Ю. Несбё – Безтурботний (страница 65)

— Що ще за троє детективів?

— Ви що там у поліції взагалі один з одним не спілкуєтеся? Вони мене так налякали і йти не поспішали.

Харрі підвівся:

— Вони в синьому БМВ приїхали, фру Албу?

— Харрі, адже я вам говорила щодо всяких цих фру?

— Гаразд, що ви їм сказали?

— Сказала і сказала. Нічого з того, про що ми з вами говорили, як мені здається. Вони подивилися декілька фотографій і… та ні, вони загалом не грубіянили, але…

— Чому ж вони все-таки пішли?

-—Пішли?

— Вони б не пішли, якби не дізналися про те, за чим приходили. Повірте мені, фру Албу.

— Харрі, я вже втомилася нагадувати.

— Подумайте! Це дуже важливо.

— Та Господи Боже, нічого я їм не сказала, я ж говорю. Я… еге ж, я дала їм прослухати повідомлення Арне, він залишив його на автовідповідачі два дні тому. І вони пішли.

— Ви ж говорили, що не спілкувалися з ним.

— А я і не спілкувалася. Він просто залишив повідомлення, що узяв Ґреґора з собою. Так воно і є: я чула гавкіт Ґреґора.

— Звідки він дзвонив?

— А звідки мені знати?

— В усякому разі тим, що були у вас, це відомо. Ви можете прокрутити повідомлення для мене?

— Але він просто говорить…

— Будьте ласкаві, зробіть, як я кажу. Йдеться про… — Харрі спробував висловити свою думку інакше, але не знайшов інших слів, — про життя і смерть.

Харрі слабко розбирався в нюансах політики розвитку транспортної інфраструктури. Він і гадки не мав про розрахунки, згідно з якими будівництво двох тунелів у районі Вінтербро і продовження автобану допоможе позбутися пробок на трасі Е-6 на південь від Осло. Не відав він і про те, що головним аргументом на користь здійснення цього мільярдного проекту були не побажання виборців, що моталися туди й сюди з Мосса і Дрьобака, а міркування підвищення безпеки дорожнього руху. Не були йому відомі й розрахунки, якими чиновники департаменту транспорту користувалися для обґрунтування суспільної значущості проекту і в яких людське життя оцінювалося в 20,4 мільйона крон, включаючи витрати на «швидку допомогу», вимушений перерозподіл транспортних потоків, а також упущену вигоду від податкових відрахувань, що не надійшли. Через те, що він застряг у «Мерседесі» Ейстейна в пробці на Е-6, ледве просуваючись у південному напрямі, він навіть уявити собі не міг, у що сам оцінює життя Арне Албу. В усякому разі, він не знав, який буде виграш, якщо йому вдасться врятувати його. Знав тільки, що жодної можливості відшкодувати втрату, яку ризикував понести він сам, йому не випаде. Отже краще за все зовсім про це не думати.

Запис повідомлення, яке Вігдіс Албу прокрутила йому по телефону, тривав усього п’ять секунд і був інформативний лише в одному сенсі. Але цій інформації виявилося для Харрі достатньо, і містилася вона зовсім не в десяти словах, які мовив Арне Албу, перш ніж повісити слухавку: «Я взяв із собою Ґреґора. Просто хочу, щоб ти знала».

Але фоном служив не скажений гавкіт Ґреґора.

Це були пронизливі крики. Крики чайок.

Уже стемніло, коли у фарах блиснув покажчик з’їзду на Ларколлен.

Перед будинком стояв джип «Черокі», але Харрі проїхав далі до розвороту. Проте і там синього БМВ він не виявив і припаркувався просто навпроти будинку. Безглуздо намагатися проникнути всередину: він почув собачий гавкіт, ще коли опустив скло, досить далеко від вершини горба.

Харрі зрозумів, що слід було б захопити із собою зброю. Справа не в Арне Албу, він навряд чи був озброєний, оскільки не знав, що хтось загрожує його життю, а вірніше сказати, бажає його смерті. Але тепер окрім них на сцену вийшли й інші актори.

Харрі виліз із машини. Чайок не видно і не чути. Він припустив, що голос вони подають тільки вдень.

Ґреґор був прив’язаний до поручнів ґанку. Зуби його виблискували при місячному світлі, й у Харрі відразу ж знову запекла рана на потилиці. Але він змусив себе розміреним кроком підійти до пса, що заливався гавкотом.

— Пам’ятаєш мене? — прошепотів Харрі, наблизившись настільки, щоб відчути його жарке дихання. Ланцюг, на якому сидів Ґреґор, натягався. Харрі опустився навпочіпки, і, на його подив, гавкіт стих. Судячи з хрипкого дихання, пес просто знеміг. Ґреґор уткнув морду в передні лапи і зовсім замовк. Харрі поторкав ручку дверей. Вони виявилися замкненими. Він прислухався. Начебто ніхто в будинку не розмовляв. Але в кімнаті горіло світло.

— Арне Албу!

Відповіді не було.

Харрі витримав паузу і повторив спробу.

У ліхтарі ключа не виявилося. Тоді він підібрав важкий камінь, переліз через поручні веранди, видавив скло в одному з квадратиків, на які були розділені двері, що ведуть до кімнати, просунув руку всередину і відсунув защіпку.

