Ю. Несбё – Безтурботний (страница 2)

Грабіжник зняв із плеча чорну сумку і шпурнув її на підлогу між банкоматом і чоловіком у штанях від робочого комбінезона, який так і застиг у ту мить, коли його ручка дописувала останню петлю у вісімці. Потім одягнений у чорне нальотчик зробив решту шість кроків, що відділяли його від низької стойки, всівся на неї й одним махом переніс ноги на протилежний бік. Там він став за спиною у Стіне, яка сиділа нерухомо, дивлячись прямо перед собою. «Відмінно», — подумав Харрі. Вона явно знала інструкцію й не провокувала грабіжника, намагаючись розгледіли його краще.

Тим часом бандит приставив сЛол гвинтівки до потилиці Стіне і, нахилившись, прошепотів їй щось на вухо.

Судячи з усього, Стіне ще не почала панікувати всерйоз, хоча Харрі було видно, як важко здіймаються її груди. Здавалося, жінці бракує повітря, а легка біла блузка, незважаючи на худорбу, раптово стала їй надто тісною. П’ятнадцять секунд.

Стіне кашлянула. Раз. Удруге. Нарешті на плівці почувся її голос:

— Хельге. Ключі від банкомата. — Голос був низький і хрипкий, зовсім не схожий на той, яким вона вимовляла майже ті самі слова три хвилини тому.

Хоча Харрі й не було цього видно, він знав, що Хельге Клементсен стояв у дверях свого кабінету й чудово чув усе, починаючи з першої репліки грабіжника.

— Швидше, інакше… — ці слова вона мовила ледве чутно. В паузі, що настала потім, єдиним звуком, який порушував тишу, було човгання підошов Августа Шульца. Здавалося, хтось у страшенно повільному ритмі раз у раз шурхає щітками по барабану. — …він мене застрелить.

Харрі спробував крізь вікно оглянути вулицю. Імовірно, десь там було припарковано автомобіль із увімкненим мотором, одначе звідси його не було видно. Тільки потік транспорту й люди, що снують в обох напрямках із більш чи менш безтурботним виглядом.

— Хельге… — в її голосі з’явилися благальні нотки.

«Ну виходь же, Хельге», — подумав Харрі. На сьогодні йому вже було відомо чимало про літнього управителя філії банку.

Харрі знав, що вдома на нього чекають два королівські пуделі, дружина і щойно покинута чоловіком вагітна дочка. Знав, що вони спакували всі речі й готові вирушити до літнього будиночка в горах, як тільки Хельге Клементсен повернеться з роботи. Одначе знав також, що зараз Клементсен почувається ніби зануреним у воду, мовби в якомусь сні, де всі рухи сповільнюються, хоч би як швидко ти намагався діяти. Урешті він з’явився в полі зору Харрі. Нальотчик розвернув крісло Стіне так, аби, перебуваючи, як і раніше, в неї за спиною, опинитись обличчям до Хельге Клементсена. Той у свою чергу завмер у позі дитини, яка, тремтячи від страху, пригощає коня чимось смачненьким: відкинувшись усім тілом назад, Хельге тримав ключі у витягнутій руці якомога далі від себе. Грабіжник прошепотів щось Стіне на вухо і спрямував ствол гвинтівки на Клементсена, який тут же мимоволі відсахнувся й відступив на кілька кроків.

— Він каже, щоб ти відчинив банкомат і поклав нові касети із грошима в цю чорну сумку, — мовила придушеним голосом Стіне.

Хельге Клементсен як загіпнотизований не відривав погляду від гвинтівки, що дивилася в його бік.

— У тебе є двадцять п’ять секунд, потім він вистрілить. У мене. Не в тебе.

Клементсен розкрив і знову закрив рот, нібито хотів сказати щось.

— Ну ж бо, Хельге. — У дверях намітився рух, і Хельге Клементсен, із видимим зусиллям переставляючи ноги, з’явився у приміщенні.

Від початку пограбування минуло тридцять секунд. Авґуст Шульц уже майже дістався виходу. Управитель філії опустився на коліна перед банкоматом і в ступорі упнувся поглядом у в’язку ключів. Усього їх було чотири.

— Лишилося двадцять секунд, — почувся голос Стіне.

«Поліцейська дільниця Майорстюа, — подумав Харрі. — Сідають у машини. Вісім кварталів. П’ятничні пробки».

Тремтячими пальцями Хельге Клементсен вибрав нарешті ключ і вставив його у проріз замка. На півдорозі він застряв. Хельге Клементсен натиснув сильніше.

— Сімнадцять секунд.

— Але… — почав було він.

— П’ятнадцять.

Хельге Клементсен вийняв ключ і спробував уставити інший. Той увійшов до кінця, однак не обертався.

— Тринадцять. Із зеленою наклейкою, Хельге.

Хельге Клементсен тупо розглядав в’язку, ніби вперше її побачив.

— Одинадцять.

Третій ключ увійшов легко. І крутнувся. Хельге Клементсен відчинив дверцята банкомата і обернувся до Стіне та нальотчика.

— Мені треба відімкнути ще один замок, аби дістати кас…

— Дев’ять! — Стіне майже кричала.

Хельге Клементсен схлипнув; пальці його гарячково перебирали борідки ключів, наче він раптово осліп і навпомацки намагався визначити потрібний.

