собі тихого смутку. За чим він сумував, було неясно. Яка тужба стискувала йому серце, він не міг осягнути, та й не прагнув того. Може, хуткість руху човна по тугих хребтах хвиль чимось нагадувала йому хуткість плину життя? А, може, в ній вчувалося йому неосмислене бажання вирватися з виру вічних турбот, гірких образ і недоведених звинувачень? Люди завжди хочуть свої слабості, свої прорахунки і недолугості звалити на плечі інших, надто на плечі начальства, а що є котрийсь самий, самий високий, то до нього й посилалися найперше докори, йому й кидалися болючі запити: чому, чому, чому?..

Бач, і всемогутній Космос поставив начебто ультиматум: ви, українці, і найкращі, і найпрацьовитіші, і найвитриваліші, а втім годі вам пасти задніх перед світом і всесвітом. Кінчайте з тим і тим, і тим… Гарний ультиматум! Тільки забули зоряні, як воно за законами космічної справедливості могло статися так, що після розвалу «імперії» на плечі саме «найпрацьовитіших» упало стільки біди з військово-промисловим комплексом, експорт майже весь із вугілля та необроблених продуктів, гроші в людей Москвою забрані з ощадкнижок… Тож, не варто вам, зоряні, ставити українцям свої ультиматуми!

Ревнув мотор, хвиля вдарила в борт, і важкі думи розвіялись. Президент посміхнувся сам до себе. «Господи, і тут не можу втекти від державних справ. Не можу! Бо нема ключа для вічного і загального щастя. І якби ти, Космосе, був справедливим, то, принаймні, дав би нам змогу показати світові, на що ми здатні».

Здається, пора повертати назад, до берега. Хмаринка з-за гір он уже потемніла, до неї прилучилася ще одна, суворіша, розгонистіша, і бризки морські б’ють Президентові в лице колюче і неприємно. І пекучі думи обсіли голову: завтра ж зустріч з прем’єром… на шахтах знову невдоволення, знову невиплати, законні обурення, може й до страйку дійти…

— Я прошу вас, Михайле Власовичу, — дає команду мотористові Президент, — повертайте оглоблі до хати! — сказав і усміхнувся втихомирено, мовби почув слова з дитинства, мовлені в рідному селі котримось із сусідів біля любої річки Сейму.

Скутер круто робить розворот, хвиля шпарко б’є в борт, небо нахиляється, гори злітають вище. І раптом…

— Гляньте, що то? — вигукує моторист, задерши над кермом голову в бік гірського пасма. — Що то летить?.. Ні, падає!..

А таки падає, падає… Жовто-повітряний балон з підвішеною внизу гондолою стрімко несеться від гір навскосинці до моря, ось-ось черкне хвилі… І таки черкнув, таки повалився набік, а там і розпластався зраненою птицею на воді.

— Люди он! — піднявся з сидіння Президент, і біла теніска на ньому напнулася від вітру. — Вони ж тонуть…

Для моториста це як команда, як суворе веління. Та він і сам уже розуміє свій маневр, дорога кожна мить. Він круто розвертається, круто бере розгін і буквально за кілька хвилин підпливає до місця катастрофи. Потопаючі, молоді, дужі хлопці, виборсуються з хвиль, хляпають по воді руками, чути гукання їхні до човна, тихіше, мовляв, не газуйте, ми ще живі і вас вітаємо! Це, ясна річ, голос завзятого Зігфрида, якому катастрофа не катастрофа, він хапається за борт скутера, влазить у нього, падає на дермантинове сидіння. За ним з’являється голова Теренса Реттігана.

У Президента підскакують здивовано очі. Він упізнав знаменитого художника.

— Ну, й зустріч, містере… забув, як вас величати? — схвильовано говорить Президент, допомагаючи американцю забратися в скутер.

— Спасибі, що врятували, містер Президенті — відсапується художник, знічено і щасливо ляскаючи себе по мокрій брезентовій сорочці. — Моє ім’я важко запам’ятовують… Матуся моя була з роду саксонських баронів, володіла землею і палко кохалася в землі. Тому й підшукала своєму нащадкові, себто мені, щось близьке до земельки, до латинського слівця «терра», земля. Ну, а тато мій — родом вийшов з Чернігівщини, за діда мав Рятуєнка, а сам вже перемінився на Реттігана. Від України — до Америки, як бачите, вийшло не дуже далеко… — Теренс зацокотів зубами. — Як у вас тут холодно!.. І як нам жарко було в небі!

В розмову втручається завзятий Зігфрид. І Президентові стає все ясно. Летіли на захід, а втрапили над море, бо в балоні у них щось тріснуло, потім бахнуло, і балончик став стухати. І вмер щасливо! — Парубок також обляпує себе від холоду долонями.

— На мою думку, — каже Президент, — ви свій балон перекачали. Так?

— Ні, товаришу Президент, на мою думку, декотрі людці, котрих в цивілізованому світі називають простим словом «терористи», хотіли позбутися небажаних свідків і, мабуть, вшили в балон якесь паскудство. Але, на щастя, Президенте України… спасибі вам за порятунок! Вдруге народжені вами, будемо проситися до вашого гурту.

— Якщо заслужите, — строгішає Президент.

— Почуєте, що ми вам розповімо, то хутко дасте нам всі громадянські права.

Президентові стає шкода балакучого веселуна, якому, видно, зовсім не весело. Тому він просить моториста трохи пригальмувати.