Ю. Несбё – Безтурботний (страница 3)

— Говоріть.

Під час наступної паузи чути було звуки поліцейських сирен, які доносилися з телевізора, що працював у вітальні, якийсь пакистанський хіт, що звучав у сусідній квартирі, й важкі кроки на сходовій клітці, що належали, мабуть, фру Мадсен. На іншому кінці лінії м’яко розсміялися. Цей сміх був із далекого минулого. Із дуже далекого, та й зовсім невчасно. Як сімдесят відсотків усього того, що коли-не-коли поверталося до Харрі у вигляді туманних пліток або просто вигадок. Однак у достовірності цієї історії сумніватися не доводилось.

— Що, Харрі, й досі зображуєш із себе мачо?

— Анна?

— Авжеж, ти мене приємно дивуєш.

Харрі відчув приємне тепло, ще? розтікалося всередині, майже як після добрячого ковтка віскі. Ото ж бо й воно, що майже. У дзеркалі він бачив фото, яке сам повісив колись на протилежній стіні. Вони із Сестринцем зовсім маленькі на канікулах десь у Вітстені. Усміхаються так, як це можуть робити лише діти, впевнені, що нічого поганого з ними статися не може.

— Ну, Харрі, й чим же ти займаєшся недільного.вечора?

— Ну… — Харрі спіймав себе на тому, що намагається говорити так само, як і вона, — низьким грудним голосом, злегка розтягуючи слова. Ні, йому це ні до чого. Тільки не зараз. Кашлянувши, він постарався взяти цілком нейтральний тон: — Тим же, чим займається більшість людей.

— А саме?

— Дивлюсь відео.

3

Камера тортур

— Дивився відео?

Зламане офісне крісло протестуюче затріщало, коли інспектор Халворсен, відкинувшись на спинку, поглянув на колегу, що переважав його за всіма статтями. Старший інспектор Харрі Холе навіть був на дев’ять років старший. На юному простодушному обличчі Халворсена явно читалося недовір’я.

— Еге ж. — Підчепивши великим і вказівним пальцями складку шкіри під налитим кров’ю оком, Харрі обережно відтягнув її вниз. Мішок зник.

— Усі вихідні?

— Із суботнього ранку до недільного вечора.

— Значить, трохи розважився увечері в п’ятницю.

— Точно. — Вийнявши з кишені плаща синю теку, Харрі поклав її на свій стіл, який стояв якраз напроти столу Халворсена. — Читав виписки із протоколів допитів.

Із іншої кишені Харрі витяг сірий пакетик, на якому значилося: «Французька колоніальна кава». Кабінет, який ділили вони з Халворсеном, був розташований майже в самому кінці коридору в червоній зоні на шостому поверсі Грьонланнської поліцейської дільниці. Два місяці тому вони в складчину купили «Rancilio Silvia» — кавоварку для приготування еспресо. Віднині вона посідала почесне місце на архівному ящику під уміщеним у рамку фото дівчини, що з ногами забралася на письмовий стіл. Її веснянкувате обличчя відчайдушно намагалося зберегти серйозний вираз, крізь який, однак, прозирав сміх. Сфотографовано її було на тлі такої ж офісної стіни, як і та, на якій висіла картка.

— Знаєш, що троє з чотирьох поліцейських не можуть без помилки написати слово «неінтересний»? — запитав Харрі, вішаючи плащ на плічка. — Або вони пропускають «е» між «т» і «р», або…

— Цікаво.

— А ти чим займався у вихідні?

— У п’ятницю сидів у машині біля квартири американського посла: якийсь псих анонімно повідомив по телефону, начебто в автомобіль закладено бомбу. Ясна річ, хибна тривога. Але ти ж знаєш, вони тепер із шкури пнуться, так що довелося там простирчати весь вечір. У суботу знову намагався знайти ту, єдину, яка на все життя. Насамкінець у неділю дійшов висновку, що такої не знайти. Ну і що там на допитах говорять про особу грабіжника? — Халворсен засипав каву в подвійний паперовий фільтр.

— Ну-у… — Харрі стяг із себе светр. Під ним виявилася темно-сіра футболка, що колись, очевидно, була чорною, з написом «Violent Femmes»[2]. Харрі зі стогоном опустився в крісло. — Не надійшло жодної заяви про те, що хтось бачив його поблизу банку перед пограбуванням. Хлопець, який вийшов із «Севен-еле- вен» на протилежному боці Бугстадвеєн, бачив, як нальотчик побіг у напрямку Індастрі-гате. Він звернув на нього увагу через шапочку. Камера зовнішнього нагляду банку зафіксувала їх у той момент, коли грабіжник порівнявся зі свідком перед металевим контейнером для сміття, що стоїть біля «Севен-елевен». Єдина цікава деталь, про яку згадав свідок, — підіймаючись по Індастрі-гате, грабіжник двічі переходив із одного боку вулиці на інший.

— Хлопець, що ніяк не може вирішити, на якому боці вулиці йому йти. Що ж тут такого інтересного? — Халворсен уставив подвійний фільтр у стаціонарний. — 3 усіма «е» й без усякого «т» між «с» і «н».

— Та ти ж нічого не тямиш у пограбуваннях банків, Халворсен.

— А навіщо мені? Наша справа — ловити убивць, а пограбуваннями нехай займаються хедмаркенці.

