Ю. Несбё – Безтурботний (страница 80)

— Збираюся нанести йому візит, може, знайду там що-не- будь цікаве. У такому разі подзвоню тобі з його квартири, а ти пришлеш хлоп’ят, щоб зафіксувати докази, як годиться.

— Коли ти до нього поїдеш?

— Навіщо тобі це знати?

Ще одна пауза.

— Щоб я була на місці, коли ти подзвониш.

— Завтра об одинадцятій. Сподіваюся, він у цей час буде на роботі.

Повісивши слухавку, Харрі трохи постояв, вдивляючись в обкладене хмарами небо, що немов жовтим куполом накрило місто. Фоном прозвучала музика. Начебто і фраза проста. Але цього було досить.

I only want to see you bathing in the purple rain[56].

Він засунув іще одну монету в автомат і набрав 1881.

— Мені потрібен номер телефону Альфа Гуннеруда.

Таксі, немов спокійна чорна риба, в світлі ліхтарів пливло по нічному місту, перетинало перехрестя й повертало згідно з покажчиками у бік центру.

— Нам не можна так зустрічатися, — сказав Ейстейн. Він подивився в дзеркало і побачив, що Харрі натягує на себе захоплений ним із дому чорний пуловер.

— Фомку не забув? — запитав Харрі.

— Лежить у багажнику. А що, коли хлопець усе ж таки вдома?

— Нормальні люди, коли вони вдома, слухавку беруть.

— А якщо він заявиться, поки ти будеш у квартирі?

— Зробиш, як я сказав: даси два короткі сигнали.

— Еге, але як я його впізнаю?

— Йому близько тридцяти, я ж сказав. Побачиш, як він заходить до під’їзду, сигналитимеш.

Ейстейн зупинився під знаком, що забороняє стоянку, на засміченій, із непомірно жвавим рухом кишкоподібній вулиці, яка на сторінці 265 запорошеного фоліанта називається вулицею Батьків міста IV, а в томі, що стоїть поряд на полиці бібліотеки Дейкмана[57], описується як неприваблива і надзвичайно нудна вулиця імені Тора Ульсена. Але саме того вечора все це було Харрі на руку. Шум машин і темрява допоможуть йому залишитися непоміченим, і навряд чи хто зверне увагу на припарковане таксі.

Харрі засунув фомку в рукав шкіряної куртки і швидко перетнув вулицю. Він із полегшенням виявив щонайменше двадцять дзвінків біля під’їзду будинку номер дев’ять. У нього буде ще декілька спроб, якщо не вдасться зблефувати з першого разу. Табличка з ім’ям Альфа Гуннеруда розташовувалася зверху в правому ряду. Він окинув поглядом фасад праворуч від під’їзду. Вікна п’ятого поверху були темні. Харрі натиснув кнопку квартири на першому поверсі. Відповів сонний жіночий голос.

— Привіт! Я до Альфа, — сказав Харрі. — Але у них, напевно, музика так голосно грає, що дзвінка не чутно. Я до Альфа Гуннеруда, слюсаря, він на п’ятому живе. Чи не будете такі ласкаві відчинити мені?

— Але ж уже ніч надворі.

— Прошу вибачення, фру, мені треба сказати Альфу, щоб вони збавили звук.

Харрі чекав недовго. Потім почулося дзижчання замка.

Харрі вибіг на п’ятий поверх, перестрибуючи через три сходинки. Він прислухався, але почув тільки стукіт свого серця. До дверей однієї з двох квартир був приклеєний шматок сірого картону з виведеним на ньому фломастером прізвищем Андерсен. На інших дверях і така табличка була відсутня.

Тепер має бути найскладніша частина операції. Із звичайним замком він міг упоратися, не перебудивши при цьому весь під’їзд, але якщо Альф використовує хоч якісь прибамбаси з арсеналу АТ «Замки», у нього виникнуть проблеми. Харрі огледів двері зверху вниз. Ніяких наклейок «Фалька» або інших фірм, що встановлюють сигналізацію, він не виявив. Ні, це не замок із секретом, який і свердлом не візьмеш. І не циліндровий подвійної дії з системою ригелів, до якого не підбереш відмичку. А просто старий французький циліндричний замок. Іншими словами, такий, який англійці називають ласим шматочком для зломщика.

Харрі витягнув руку, і фомка вислизнула з рукава куртки прямо йому в долоню. Він злегка зачекав, а потім просунув фомку в дверну щілину якраз на рівні замка. Якось аж надто легко все складалося. Але часу на роздуми у нього не залишалося, та й вибору не було. Він не почав виламувати двері, а просто відтиснув їх у бік завіс, вставив у щілину кредитку Ейстейна і провів нею по клямці, так що вона трішки вийшла з гнізда. Він наліг на фомку, двері трохи прочинилися, він підсунув під них ногу і злегка підняв. Завіси заскрипіли, коли він увігнав фомку глибше й одночасно смикнув на себе кредитку. Харрі прошмигнув у квартиру і зачинив за собою двері. Вся операція зайняла вісім секунд.

У квартирі шумів холодильник та доносилися вибухи реготу від сусідського телевізора. Вслухуючись у непроглядну тьму, Харрі постарався дихати рівно і глибоко. Він чув шум автомобілів, що проїздили по вулиці, відчув протяг — виходить, у квартирі старі вікна, не склопакети. Але найголовніше, жоден звук не давав приводу припустити, що вдома хтось є.

Харрі знайшов вимикач. Передпокою, безумовно, був потрібний хоч би косметичний ремонт, так само, втім, як і вітальні. Кухні й ремонт не допоміг би. Інтер’єр квартири або, вірніше, відсутність такого пояснювало, чому господар не вживав ніяких заходів безпеки. У Альфа Гуннеруда попросту не було нічого, навіть стереосистеми, яку Харрі збирався попросити приглушити. І лише два складаних стільці, зелений журнальний столик, розкиданий усюди одяг та ліжко з ковдрою без підодіяльника свідчили про те, що тут усе-таки хтось живе.

Харрі надів гумові рукавички, захоплені Ейстейном із дому, і вийшов у коридор, прихопивши один із стільців. Поставив його перед стелажем із антресоллю, що досягала триметрової стелі, викинув із голови всі думки й обережно піднявся на стілець. У цю мить задзвонив телефон, Харрі спробував знайти опору, але стілець склався, і він із гуркотом повалився на підлогу.

Тома Волера переслідувало погане передчуття. Ситуація розвивалася непередбачувано, а він завжди прагнув до зворотного. Оскільки його кар’єра і взагалі майбутнє перебували не тільки в його руках, але і в руках тих, із ким він діяв разом, людським чинником був ризик, про що йому завжди слід було пам’ятати. І погане передчуття пояснювалося тим, що нині він не знав, чи може покладатися на Беате Льонн, Руне Іварссона або — що найсерйозніше — на чоловіка на прізвисько Кнехт, який приносив йому левову частку доходів.

Коли до Тома дійшла інформація про те, що мерія настійно вимагає від начальника Управління поліції взяти Забійника після пограбування на Грьонланнслейрет, він запропонував Кнехту сховатися на якийсь час у затишному містечку. Містечко це було знайоме Кнехту за колишніми часами. Патайя — найбільший у Східній півкулі збірний пункт західноєвропейських злочинців, які перебувають у розшуку, та і розташована вона всього за дві години їзди на машині від Бангкока. Там Кнехт цілком міг загубитися в натовпі білих туристів. Кнехт називав Патайю азіатським Содомом, і тому Волер надзвичайно здивувався, коли той раптово знову з’явився в Осло і заявив, що більше не в силах бачити цю Патайю.

На Уеланнс-гате Волер зупинився на червоне світло й увімкнув лівий поворотних. Погане передчуття. Останнє пограбування Кнехт зробив, не отримавши заздалегідь згоди від Воле-ра, що було серйозним порушенням правил гри. Щось слід було робити.

Він щойно спробував подзвонити Кнехту додому, але слухавку ніхто не взяв. Це могло означати все що завгодно. Наприклад, що Кнехт сидить на дачі в Трюванні й розробляє деталі пограбування інкасаторської машини, про яке вони домовлялися. А може, перевіряє спорядження — одяг, зброю, поліцейську рацію, схеми. А може, розв’язав і ловить носом окунів у кутку кімнати зі шприцом, що стирчить із вени.

Волер на повільній швидкості проїхав по темній, загидженій кишці, де жив Кнехт. На іншій стороні вулиці стояло в очікуванні пасажира таксі. Волер кинув погляд на вікна квартири. Як не забавно, але вони були освітлені. Якщо Кнехт почав колотися знову, це ні к бісовій матері не годиться. Забратися до нього в квартиру з його гівняним замком ніяких труднощів не становитиме. Він подивився на годинник. Зустріч із Беате розбурхала його, він розумів, що заснути поки що не вийде. Треба ще кудись з’їздити, зробити кілька дзвінків, а там видно буде.

Волер газонув, увімкнув Принца на повну потужність і повернув на Уллеволсвеєн.

Харрі сидів на розкладному стільці, схиливши голову на руки. Страшенно боліло стегно, та й на душі було кепсько: навіть натяку на те, що Альф Гуннеруд саме та людина, яка йому потрібна, він при огляді речей у квартирі, що зайняв усього лише двадцять хвилин, не виявив. їх було так мало, цих речей, що можна було подумати, ніби насправді Гуннеруд живе в іншому місці. У ванній він знайшов зубну щітку, майже порожній тюбик «Солі-докса» і втертий у мильницю шматочок невідомого Харрі мила. Так, іще рушник, який, можливо, колись був білим. Навіть напевно. Але тепер втратив цей колір. Так от як він скористався своїм шансом.

Харрі ледве не розреготався. Хотілось ударитися головою об стіну. Скрутити шийку пляшці «Джима Біма» і заковтнути її вміст разом із осколками. Тому що людиною, яку він розшукував, мав — зобов’язаний — бути Гуннеруд. Із погляду статистики один доказ переважував усі останні — колишні судимості та звинувачення. По всьому виходило, що Гуннеруд замішаний у цій справі. На ньому і розповсюдження наркотиків, і застосування зброї, і працював він у фірмі з виготовлення замків і ключів, міг замовити дублікат будь-якого універсального ключа, наприклад — від квартири Анни. І від квартири Харрі — також.