Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 21)

Леві загорлав, на шум повискакували слуги, намагаючись відтягнути його від псячих пащек, крики долинули й до пані — і Сабіна, бліда від сліз, вийшла надвір. Упізнавши Леві, тобто книгаря Османа, вона наказала відігнати собак, ласкаво всміхнулась, спитавши, чи не покусали його далматинці і чи не треба перев'язати рани. Однак Леві сказав, що пси вчепились зубами в краї широкої східної одежі, не торкнувшись тіла, і що він купить собі нові речі замість порваних. Відпустивши слуг, пані Сабіна порушила етикет і запросила «турка» скуштувати у вітальні його улюбленого напою — кави, дорогої ще тоді дивовижі.

Леві почервонів.

— Ясновельможна, закон забороняє мені залишатися наодинці з дамою, тим більше такою прекрасною, як ви. У такому випадку я змушений буду взяти з вами шлюб…

Пані Сабіна здивувалась.

— Але тієї ночі ви прийшли в сад, говорили ніжності — і не думали про ваш закон?!

— Грішний, ясновельможна, грішний! Побачивши ваші очі, я забуваю про все…

— І все-таки ходімо пити каву, — сказала Сабіна. — У вас рукав порваний.

— Пусте, — зітхнув Леві, — ходімо…

Він зняв свої туфлі з довгими загнутими носами і пройшов у вітальню.

Сабіна вже відкрила рота, збираючись сказати Леві, що поляки в будинку не роззуваються, але не помітила, як зняла свої атласні туфельки з великими рожевими кокардами й перлинками. Вітальня пані Сабіни, де вона приймала гостей дуже рідко, була обставлена в модному тоді стилі «османлі».

Але, на відміну від оздоблення справжнього турецького будинку, де одні килими, валики й низенькі диванчики, згорнуті теж з килимів, польська вітальня лише імітувала турецьке. Стіни оббивав ніжний шовк, розшитий закарлюками, схожими на висохлі стручки перцю.

Столик для кави виявився низьким, і пуфики до нього підібрані теж невисокі, тому Леві таке польське уявлення про Схід розсмішило. Він показав пані Сабіні, як насправді турки заварюють каву, сів, підібгавши ноги, на м’який килимок з павичами.

— Я не можу по-європейськи, — пояснив він, — не звик.

Не бажаючи образити його, пані Сабіна підібрала пишні спідниці і з труднощами сіла по-турецьки. Леві відкрилася маленька ніжка, затягнута в рожеву панчоху. Сукня панночки видалася Леві чудернацькою: з боків виступали не то кості, не то якісь чужорідні вставки.

Невже вона така худа?! — здивувався він.

— Якби ви могли допомогти мені, — мовила горда полька, — якби це стало можливим! Але я боюся відкритися в цьому католикам, адже багато моїх родичів мають стосунок до інквізиції, мій брат 3иґмунт — ксьондз, вчився в одному класі з Несвіцьким. А ви — мусульманин, нічого в інквізиції не розумієте! Вам можуть спасти на думку несподівані ідеї, і, може, це врятує мою Маріцу!

— Доведеться прикинутися союзником Несвіцького, запропонувати йому угоду: він звільняє вашу Маріцу, а я розбираюся з Коеном. Цей рабин — не знаю, зі злості або по недомислу — заподіяв нашій родині чимало лиха.

— Яка дивна історія! — вигукнула полька, — розповідайте, чим цей Коен вам насолив?

— Довго розповідати, ясновельможна пані. Жили ми в Ізмірі, торгували потрохи: батько, я, та братік Елі. Шовк, рукописи, посуд, потім перейшли на англійські товари. Відкрили крамничку в Стамбулі, і тут на нас Нехемія Коен звалився, оббрехав перед султаном, розорив та зганьбив… Приїжджаю я до Львова, аж Коен там! Де вже шукати спокою від нього? Хіба що на Місяці, але я боюся, що й тоді Коен полетить за мною.

— Може, ви йому вибачите? — запитала Сабіна.

— Коену? Та нізащо в світі! Я що, християнин, щоб усім прощати?! Не діждетесь! — обурився Леві.

Панночка поставила на столик маленьку кавову чашечку.

— Мені так погано й самотньо без Маріци, — раптом сказала вона. — Маріца — моя єдина приятелька. Ми… як сестри, не можемо жити нарізно. Відтоді, як моєму нареченому, панові Ґжеґожу, довелося просто з-під вінця піти на війну, я залишилася зовсім сама. Іноді навіть слова нема з ким мовити. Виручите її, то цим урятуєте й мене, врятуєте, Осман-бею, від невиліковної меланхолії.

— Я постараюся зробити все, щоб Маріца повернулася живою та здоровою, пані Сабіно, — прошепотів Леві.

Йому не довелося витрачати час на пошуки Іґнатія Несвіцького.

Йдучи по площі Ринок, Леві з подивом чужинця розглядав фасади багатих будинків, втиснутих у вузькі ніші, через що вони видавалися трохи сплюснутими з боків.

Очі озиралися, вивчаючи лаковані карети, прикрашених стрічками коней та вогники срібних свічників, відображених у вікнах. Шкла скрізь були дорогі, венеціанські.

Шлях Леві перепинив патер Несвіцький. Зиркнувши скоса на загнуті носи м’яких мештів Леві, турецький халат і чалму, в яку він встромив павину пір’їнку, єзуїт зрадів.