— Хедмаркенці?

-— Ти хіба не помітив, що у відділі пограбувань всі на «є» та «ітте»[3] і у плетених кофтах із характерним візерунком? Так у чому ж бо фішка?

— Фішка у Вікторі.

— У кінолозі з собакою?

— Як правило, вони перші, хто прибуває на місце злочину, й досвідчені грабіжники знають це. Гарний пес може навіть у місті взяти слід нальотчика,який рухається пішки. Та якщо він перетне вулицю, по якій ходить транспорт, собака слід втрачає.

— І що з того? — Халворсен утрамбував каву спеціальною трамбівкою і насамкінець процедури вирівняв поверхню. Він стверджував, що ця операція дозволяє відрізнити істинних професіоналів приготування кави від жалюгідних любителів.

— Це зміцнює підозру, що ми маємо справу з досвідченим злочинцем. Таким чином, ми могли б значно звузити коло підозрюваних. Шеф Відділу пограбувань і розбійних нападів розповідав мені…

— Іварссон? От уже ніколи б не подумав, що ти не проти того, аби з ним побазікати!

— Ми й не базікали. Він говорив, звертаючись до всієї слідчої групи, до складу якої входжу і я. Так ось, він сказав, що професійних грабіжників у Осло менше сотні. П’ятдесят із них — цілковиті тупаки, наркомани або ж розумово відсталі — попадаються практично щоразу, як учиняють злочин. Половина з них і зараз сидять, так що їх ми сміливо можемо викреслити. Сорок осіб — гарні виконавці, яким удається втекти, якщо хтось допоможе спланувати пограбування. Залишається десяток професіоналів, тих, що грабують інкасаторів і банки. Щоб узяти їх, потрібна певна удача. Ми й намагаємося відстежити, де й коли перебуває кожен із них. Сьогодні нам належить перевірити їх алібі. — Харрі кинув погляд на «Сільвію», що пихкала на архівному ящику. — А ще я в суботу розмовляв з Вебером із криміналістичної лабораторії.

— Мені здавалося, Вебер у цьому місяці виходить на пенсію.

— Хтось помилився у підрахунках, і його випровадять лише влітку.

Халворсен розсміявся:

— Із цього приводу він, мабуть, бурчав іще більше, ніж зазвичай, га?

— Авжеж, тільки не зовсім із цього приводу, — погодився Харрі. — Просто ні він, ні його люди ні біса там не знайшли.

— Зовсім нічого?

— Ніяких відбитків пальців. Жодної волосинки. Немає навіть найдрібніших волокон тканини чи ниток від одягу. А знайдені сліди взуття, певна річ, свідчать, що черевики у злочинця були новісінькі.

— Тобто вони не можуть навіть порівняти особливості зношування з іншим взуттям підозрюваних?

— То-очно. — Харрі зробив упор на «о», ледве не проспівавши його.

— А що зі знаряддям пограбування? — поцікавився Халворсен, обережно пересуваючи чашку з кавою зі свого столу на стіл Харрі. Підвівши погляд, він виявив, що ліва брова Харрі звелася настільки, що ледве не торкається світлого їжака волосся. — Вибач. Зі знаряддям убивства.

— Нічого. Його не знайдено.

Халворсен присів на свою частину столу та обережно відпив ковток кави.

— Коротше кажучи, серед білого дня чоловік зайшов до банку, де повно людей, узяв два мільйони крон, убив жінку, спокійнісінько вийшов звідти й відбув по не такій уже багатолюдній вулиці з пожвавленим рухом. І сталося це в самому центрі норвезької столиці за кілька сотень метрів од поліцейської дільниці. А у нас, професіоналів, які перебувають на службі в королівській поліції й одержують за це гроші, нічого на нього немає?

Харрі повільно кивнув:

— Майже нічого. У нас є відеозапис.

— Який ти, наскільки я тебе знаю, зараз найретельнішим чином вивчаєш, секунда за секундою.

— Авжеж. Навіть десяті частки секунди.

— А покази свідків, мабуть, можеш цитувати напам’ять?

— Тільки Авґуста Шульца. Він розповідав багато цікавого про війну. Видав мені цілий список імен своїх конкурентів по торгівлі готовим одягом із числа так званих добропорядних норвежців, які під час війни брали участь у поділі конфіскованого в його родини майна. Він навіть точно знає, хто з них чим нині займається. А ось що йограбування сталося, він не в курсі.

Рештки кави вони допивали мовчки. У шибку стукали крапельки дощу.

— А тобі ж подобається таке життя, зізнайся, — раптово сказав Халворсен. — Проводити вихідні на самоті, намагаючись ловити привидів.

Харрі посміхнувся, втім залишив його слова без відповіді.

— А я ж бо сподівався, що тепер, коли в тебе з’явилися деякі сімейні обов’язки, ти врешті забудеш свої дивацтва.

Харрі застережливо глянув на молодого колегу:

— Не думаю, що дотримуюся тієї ж думки. Ти ж знаєш, ми ще навіть не живемо разом.

— Так, але у Ракелі є синочок, а це багато що змінює, хіба ні?

—- Авжеж. Олег. Харрі відкотився на кріслі до архівного

ящика. — У п’ятницю вони полетіли до Москви.