Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 23)

Звісно, що для Менделя Коена сухе дерево ортодоксального юдаїзму, обвішане нудними крапками та комами неухильного дотримування Закону, було не таке привабливе, як зеленіюче дерево Сфірот. Каббала не лише втішала серце, обіцяючи відхилити запону над таємницями творення, а й додавала молодому чоловікові впевненості. Вивчаючи «Зогар», Мендель почував себе незалежним від жорсткої волі батьків, йому відкривались секрети, які отець навіщось приховував, вважаючи, либонь, що Мендель замалий для Каббали.

Доки у тебе немає ні довгої срібної бороди, ні кола учнів, ти не маєш права на власну думку, сказав Нехемія Коен сину. Ти занадто молодий, щоб розкидатися самостійними судженнями. І не думай, що я хочу тебе скривдити. Ти не пережив того, що я, і не відаєш, які страшні речі можуть трапитися через несвоєчасно вимовлене заклинання чи невірне тлумачення якого-небудь слова. Вчись у мене, слухай мої коментарі, запозичуй мої трактування, а через років двадцять поговоримо як рівні!

Мендель обурився. У нього вже перші чорні волосини на підборідді пробиваються, а батько його вважає все ще маленьким! двадцять років упокорюватися, мовчати, відмовляти собі у вивченні найцікавішого! Що я йому раб, чи що? У мене є власна голова! І не яка-небудь дурна, а розумна, коенівська!

Проте якщо досвідчений і мудрий рабин знав, як вирішити небезпечні суперечності, коли дотриматись букви Закону, а коли можна дозволити собі її порушити, то юнак легко піддався сабатіанським спокусам. Саме від цього його застерігав батько, але марно…

Спершу Менделя Коена вразила смілива інтерпретація вчення про 12 сфірот. Якщо багато поколінь каббалістів вважали, що з пришестям Машіаха пов’язана лише сфіра «гвура», що виражає силу й могутність Творця світів, то Шабтай Цві дійшов до несподіваного висновку: початком звільнення стане розкриття сфіри «тіферет», краси й блиску. Лише вона по-справжньому виражає суть Всевишнього.

Якщо б світ не був таким прекрасним, його не варто було б створювати, — вчив Шабтай. А раз ми не бачимо краси, значить, живемо зовсім не там, де повинні. У справжньому світі все набагато красивіше, ніж тут!

Мендель Коен розгублено подивився на побиті негодою дахи, на вогкі слизькі стіни будинків ґетто. Уся Староєврейська вулиця, на якій він народився і виріс, постала брудною, засміченою, просякнутою випарами стічних канав. Так ніби розчахнулись, вимазані масними руками двері, і з третьосортного борделю на Векслярській вискочила неохайна, спухла курва з синцем під оком, з чорною облямівкою нігтів, що була колись неабиякою красунею. Мендель скривився. Біля синагоги вовтузились старці, почварки та карлики. Снували прокажені зі спотвореними обличчями, тримаючи при собі тарілочку та ложечку, прив’язану мотузкою до пояса.

Ворони роздирали мертву кішку, насолоджуючись кавалками гнилої плоті.

І я тут мешкаю, — з відразою подумав він, — який жах.

Стукало у скронях, паморочилось в голові. Євреї всюди прибульці, нічого не люблять, ні до чого не прив’язані, кочівники, дикуни! Хоч би прибрали трохи в своєму ґетто, позамітали вулиці, — пригадав Мендель слова якогось антисеміта. — Справді, чужі, — сумно всміхнувся він, — кочівники…

Давно вже зігнили ті шатра, зітліли кості тих верблюдів та коней, що привезли наших предків в цю землю, що її називають Полин, а ми й досі усі вважаємось прибульцями, мріючи повернутися додому. Осядемо тут, — вирішили предки. Осіли. Здичавіли. Опустились.

Мендель похмуро копнув ногою розбиті черепки глиняного дзбанка.

Швірат келім — розбивання посудин — це ж також луріанська Каббала…

…Познайомившись по таємно привезених книгах з трьома містичними псалмами Шабтая Цві, Мендель Коен задумав зложити власний, але кинув, зупинившись на трьох рядках. З івритською граматикою Мендель не надто приятелював, не любив нидіти над правилами, тому й віддавав перевагу чужій духовній поезії.

Поглянемо, куди ж вирушав по п'ятницях Мендель Коен, і які неприємності там чекають на нього. Будинки Львова не лише в єврейському ґетто, а й в інших кварталах міцно приклеювались один до одного, росли не в ширину, а вгору й навскоси, з’єднувались арками, галереями й перехідними сходами. Серед нагромадження вузьких, часом аж занадто, вуличок неважко загубитися, зате зручно ховатися й заплутувати сліди. Тому старий Львів належав котам, єретикам і закоханим. Там, у темних звивистих двориках, серед перин, ковдр та подушок, мокнучої під дощем білизни, покручених дерев і ґрат, глибоких криниць, обкладених каменем, завжди вдавалось сховатись від цікавих очей.

