Ю. Несбё – Безтурботний (страница 78)

Слова її Волера приголомшили. Особливо тому, що, коли пам’ять його не зраджувала, минулої зими вечірньої пори він був на Грюнерльокка тільки в ту суботу, коли вони уколошкали Елен Єльтен.

Помітивши, як у нього змінилось обличчя, вона сказала з переможними нотками в голосі:

— Я обличчя добре запам’ятовую. Fusiform gyrus. Це така звивина в мозку, завдяки їй людина запам’ятовує обличчя. А в мене вона розвинена до надзвичайності. Мене в кунсткамері треба показувати.

— Напевно, — сказав він. — А що ти ще запам’ятала?

Він підвівся на ліктях, нахилився над нею, провів великим пальцем по горлу. І відчув, як кров у неї в жилах забилася, мовби в до смерті переляканого зайчика. Чи, може, це в нього пульс почастішав?

— Так ти, напевно, і того мужика запам’ятала? — запитав він, починаючи прикидати, чи знає хто, що вона була тут сьогодні ввечері. Чи не пробалакалася вона кому-небудь про їхні стосунки, хоча він її попереджав? Чи є у нього мішки для сміття в кухонній шафі?

Вона обернулася до нього і здивовано посміхнулася:

— Що ти маєш на увазі?

— Ти впізнаєш того мужика, якщо, наприклад, тобі покажуть його фотографію?

Вона подивилася на нього довгим поглядом. Обережно поцілувала.

— Ну? — запитав він і випростав іншу руку з-під ковдри.

— М-м. Ні. Він стояв спиною до мене.

— Але може, пам’ятаєш, як він був одягнений? Я маю на увазі, на випадок, якщо тебе попросять упізнати його.

Вона похитала головою:

— Веретеноподібна звивина допомагає запам’ятовувати тільки обличчя. У решті мій мозок функціонує абсолютно нормально.

— Але адже ти запам’ятала колір машини, в якій я сидів?

Вона засміялася і притиснулася до нього:

— Напевно, тому що мені сподобалося те, що я побачила.

Він поволі прибрав руку в неї з шиї.

Два дні по тому він перевірив її за всіма пунктами програми. І їй не сподобалося те, що вона бачила. І те, що чула. І те, що відчувала.

Dig if you will the picture of you and I engaged in a kiss — the sweat of your body covers me..,[54]

Беате приглушила звук.

— Чого ти хочеш? — запитала вона й опустилася в крісло.

— Я ж сказав. Попросити вибачення.

— Ти вже попросив. Отже підведемо під цим риску. — Вона демонстративно позіхнула. — Я взагалі-то лягти збиралася, Томе.

Він відчував, як його починає охоплювати гнів. Не той, що вогненно-червоною лавою змітає всі перешкоди і засліплює, а той, що, здіймаючись білою лавиною, додає думці ясності і сили.

— Чудово. Тоді перейду до справ. Де Харрі Холе?

Вона розсміялася. Принц зірвався на фальцет.

Том заплющив очі, відчуваючи, як наливається силою від люті, що немов наповнила його судини крижаною освіжаючою водою:

— Харрі дзвонив тобі того вечора, коли зник. Він переслав тобі повідомлення. Ти його зв’язкова, єдина людина, на яку він зараз може покластися. Так де він?

— Я і справді дуже втомилася, Томе. — Вона підвелася з крісла. — Якщо у тебе ще є запитання, на які ти не отримаєш відповіді, то відкладімо цю розмову на завтра.

Том Волер не рушив із місця:

— У мене сьогодні сталася розмова з охоронцем у «Ботсені». Харрі побував там учора ввечері, з-під носа у нас ушився, хоча ми всю криміналку на ноги підняли. Ти знала, що Харрі у згоді з Расколем?

— Не збагну, про що ти говориш і яке все це має відношення до справи.

— І я теж, але пропоную тобі сісти, Беате. І вислухати коротку історію; мені здається, вона змусить тебе подивитися на Харрі та його друзів іншими очима.

— Відповідь буде негативною, Томе. Йди геть!

— Навіть якщо ця історія пов’язана з твоїм батьком?

Він помітив, як у неї здригнулися губи, і зрозумів, що він на вірному шляху.

— У мене є джерела — як би це сказати, — недоступні простим поліцейським, от чому мені точно відомо, що сталося, коли твого батька застрелили в Рюєні. І хто вбив його, теж відомо.

Беате напружено втупилася в нього.

Волер розсміявся:

— На таке ти не розраховувала, вірно?

— Ти брешеш.

— Батька твого вбили з «узі» шістьма пострілами в груди. Згідно з рапортом, він увійшов до банку для переговорів із грабіжниками сам і без зброї, отже, ніяких аргументів у нього не було. Він міг добитися тільки того, що грабіжники рознервуються і ще більше зробляться жорстокими. Страшенна помилка. Незбагненна. Особливо якщо врахувати, що твій батько славився своїм професіоналізмом. Але насправді з ним був напарник. Багатообіцяючий молодий інспектор, у якого попереду блискуча кар’єра. Але він ніколи не стикався з пограбуванням банку live[55], в усякому разі з нальотчиками і справжніми стволами. Того дня він запропонував відвезти твого батька додому після роботи, оскільки завжди прагнув опинитися в товаристві начальства. Отже батько твій під’їхав до Рюєна не на своїй машині, про що в рапорті не мовиться. Адже коли вас із мамою повідомили про те, що сталося, машина стояла у вас в гаражі, вірно, Беате?