— Сім.

Харрі напружив слух. Усе ще ніяких поліцейських сирен. Авґуст Шульц узявся за ручку вхідних дверей.

Дзенькнув метал — ключі впали на підлогу.

— П’ять, — прошепотіла Стіне.

Вхідні двері розчинились, і до приміщення ввірвалися звуки вулиці. Харрі здалося, що здалеку долинає такий добре знайомий йому жалібний звук; ось він стих і відразу ж виник знову. Виття поліцейської сирени. Двері знову зачинились.

— Дві, Хельге!

Харрі заплющив очі й дорахував до двох.

— Ось, дивися! — це вже кричав Хельге Клементсен. Нарешті він упорався з другим замком і тепер, сидячи навпочіпки, відчайдушно смикав касети, які, очевидно, застряли. — Зараз, я тільки дістану гроші! Я…

Слова його перервав пронизливий зойк. Харрі перевів погляд у протилежний куток і побачив перекошене обличчя жінки, яка з жахом дивилася на нерухомий ствол гвинтівки, що впирався в потилицю Стіне. Моргнувши кілька разів, дама замовкла й безсило схилилася над своєю коляскою, звідки, ніби на зміну їй, відразу ж пролунав дитячий плач, який посилювався з кожною секундою.

Коли перша касета нарешті зійшла з напрямних, Хельге Клементсен утратив рівновагу і ледве не впав навзнак. Він тут же потягнувся за чорною сумкою. Протягом шести секунд обидві касети з грошима перекочували в неї. Слухняно виконуючи команду, що надійшла, Клементсен застебнув блискавку на сумці й став біля банківської стойки. Розпоряджався нальотчик, як і раніше, через Стіне, голос якої тепер звучав несподівано твердо й навіть спокійно.

Хвилина і три секунди. Пограбування закінчилося. Сумка з грошима лежала на підлозі просто посередині приміщення. Через декілька секунд під’їде перший поліцейський автомобіль. Через чотири хвилини решта машин перекриють усі можливі шляхи відходу в районі місця злочину. Кожна клітинка тіла злочинця в цю мить мусила б кричати про те, що зараз саме час ушиватися звідси. І тут сталося те, чого Харрі ніяк не міг зрозуміти. Це було попросту цілковито позбавлено сенсу. Замість того щоб кинутися навтікача, грабіжник розвернув стілець Сті-не так, що тепер вона опинилася віч-на-віч із ним. Нахилившись, він щось шепнув їй. Харрі примружився. Найближчими днями обов’язково треба буде це перевірити. Одначе в цю мить він був упевнений, що правильно все розгледів. Стіне пильно дивилася на безликого грабіжника, і в міру того як зміст сказаних ним пошепки слів доходив до її свідомості, сама вона мінялася на обличчі. Тоненькі, акуратно вищипані брови звелися, утворюючи дві високі дуги над очима, готовими, здавалося, вискочити з орбіт від подиву; верхня губа скривилась, а кутики рота опустились у подобі посмішки. Дитина замовкла так само різко, як почала кричати. Харрі перевів дух. Він усе зрозумів. Перед ним був стоп-кадр. Фотознімок, зроблений великим майстром. Двоє людей, зафіксовані в ту мить, коли одне повідомляє іншому про винесений йому смертний вирок. Обличчя в масці на відстані двох долонь від розкритого обличчя. Кат і його жертва. Ствол гвинтівки впирається в ямочку на шиї просто над золотим сердечком, яке висить на тонкому ланцюжку. Хоча Харрі цього й не бачив, одначе здогадувався, як під шкірою в цій ямочці судорожно пульсує жилка.

Приглушений тужливий звук. Та це не поліцейські сирени — просто задзвенів телефон у передпокої.

Грабіжник обернувся й подивився прямо в камеру спостереження, розташовану під стелею над банківською стойкою. Потім він підвів руку в чорній рукавичці з розчепіреними п’ятьма пальцями, стиснув її в кулак, після чого виставив указівний палець. Разом шість пальців. Шість секунд понад одведений час. Він знову повернувся до Стіне, взяв гвинтівку в обидві руки і, тримаючи її на рівні стегна, підняв ствол так, що тепер він опинився якраз напроти її голови. Потім він злегка розставив ноги, щоб пом’якшити віддачу. Телефон усе дзвонив і дзвонив. Хвилина і дванадцять секунд. Стіне підвела руку, мовби збираючись помахати комусь на прощання; в цей час діамант у її персні блиснув.

Коли він натиснув на спусковий гачок, годинник показував 15.22.22. Пролунало коротке глухе клацання. Крісло Стіне нахилилося назад, а голова її смикнулась, як у зламаної ляльки. Потім крісло перевернулося. З тупим стуком ударившись головою об край письмового столу, Стіне Гретте зникла з поля зору. Не бачив Харрі тепер і барвистої рекламної наклейки нового пенсійного фонду «Нордеа» на склі над банківською стойкою — за одну мить усе скло стало червоним. У сусідній кімнаті, як і раніше, сердито надривався телефон. Грабіжник перемахнув через стой-ку й підбіг до своєї сумки. Харрі належало приймати якесь рішення. Нальотчик підняв сумку. Цієї миті Харрі нарешті визначився. Одним рухом покинув крісло. Шість стрибків — і він на місці. Зняв слухавку.