Коти шипіли, ставали дибки, кидаючись на суперника з утробним завиванням, видирали очі, клапті шерсті зі шкірою, що сочилась сукровицею, ламали лапи й кінчики хвостів, ковтали відкушені в азарті вуха, сплітались у клубки шерсті, качались в пилюці, виспівували котячі балади, сумні й тягучі. Котів обливали помиями, закидували гнилими фруктами, камінням і грудками сухої землі, обшпарювали окропом, кидали в них капцями, але нічого не допомагало. Вночі розчахувалось вікно, чувся сонний, невдоволений голос — ну коли все це припиниться, дайте врешті спати! — та через хвилю шипіння, гарчання і завивання продовжувались.

Так було рік у рік, вік у вік. Помирали й коронувались королі, влаштовувались перевороти, перекраювались кордони держав, а коти залишались.

У майже непомітних нішах, тупиках і під склепіннями арок зустрічались закохані. Слухаючи котячі серенади, вони освідчувались польською, італійською, мадярською, вірменською, обмінювались ніжностями на біблейському івриті, турецькій, арабській, на грецькому діалекті «койне» і навіть на трансільванській.

Стіни будинків, що давно втратили первісний колір, покривались пістрявими шарами плісняви. Пліснява сіра, зеленувата, біла, оранжево-бура створювала чудернацькі картини. Стіни запам’ятовували все: і гортанне «аніроцв отах», й лагідне «сені полі агапо», і лоскітливе шипляче «Зосця, круля…»

Стіни провадили непроявлену хроніку Львова, східного міста, розташованого на заході. Притулившись до них спиною, тут вперше цілувались, зачинали дітей, розлучались назавжди і мирились навічно, забруднюючись різнобарвною пліснявою. Вічні львівські дощі плодили безліч пухирчатих жаб, що в сонячні дні переживали свою жаб’ячу негоду в глибоких криницях. Витягнута на світло жаба дивилась перелякано й прагнула зісковзнути назад, у благословенну прохолоду підземних вод, залишаючи на руках шар липкого слизу.

Витріщались жовтими очима величезні, неповороткі саламандри, виблискуючи чорною шкірою, повзли приручені вужі — ті самі, що висмоктували залишене для кошенят молоко…

Окрім котів із закоханими — чи закоханих з котами — Львів ховав строкатий світ сектантів та єретиків. Наступивши на тонкий нервовий хвіст чорного котиська, ґраційно пантероподібного, Мендель Коен пройшов Староєврейською вулицею, подалі, проминувши Татарську браму, завернув до тихого дворика, обсадженого давно нестриженим глодом. В руці він тримав молитовник у чорній палітурці, а на плечі бовтався оксамитовий мішечок з ремінцями тфіллін й акуратно складеним талесом. Талес у хлопця був не білий з синьою облямівкою, а особливий, кольору зеленого листя з оранжевими смугами по краях й китицями, де оранжеві нитки чергувались з зеленими. Відіпхнувши товсту вовняну ковдру, що опинилась в нього на дорозі, Мендель Коен проскочив під мотузками і, зігнувшись, пройшов у низеньку арку. Арка привела його в інший дворик, уже населений турками. Він обернувся, бажаючи переконатися в тому, що нікого немає поряд, вийшов уже у двір будинку родини Кепе, муркочучи свій незакінчений псалм: ахшав матхіл авів ярок, авів ярок шель тхія, анахну бану Ісраель, вегеула єхія[18]…

Селім Кепе, коли в нього тільки народився син Фатих, а жона-циганка ще не шила туркеням строкате вбрання, відкладав гроші на свою мрію — крамницю старожитностей та рідкісних манускриптів. Цей дім — просторий, двоповерховий, з балконами і клаптиком землі, де росли каштани, Селім успадкував від свого брата, який потонув у Мармуровому морі з вантажем срібних чайничків. Два покої на другому поверсі стояли порожні, й Селім, прорубавши у стіні двері, а до дверей прилаштувавши дерев’яні сходи, здав їх одному торговцю, що приїжджав зі Стамбула з тюками краму. Оренду той платив постійно, відразу за рік, а мешкав у тих покоях від сили сім-вісім місяців.

Потроху хитрий Селім зібрав пристойну суму, завів крамничку антикваріату на першому поверсі, через три роки переніс торгівлю на головну вулицю. Час було розірвати угоду, забирати сходи, замуровувати пробиті в стіні двері, але тут Селім отримав привабливу пропозицію: впустити в ті покої зібрання сабатіанців. Вбрані в тюрбани євреї не хотіли мешкати під одним дахом зі співплемінниками, а будинок Селіма, чия одна стіна належала до єврейського, а інша — до турецького кварталу, ідеально відповідав їх духовній роздвоєності. Гроші вони обіцяли непогані, а ще поводити себе тихо, не кричати і не смітити. Селім — чоловік піддатливий, що ж вдієш, пустив єретиків. І дарма. Тому що тієї п’ятниці, коли Селім одружував свого сина Фатиха-Сулеймана на сліпій Ясмині, в кімнаті, заставленій горщиками з трояндами, чувся речитатив Корану, а цікавий Фатих намагався вгадати, де йому доводилось бачити прекрасне личко нареченої, і згадав раптом, що Ясмина — та сама красуня туркеня, що йшла із зарізаною куркою, і серце теленькнуло передчуттям щастя, Менделя Коена помітив запрошений на весілля Леві.