Ю. Несбё – Безтурботний (страница 70)

Але оскільки вже ти, що називається, ні до чого і просто встряв у цю історію, я, напевно, зобов’язаний пояснити. І пояснення це відносно просте. Я любив Анну. Насправді любив. І її саму, таку, якою вона була, і те, що вона дала мені

А вона, на жаль, любила тільки те, що дав їй я. Тобто забуття. «The Big Sleep»[43]. Ти, напевно, не знав, що вона закінчена наркоманка. Життя — як уже було сказано — повне несподіванок. Це я привчив її до наркотиків після чергового — давай називати речі своїми іменами — фіаско з її виставкою. Ми були немов створені одне для одного й полюбили з першого ж уколу. Чотири роки Анна була моєю клієнткою і таємною коханкою, і ролі ці — скажімо так — не можна розділити.

Ти в замішанні, Харрі? Тому що у неї на руках не знайшли слідів од уколів, вірно? Авжеж, те, що я назвав любов’ю з першого у ко-лу, — просто фігура мови. Річ у тому, що Анна не терпіла уколів. Ми курили героїн, загортаючи його у фольгу від шоколаду «Куба». Це, звичайно, дорожче, ніж колотись, але, з іншого боку, Анна мала можливість купувати наркотик за оптовою ціною, поки була зі мною. Ми були — як це називається? — нерозлучні. У мене досі сльози на очі навертаються, коли я згадую той час. Вона зробила для мене все, що жінка може зробити для чоловіка. Трахалася зі мною, годувала, напувала, розважала, втішала. І благала мене. Єдине, чим вона мене так і не обдарувала, так це своєю любов’ю. Чому полюбити мене виявилося так диявольськи важко для неї, Харрі? Полюбила ж вона тебе, хоча ти ні фіга для неї не зробив.

Навіть Арне Албу вона любила. А я-то думав, що вона цього бовдура при собі тримає, щоб гроші з нього викачувати на наркоту за ринковою ціною і мене хоч на якийсь час позбутися.

Але якось травневого вечора я подзвонив їй. Я якраз відсидів три місяці за дрібниці, а ми з Анною так довго не спілкувались. Я запропонував відсвяткувати одну подію — мені вдалося дістати найчистіший у світі товар прямо із заводу в Чіанг-Раї. З її голосу я відразу зрозумів — щось сталося. Вона сказала, що зав’язала. Я запитав, зі мною чи з наркотою. І вона відповіла, що зав’язала і зі мною, і з наркотою. Вона сказала, що зайнялася роботою, через яку її пам’ятатимуть, і їй слід повністю на ній зосередитися. Адже ти знаєш, поставивши собі якусь мету, вона починала добиватися її з усією своєю татарською упертістю. І я можу присягнутися, що ви не знайшли слідів наркотиків у неї в крові. Адже ви зробили аналіз, вірно?

А ще вона розповіла про цього типау про Арне Албу. Про те, що вони вже якийсь нас зустрічаються і збираються з’єднати свої долі. Йому тільки залишалось улагодити справи з дружиною. Ти чув про це, Харрі? Ну ось, і я також.

Чи не здається тобі дивним, що можна мислити абсолютно ясно, коли весь світ навколо тебе валиться? Я зрозумів, що мені слід зробити, ще до того як поклав слухавку. Я мститимусь. Примітивно? Жодним чином. Помста — це рефлекторна реакція мислячої людини. Складний комплекс дій і наслідків, недоступний тваринам. У плані еволюції помста виявилася найефективнішим засобом, адже виживають лише наймстивіші з нас. Помститись або померти. Годиться для назви вестерну, але не забудь, що саме логіка відплати привела до створення правової держави. Непорушні принципи — око за око, грішник мусить горіти в пеклі або, в усякому разі, теліпатися на шибениці. Відплата і право — ось основа цивілізації, Харрі.

Отже я того ж вечора сів за стіл і почав розробляти план.

Утілити його в життя виявилося вельми просто.

Я замовив у «Тріовінгу» ключ від квартири Анни. Ах, як мені хочеться розповісти тобі про це. Після того, як ти забрався, я відімкнув двері й увійшов до її квартири. Анна вже лягла. У нас із нею і «Береттою-М-92» вийшла довга і змістовна бесіда. Я попросив її дати мені яку-небудь дрібницю, отриману від Арне Албу, — листівку, лист, візитну картку, та що завгодно. План полягав у тому, щоб покласти цю дрібницю поряд із нею, тоді б ви точно вирішили, що вбив її Арне Албу. Але в неї виявилася тільки фотографія його сім’ї, зроблена біля їх заміського будинку, яку вона взяла з фотоальбому. Я подумав, що вам буде складно розгадати цю загадку без моєї допомоги. І тут мені спало на думку. Пані «Беретта» підказала їй сказати мені, як увійти до заміського будинку Албу: що ключ захований у ліхтарі.

Застреливши її — не хочу описувати в деталях, як це відбулося, тому що мене чекало розчарування (ні страху, ні розкаяння з її боку), — я поклав знімок в її туфлю і відразу ж рвонув на Ларколлен. Мені треба було — як ти вже напевно знаєш — заховати запасний ключ од квартири Анни на дачі Албу. Спершу я хотів прикріпити його до задньої стінки бачка в туалеті — мені ця думка дуже сподобалась; якщо пам’ятаєш, Майкл у «Хрещеному батькові-1» дістав пістолет із бачка. Але потім я подумав, що навряд чи в тебе вистачить уяви, щоб пошукати там, та і сенсу в цьому ніякого не було. Ось я і поклав його до шухляди нічного столика. Так легше, адже так?

Тим самим сцену я підготував, і тепер тобі й іншим маріонеткам належить на неї вийти. Сподіваюся, до речі, ти не образився, що я залишив для вас деякі підказки, адже інтелектуальний рівень полісменів не вражає. Тобто не дуже високий.

Відтак прощаюся. Дякую за компанію та допомогу, мені було вельми приємно співробітничати з тобою, Харрі.

34

Pluvianus aegyptius[44]

Одна поліцейська машина припаркувалася просто перед воротами, що вели до двору, інша перегородила Софієс-гате біля перехрестя з Довре-гате.

Том Волер розпорядився не вмикати ні сирени, ні мигалки.

По радіотелефону він перевірив, чи всі на місці, і крізь тріск в ефірі отримав короткі підтвердження, що все гаразд. Іварссон повідомив, що прокурор дав дозвіл на затримання та обшук рівно сорок хвилин тому. Волер відразу ж відмовився від пропозиції задіювати групу «Дельта», сказавши, що сам керуватиме операцією і що люди його вже напоготові. Іварссон наполягати не став.

Том Волер потер руки — частково від крижаного вітру, що дув з боку стадіону «Бішлет», але більше всього від радості. Арешт для нього — найулюбленіша частина роботи в поліції. Він зрозумів це ще в дитинстві, коли вони з Йоакимом осінніми вечорами лежали в засідці в очікуванні паршивців із житлоко-оперативу, що унадилися красти яблука з батьківського саду. І вони з’являлися. Зазвичай групою у вісім— десять осіб. Але хоч скільки б їх було, всіх їх тут же охоплювала паніка, щойно вони з Йоакимом запалювали кишенькові ліхтарики й починали кричати в саморобні мегафони, Вони використовували той же метод, що і вовки в полюванні на північного оленя, — вибирали найслабкішого. Але якщо Тома більше всього приваблювало затримання — сам процес полювання, захоплення жертви, — то Йоаким здійснював акт покарання. Він виявляв такі творчі здібності в цій галузі, що, траплялося, Тому доводилося осаджувати його. Не тому, що він співчував цим злодюжкам, а тому, що — на відміну від Йоакима — умів зберігати холоднокровність і розраховувати наслідки скоєного. Том часто думав, що не випадково життя Йоакима склалося саме так — він уже був помічником судді міського суду першої інстанції Осло і його чекала блискуча кар’єра.

Так от, саме можливість брати участь у затриманні злочинців зіграла головну роль, коли він вирішив піти на службу в поліцію. Його батько хотів, щоб він вступив на медичний або, за його прикладом, на теологічний факультет. Адже в Тома були кращі оцінки в усій школі, тож із якої речі йому йти в поліцейські? Батько казав, що мати солідну освіту необхідно для самоствердження особи, і приводив як приклад свого старшого брата, що працював у залізній крамниці, де торгував усякими там болтами і шурупами, й ненавидів людей, бо вважав себе нижчим за них.

Том вислуховував батьківські нотації з усмішкою, знаючи, що вона виводить батька з себе. Але не самоствердження Тома турбувало батька. Йому не хотілося, щоб сусіди й однолітки розводилися на тему, що ось, мовляв, його єдиний син — «усього лише» поліцейський. Йому й на думку не могло спасти, що людина може ненавидіти людей* навіть якщо вважає себе вищою за них. Вірніше, саме тому.

Том подивився на годинний. Тринадцять хвилин на сьому. Він натиснув кнопку однієї з квартир першого поверху.

— Алло? — відповів жіночий голос.

— Це поліція, — сказав Волер. — Ви можете нам відчинити?

— Звідки я знаю, що ви з поліції?

«Пакистанка чортова», — подумав Волер і попросив її висунути ніс у вікно і переконатися, що перед воротами стоїть поліцейський автомобіль. Замок задзижчав.

— І з квартири не виходьте! — крикнув він у домофон.

Одного із співробітників він поставив на задньому дворі біля

пожежних сходів. Роздивляючись схему будинку в Інтернеті, він запам’ятав, де розташована квартира Харрі, й переконався, що чорних сходів у будинку немає.

Озброєні автоматами МРЗ, він і ще двоє з його команди піднялися по стертих дерев’яних сходинках у під’їзд. На третьому поверсі він зупинився і показав на двері, на яких відсутня — втім, в цьому і потреби особливої не було — табличка з ім’ям господаря квартири. Волер подивився на своїх колег. Вони важко дихали, але не підйом по сходах був тому провиною.

Вони наділи маски. Тепер треба діяти швидко, ефективно і рішуче. Останнє, власне, мало на увазі готовність застосувати фізичні заходи впливу, а у разі потреби — і вбити. Щоправда, таке траплялося рідко. Навіть найзатятіші злочинці зазвичай губилися, побачивши озброєних людей у масках, які вривалися до них без жодного попередження. Коротше кажучи, вони застосовували ту ж тактику, що і банківський грабіжник.