Ю. Несбё – Безтурботний (страница 82)

— Вельми затишно, чи не так? — запитав Вебер.

— Наш давній знайомий, як я чув?

— Альф Гуннеруд. Принаймні, квартира на його ім’я записана. Відбитків маса, скоро з’ясуємо, чи йому вони належать. Скло, — він показав на молодого чоловіка, який водив пензликом по вікну, — кращі відбитки завжди на склі залишаються.

— Якщо вже ви почали відбитки збирати, я можу припустити, що ви тут іще дещо виявили?

Вебер показав на пластиковий пакет, що лежав поряд із іншими предметами на вовняному підлоговому покритті. Мьоллер сів навпочіпки і засунув палець у діру в пакеті:

— Гм. На смак героїн. Та тут десь і півкіло буде. А це що?

— Фотографія двох дітей, особи поки не встановлені. І ключ від «Тріовінга», але в усякому разі до цього замка не підходить.

— Якщо це універсальний ключ, у «Тріовінгу» визначать власника. Цей хлопець на фото мені когось нагадує.

— Мені також.

— Веретеноподібна звивина, — мовив у нього за спиною жіночий голос.

— Фрьокен Льонн? — здивовано вигукнув Мьоллер. — А відділ пограбувань тут до чого?

— Це я отримала інформацію про те, що тут зберігаються наркотики. Я ж і попросила тебе викликати.

— Так у тебе і по наркотиках інформатори є?

— Грабіжники і наркомани — одна велика щаслива сім’я, ти ж знаєш.

— Хто навів?

— Уявлення не маю. Він подзвонив мені додому, коли я якраз уляглася. Ім’я своє не назвав і, як дізнався, що я з поліції, також не повідомив. Але дані настільки конкретні й докладні, що я взялася за справу і розбудила прокурора.

— Гм, — мовив Мьоллер. — Наркотики. Раніше судимий. Погроза знищення доказів. Дозвіл, сподіваюся, безпосередньо дістала?

— Можеш не сумніватися.

— Тільки ось трупів я тут щось не бачу, так чому мене викликали?

— Навідник мені ще дещо повідомив.

— Що ж?

— Нібито Альф Гуннеруд перебував у інтимному зв’язку з Анною Бетсен. Як коханець і штовхач. Потім вона з ним розірвала стосунки і, поки він термін відбував, зустріла іншого. Що ти про все це думаєш, Мьоллере?

Мьоллер подивився на неї.

— Я задоволений, — сказав він, але жоден мускул не здригнувся в нього на обличчі, — ти навіть уявити собі не можеш, який я задоволений.

Він усе не відривав од неї погляду, і врешті-решт їй довелось опустити очі.

— Вебер, — сказав він, — заблокуй квартиру і виклич усіх своїх людей. Доведеться багато попрацювати.

39

«Глок»

Стейн Томмесен уже два роки відсурмив опером у черговій частині Управління кримінальної поліції. Він прагнув стати си-щиком, а у мріях бачив себе слідчим. Тоді в нього буде нормований робочий день, власний кабінет, та і зарплата вища, ніж у старшого інспектора. Він уявляв собі, як, повернувшись додому зі служби, почне розповідати Тріне про цікаву справу, яку він обговорював із колегою по забійному і сам вважає неймовірно заплутаною. А поки він служив черговим за жебрацьку зарплатню і відчував смертельну втому, навіть коли йому випадала нагода поспати десять годин поспіль. Вислуховуючи докори Тріне, що не бажала вічно вести таке життя, він намагався пояснити їй, яке це — цілими днями розвозити тинейджерів із передозом по пунктах екстреної допомоги, пояснювати дрібним, що їм не варто брати приклад з батька, який б’є матір, і вислуховувати брудні образи від усіх, кому ненависна поліцейська форма. Але Тріне, звівши очі догори, пропонувала йому поміняти тему.

Коли старший інспектор Волер із забійного відділу зайшов до вартівні й запитав, чи не може Стейн Томмесен вирушити з ним на затримання підозрюваного, першою думкою у Томмесена було попросити у Волера поради, як йоліу діяти, щоб вибитися в слідчі.

Він заговорив про це в машині, коли вони їхали по Нюлан-нсвеєн до двоярусної розв’язки. Волер усміхнувся і попросив його черкнути декілька слів на папірці. І може, навіть він — Во-лер — замовить за нього де треба слівце.

— Дуже-дуже добре… чудово. —- Томмесен поринув у роздуми, чи варто йому розсипати подяки, чи це буде сприйнято як підлабузнювання. Втім, особливо дякувати за великим рахунком поки нема за що. В усякому разі, треба не забути сказати Тріне, що він прозондував ґрунт. Ось-ось, саме так і треба сказати: «прозондував ґрунт». І більше нічого, зберігаючи таємничий вигляд принаймні доти, поки вона що-небудь відповість.

— А що за типа братимемо? — запитав він.

— Я їхав у машині й випадково почув по рації, що на Тора Ульсена виявлена партія героїну. Альфа Гуннеруда братимемо.

— А, я теж чув у вартівні. Майже півкіло.

— І майже відразу подзвонив один чувак і повідомив, що тільки-но бачив Гуннеруда в районі Пакгаузу.

— Щось інформатори сьогодні вночі активізувалися. Про героїн також повідомили по телефону. Може, це і випадковість, але забавно, що два аноніми.

— Не виключено, що це одна і та ж людина, — перебив його Волер. — Може, він за Гуннерудом стежить, може, той його обдурив або ще що.

— Можливо.

— Так, значить, ти в слідчі хочеш податися, — сказав Волер, і Томмесену почулися в його голосі нотки роздратування. Вони звернули з естакади у бік порту. — Ну що ж, можу тебе зрозуміти. Це зовсім інша служба. А в який відділ?

— Забійний, — відповів Томмесен. — Або пограбувань. А сексуальні злочини не привертають.

— Ну, це ясно, — сказав Волер. — А ми приїхали.

Вони вискочили на неосвітлений відкритий майданчик, забитий поставленими один на один контейнерами, в кінці якого виднілася велика рожева будівля.

— Той, що стоїть під ліхтарем, ніби схожий за прикметами, — сказав Волер.

— Де? — запитав Томмесен і примружив очі.

— Онде, біля цієї будівлі.

— Чорт, ну у тебе й зір!

— У тебе зброя з собою? — запитав Волер і збавив швидкість.

Томмесен із подивом подивився на Волера:

— Але ти нічого не сказав.

— Гаразд, у мене є. Ти в машині залишайся, у разі чого патрульні екіпажі викличеш, якщо він шухер підніме, о’кей?

— Добре. А ти впевнений, може, зараз треба викликати…

— У нас часу немає. — Волер увімкнув дальнє світло і зупинив машину. За прикидкою Томмесена, до постаті під ліхтарем було метрів п’ятдесят, за наслідками вимірювання під час розслідування виявилося рівно тридцять чотири метри.

Волер зарядив пістолет — «Глок-20», він клопотав щодо нього перед начальством і отримав спеціальний дозвіл на його носіння, — схопив великий чорний кишеньковий ліхтар, що лежав між передніми сидіннями, і виліз із машини. Він щось крикнув і попрямував до Гуннеруда. Саме у цьому пункті рапорти двох поліцейських про подію розходяться. Волер записав, що він крикнув: «Поліція! Покажи їх!»

Тобто підніми руки над головою. Прокурор погодився, що раніше судимому і такому, що має декілька приводів, напевно знайомий цей сленг. До того ж старший інспектор Волер, так або інакше, чітко заявив, що він із поліції. Томмесен же у своєму рапорті спочатку записав, що Волер нібито крикнув: «Привіт, це дядечко з поліції. Покажи мені його». Проте після консультацій з Волером Томмесен заявив, що версія напарника достовірніша.

Із приводу подальших подій ніяких розбіжностей не виникло. Почувши Волера, чоловік, що стояв під ліхтарем, засунув руку до кишені й витяг пістолет, як з’ясувалося згодом, «Єрихон» зі збитими серійними номерами, чому й виявилося неможливим установити його походження. Волер — який, як указано в поданні Служби внутрішньої безпеки, показав чи не кращі результати із стрільби в тирі — щось викрикнув і зробив з високою скорострільністю три постріли. Два з них уразили Альфа Гуннеруда. Одна куля потрапила в ліве плече, інша — в стегно. Обидва поранення не були смертельними, проте Гуннеруд упав. Волер із піднятим пістолетом підбіг до Гуннеруда, що лежав на спині, і крикнув: «Поліція! Кинь зброю, стрілятиму! Кинь зброю, я сказав!»

Із цієї миті в рапорті Томмесена не міститься яких-небудь істотних деталей, оскільки він перебував за тридцять чотири метри від місця подій, у темряві, й до того ж Волер загороджував від нього Гуннеруда. З іншого боку, ні в рапорті Томмесена, ні серед знайдених на місці події речдоків ніщо не суперечило ходу подальших подій, викладеному в рапорті Волера. Згідно з яким Альф Гуннеруд схопив пістолет і, незважаючи на попереджу вальні вигуки, направив його на Волера, але той встиг вистрілити першим. Із відстані два-три метри.

Я повинен померти. Причому сенсу в цьому немає ніякого. Я дивлюся в димлячий отвір ствола. Згідно із планом, так не по винно було статися, принаймні згідно з моїм планом. Проте цілком можливо, що я, сам того не помічаючи, весь час ішов до цього. Протея планував не так. Мій план був кращий. У моєму плані був сенс. Тиск у салоні падає, і якась невидима сила зсередини тиснс мені на барабанні перетинки. Хтось нахиляється наді мною і пи таЄу чи готовий я до зниження, адже ми скоро приземлимося.

Я пошепки кажу у відповідь, що я крав, брехав, торгував наркотикамиу розпусничав, давав волю рукам. Але я ніколи нікого не вбивав. Я поранив жінку в Гренсені, але то був нещасний випадок. Світло зірок проникало крізь обшивку літака.

«Один гріх… — шепочу я. — Я погрішив проти тієїяку любив. Чи може і його бути пробачено?» Але стюардеса вже пішла, а посадочні вогні горять із усіх боків.

Це сталося того вечора, коли Анна вперше вперлась, а я почав наполягати, замкнув двері. Такого чистого товару в руках ніколи не тримав. Але курити його — тільки задоволення псувати. Вона брикалась, але я сказав, що справу вирішено, і приготував шприц. До цього вона ніколи не ширялась, я сам уколов їй дозу. А це набагато складніше, ніж самому колотися. Після двох безуспішних спроб вона подивилася на мене і поволі мовила: «Я вже три місяці чиста. Я врятувалася». — «Ласкаво просимо в колишній стан», — відповів я. Тоді вона видала короткий смішок і сказала: «Я тебе уб’ю». Третя спроба вдалася. Зіниці у неї розкрилися, поволі, немов велика квітка троянди, і кров із глухим звуком закапала на килим. Потім вона закинула голову. А наступного дня подзвонила мені й попросила повторити процедуру. Шасі заскрипіли по асфальту. Адже ми могли б зробити це життя прекрасним, ти і я. Якби дотримувалися мого плану, в цьому і полягав сенс. А в чому сенс усього цього, я уявлення не маю.