— Я наверну цього турка до правдивої віри, — розмріявся Несвіцький за своїм звичаєм. Подібні думки народжувалися в його голові автоматично при кожній зустрічі з іновірцями. Бажаючи розминутися з єзуїтом, Леві чемно привітався на латині, подумки лаючи себе за те, якими тільки дикими мовами йому не доводилося розмовляти. Несвіцького це миттю надихнуло на непристойність, і він запросив «турка» на імпровізований релігійний диспут, який патер улаштовував у колегії єзуїтів.

Знову всякі бздури вислуховувати, спохмурнів Леві, однак пообіцяв прийти. Та чого не зробиш задля величезних, як у сарни, очей пані Сабіни…

Із самого ранку Леві Михаель Цві прокинувся з відчуттям непоправної безнадії. Не потерпав на багатоденні напади туги, як його брат Шабтай, а проте піддався похмурим думкам. Чи то львівська атмосфера й вогкість впливали так погано, чи його мучив сором перед зумисним компромісом з нечестивими католиками, але зустрічатися з єзуїтом йому перехотілося. Старий закарпатський каштан за вікном майже розгубив своє широке листя, схоже на розчепірені пальці грубезних велетів, плоди впали на мокру землю, розкривши коричневе нутро. Ринва, викута з тонкої бляхи, гриміла від сильного вітру. Лише після того, як випив кави й проковтнув сушеного аспида — того самого, що не встиг з’їсти в крамниці в день візиту Коена, Леві наважився вийти з будинку.

Накрапав сірий дощ, боліла голова, і дискутувати з Несвіцьким, ще одним єретиком (християнство Леві вважав юдейською єрессю) у будинку єзуїтів, та ще в таку бридку погоду не хотілось.

Однак Леві пригадав сльози Сабіни, уявив, як у підземеллі в’язниці щурі бігають по бідолашній служниці Маріці — й попрямував через Татарську браму до єзуїтів. Бесіда Леві з патером Несвіцьким не збереглася ні в анналах колегії єзуїтів, ні в його діаріуші, ні в листах до брата. Та й сам священик не згадував про зустрічі з турецьким книгарем Османом Седе, позаяк його незґрабна місіонерська спроба ганебно провалилася.

Є старе правило: ніколи не робіть того, про що вас не просять. Леві не просив єзуїта розписувати йому переваги християнства, але той говорив багато й нудно, лякаючи жахами пекла, до яких Леві, як юдей, залишився байдужий. Іґнатій Несвіцький дійшов уже до критичних пасажів, викладених через кілька років його колегою, священиком Галятовським у трактаті «Alkoran Magometów, nauka eretika…», коли турок перервав його:

— Отче, — сказав Леві, — я не маленький, я все це вже встиг напам’ять вивчити. Давайте перейдемо до справи.

І гіпнотично, немов удав на кролика, глянув єзуїтові в очі. Несвіцький сторопів, але оскільки перебував уже під впливом Леві, то нічого не міг вдіяти, лишень стояв, склавши руки, що вже готувалися благословляти неофіта.

— Я приведу сюди до вас, просто до колегії Менделя Коена, — твердо й жорстко заявив Леві. — Живого, не заподіявши хлопчині жодної урази, а ви спокійно його похрестите. Ви ж цього хочете, хіба ні?

Патер мовчав.

— Не заперечуйте, ви про це день і ніч думаєте. Приведу, передам з рук в руки, усе добровільно. За це ви відпустите Маріцу й передасте мені ключ від книгозбірні Нехемії Коена. Тільки не кажіть, святий отче, буцімто ви не знаєте про Маріцу й ключ.

Несвіцький заціпенів. Міг тільки видобути з горла кволий стогін, в якому, якщо прислухатись, можна було розчути слово «гарантії».

— Ґарантії? — перепитав Леві, чухаючи тюрбан. — Підпишемо угоду.

— Кров'ю? — Несвіцький спитав його про це так, ніби кожного дня пускав кров з пальця й укладав угоди з князем пітьми.

— Ні, що ви! Поставте підпис і печатку колегії єзуїтів ось тут, — і Леві простягнув Несвіцькому аркуш паперу із текстом, написаним латиною, який приготував заздалегідь. — Я, такий-то, зобов’язуюсь виконати умови, зазначені нижче…

— Собако магометанська! — заверещав єзуїт й націлився на Леві патерицею зі свинцевим верхом.

Той вивернувся й закричав, тікаючи:

— Тоді здобувайте собі самі Менделя Коена! Радше з неба на ратушу попадають індійські слони, аніж ви охрестите сина Коена! Чекайте три тисячі років, патере!

Обличчя в Несвіцького перемінилось.

— Зажди, — мовив він несподівано лагідно. — Підійди ближче. Я підпишу. Мені потрібний Мендель Коен. Тільки все між нами, мовчок!

Леві просвітлів.

— Кажу ж — між нами, ніхто не знатиме. Ось тут підпис і печатка. І дату, про дату не забудьте!

Він схопив аркуш угоди й вибіг з колегії єзуїтів. У Львові знову світило сонце. Як йому роздобути Менделя Коена, Леві не знав.

— Авантурник! — стукнув він себе по лобі, й тут же додав: — Нічого, спробую.

15. Спроба Шабтая Цві вселитися дібуком в чуже тіло