Ніяких ознак боротьби в кімнаті він не виявив. Скоріше, йшлося про поспішний від’їзд. На столі лежала розкрита книга. Харрі підняв її. Це був «Макбет» Шекспіра. На відкритій сторінці один рядок було обведено синьою ручкою: «Я не знаходжу слів. Тобі їх скаже мій меч». Він озирнувся, але ніякої ручки не виявив.

Ось тільки в найменшій спальні ліжко виявилося розібраним. На нічному столику лежав журнал «Ми — чоловіки».

На кухні тихо звучало радіо, мабуть настроєне на четверту програму. Харрі вимкнув його. На столі він побачив антрекот, що вже відтанув, і броколі в нерозпечатаній упаковці. Харрі узяв антрекот і вийшов до передпокою. Почувши, як хтось скребеться в двері, він відімкнув їх. Двоє карих собачих очей втупилися в нього. Вірніше, не в нього, а в антрекот, який наступної миті шльопнувся на ґанок і тут же був розірваний на шматочки.

Харрі спостерігав, як вони зникали в пащі ненажерливого пса, і все намагався вирішити, що ж йому слід зробити. Якщо взагалі щось слід було робити. Адже Арне Албу не читав Віль-яма Шекспіра — вже в цьому-то він був упевнений на всі сто.

Коли від антрекота не залишилось і сліду, Ґреґор із новою силою голосно загавкав на дорогу. Харрі підійшов до поручнів і відв’язав ланцюг. Він ледве втримався на ногах на слизькому ґрунті, коли Ґреґор спробував вирватись, а потім рушив за ним по стежині, що вела через дорогу, і далі по крутому схилу, де внизу чорні хвилі розбивались об гладенькі скелі. Ноги застрягали у високій мокрій траві, вона мовби намагалась утримати його, але тільки коли під мартенсами Харрі заскрипіли легкі камінчики й пісок, Ґреґор зупинився, задерши вгору товстий хвіст. Вони опинилися на березі. Був приплив, вода майже досягала краю густо порослого травою схилу і накочувалася на пляж із таким шипінням, ніби морська піна виносила на берег вуглекислоту, залишену на піску черговою хвилею. Ґреґор знову загавкав.

— Він що, на катері звідси змився? — запитав Харрі чи то Ґреґора, чи то самого себе. — Сам чи з кимось іще?

Відповіді, зрозуміло, не було. Хай там як, сліди в цьому місці закінчувалися. Харрі потягнув за нашийник, проте величезний ротвейлер не зрушив із місця. Тоді Харрі запалив кишеньковий ліхтарик марки «Магліте» і направив його в бік набігаючих хвиль. Але нічого, крім гребенів, які нагадували білі смужки кокаїну на чорному склі, не побачив. Мілководдя тяг-лося, судячи з усього, далеко від берега. Харрі знову потягнув за нашийник, але тут Ґреґор почав рити кігтями пісок і страшно завив.

Харрі зітхнув, вимкнув ліхтарик і попрямував назад до будинку. У кухні він зварив собі кави, прислухаючись до собачого гавкоту, що лунав удалині. Харрі допив чашку і знову вирушив на берег, знайшов заглиблення у скелі, де і сховався від вітру. Він закурив сигарету і спробував зосередитися. Потім закутався в пальто й заплющив очі.

Якось уночі, коли вони лежали у неї в ліжку, Анна висловила одну думку. Скоріше за все, це відбулося вже ближче до кінця їхньому півторамісячного роману — і скоріше за все, він був набагато тверезішим, аніж зазвичай, позаяк уже запам’ятав її слова. Вона сказала, що ліжко її — корабель, на борту якого вонй з Харрі, двоє самотніх людей, які зазнали аварії, кидаються по бурхливих водах і більше всього на світі бояться побачити землю. Невже так і сталося, невже і справді вони побачили землю? Йому здавалося, що це не так, що йому вдалося списатися на берег, просто стрибнувши через борт. Але, можливо, він помилявся.

Він заплющив очі та спробував уявити, який вона мала вигляд. Не тоді, коли вони були в ролі жертв аварії, а тоді, коли він бачив її востаннє. Тоді вони пообідали. Це точно. Вона налила йому чогось, може, вина? Він випив? Точно. Вона ще підлила, він абсолютно втратив контроль над собою. Налив собі сам. Вона сміялася. Цілувала його. Танцювала перед ним. За звичаєм, нашіптувала у вухо лагідні слова. А потім вони кинулися в ліжко і пропали в обіймах одне одного. Невже і справді вона з такою легкістю пішла на це? А він?

Ні, так бути не могло.

Але Харрі не знав напевно, як усе було. І не міг до кінця відкинути думку, що він із блаженною усмішкою ніжився в обіймах новознайденої коханки в будинку на Соргенфрі-гате, тоді як Ракель у Москві лежала* втупившись у стелю готельного номера, і їй ніяк не вдавалося заснути, бо вона могла втратити сина.

Харрі зіщулився. Сирий, гострий вітер пронизував його наскрізь, наче він був привидом. Досі він старанно відгонив од себе ці думки, а тут вони разом насунули на нього. Якщо вже він не знає, чи міг зрадити найдорожче в житті, то як йому судити про свою здатність зробити той або інший вчинок? Якщо вірити Еуне, в стані сп’яніння людина або виявляє свою справжню суть, або, навпаки, ховає її. Але хтозна, що саме в ній закладене?! Люди ж не роботи, та й хімічні процеси в мозку проходять коли як. Хто зуміє перерахувати все, що людина може натворити під впливом обставин або матеріальних каталізаторів?