Він помітив, як у неї на шиї набубнявіла й посиніла артерія.

— Чорт би тебе забрав зовсім, Томе.

— Іди сюди й послухай татусеву казочку, — сказав він і ляпнув рукою по маленькій подушці, що лежала поряд із ним. — Тому що я говоритиму дуже тихо, а тобі, чесно кажучи, слід її запам’ятати.

Вона мимоволі наблизилася до нього на крок, але зупинилась.

— О’кей, — сказав Том. — Сталося так того дня… коли це трапилось?

— У п’ятницю, третього червня, чверть по третій, — прошепотіла вона.

— Авжеж, того червневого дня. Вони почули повідомлення по радіо, банк опинився неподалік, вони під’їхали і зайняли позицію зі зброєю в руках. Молодий інспектор і навчений досвідом старший інспектор. Вони діяли за інструкцією, чекали підкріплення або хоч би того моменту, коли грабіжники вийдуть на вулицю. Але тут раптом в отворі дверей з’явився один із грабіжників, приставивши до скроні співробітниці банку дуло автомата. Він викрикнув ім’я твого батька. Грабіжник побачив їх через вікно і впізнав старшого інспектора Льонна. Він заявив, що жінці шкоди не завдасть, але їм потрібний заручник. Отже якщо Льонн погодиться зайняти її місце, то все о’кей. Але в такому разі він мусить залишити зброю й увійти до приміщення сам. І що ж робить твій батько? Він починає міркувати. А міркувати йому треба швидко. Жінка шокована. А люди від шоку вмирають. Він подумав про свою дружину, твою матір. Червневий день, п’ятниця, настають вихідні. І сонце… світило сонце того дня, Беате?

Вона кивнула.

— Він уявляє собі,яка духота стоїть зараз у приміщенні банку. Він у страшній напрузі. У паніці. І нарешті зважується. На що ж зважується твій батько, Беате?

— Він заходить до банку, — прошепотіла Беате, відчуваючи клубок у горлі.

— Він заходить до банку, — Волер притишив голос. — Старший інспектор Льонн заходить до банку, а молодий усе чекає і чекає. Чекає підкріплення. Чекає, коли з приміщення вийде жінка. Чекає, коли хто-небудь скаже, що йому робити або що це сон, навчання й він може вирушати додому, адже сьогодні п’ятниця і сонечко світить. А замість цього він чує. — Волер клацнув язиком… — Твого батька відкидає на вхідні двері, вони відчиняються, він падає на поріг. Із шістьма кулями в грудях.

Беате поволі опустилася на стілець.

— Молодий інспектор бачить тіло старшого інспектора, і до нього доходить, що це не навчання. І не сон. Що у грабіжників справжні автомати, і вони холоднокровно застрелили поліцейського. Його охоплює такий страх, якого він ніколи не відчував ні раніше, ні пізніше. Він читав про це — у нього були гарні оцінки із психології. Але теорія перевіряється практикою. Він впадає в той панічний стан, про який так чудово написав у відповіді на питання екзаменаційного білета. Він кидається в машину і тисне, тисне, тисне. І нарешті приїжджає додому, де молода дружина зустрічає його на сходах і дорікає за запізнення до обіду. Він, мовби школяр, що нашкодив, без заперечень зносить прочухан, обіцяє, що такого більше не повториться, — і вони сідають за стіл. Після обіду вони дивляться новини, і телерепортер повідомляє, що під час пограбування банку загинув поліцейський. Що твій батько помер.

Беате закрила обличчя руками. Все немовби повернулося знов. Весь той день. Із круглим, немов здивованим сонцем на безглуздо безхмарному небі. Вона теж думала, що їй це приснилося.

— Але хто ж грабіжник? Хто знав ім’я твого батька, знав усіх, хто розслідує пограбування, і розумів, що з двох поліцейських реальну загрозу являв тільки старший інспектор Льонн. Хто діяв так холоднокровно й обачливо, поставивши твого батька в безвихідь, знаючи, який вибір він зробить? Щоб безперешкодно його розстріляти, а потім легко обставити переляканого молодого інспектора. Хто ж це такий? Га, Беате?

Сльози текли у неї між пальців.

— Рас… — вона стримала ридання.

— Не чую? Ну ж, Беате?

— Расколь.

— Вірно, Расколь. І лише він. Тому що поплічник його був у люті. Вони, мовляв, грабіжники, а не вбивці. Більш того, він зваляв дурня, пригрозив Расколю, що з’явиться з повинною і здасть його з потрухами. Щастя його, що він устиг ушитися за кордон, перш ніж Расколь із ним розібрався.

Беате розридалася. Волер витримав паузу: