Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 8)

Артеміс узяв себе в руки. Звісно, Батлер має ра­цію. До володіння «Ельфійкою-злодійкою» іще довго, якщо це справді загублений шедевр Ерве. З таким же успіхом це може бути малюнок гелікоп­тера, яким так пишається якийсь дідусь.

Артеміс пересунув рентген до низу сейфа. На дверцятах не було позначок виробника, але інколи майстри так пишалися своєю роботою, що не мо­гли встояти перед спокусою і не розмістити десь свій підпис, навіть якщо ніхто і не знав, де саме той міститься. Хлопець шукав секунд двадцять, поки не знайшов те, що хотів. Ізсередини дверцят було вигравіруване слово «Блоккен».

— «Блоккен»! — радісно вигукнув хлопець.— Як ми і думали!

Лише шість компаній у світі могли сконстру­ювати депозитні сейфи такої якості. Артеміс зла­мав їхні комп’ютери і в списку клієнтів «Блоккен» знайшов «Міжнародний банк». «Блоккен» — ма­ленька компанія у Відні, яка виробляла сейфи для кількох банків у Женеві і на Кайманових островах. Батлер навідався до їхніх майстерень і поцупив два ключі. Звісно, ключі були металеві, і їх не можна було б пронести через металодетектор, не вдав­шись до хитрощів.

Артеміс сунув два пальці в рот і витяг верхню пластинку брекетів. За нею ховався пластиковий контейнер, в якому лежали два ключі. Ключі від сейфа.

Кілька секунд хлопець розминав щелепу.

— Так значно краще,— зізнався він.— Я мало не задихнувся.

Наступною проблемою була відстань. Між зам­ком сейфом і замком для другого ключа біля две­рей було понад два метри. Мало того, не було ні­якої можливості відчинити двері без допомоги, так іще й того, хто б спробував це зробити, помітили б охоронці.

Артеміс витяг із рюкзака скутер. Висунув один штифт і від’єднав кермо від нижньої частини. Ску­тер був незвичайний. Один інженер, приятель Бат­лера, сконструював його саме під цей план. Отже, підніжка була абсолютно звичайною, а кермо ви­сувалося, варто було натиснути на кнопку. Артеміс відкрутив одну ручку, приєднав її до іншого кінця стовпчика. На кінці кожної ручки був проріз, у який хлопець і вставив ключі. Лишилося встави­ти обидва ключі у відповідні отвори і водночас їх повернути.

Артеміс вставив одного ключа в сейф «Крейн і Спарроу».

— Готовий? — запитав він у Батлера.

— Так,— відповів охоронець.— Не заходьте ані на крок далі, ніж потрібно.

— Три, два, один. Почали!

Артеміс натиснув на кнопку на розсувному кер­мі. Проповз по полиці, потягнувши за собою телескопічну ручку. Коли хлопець пересунувся, Батлер розвернувся так, що Артеміс лишився прикритим кресленням. Тепер план прикривав отвір для клю­ча біля дверей, не викриваючи взуття Артеміса без хлопцевих ніг. Проте потрібний сейф було видно, і Артеміс швидко вставив у замок другого ключа.

Замок біля дверей був за метр від кінця сталевих полиць. Артеміс витягнувся, наскільки зміг, нама­гаючись не втратити рівновагу, і вставив ключа я отвір. Той чудово підійшов. Хлопець швидко від­сунувся назад. Тепер Батлерові знову потрібно було причинити сейф «Крейн і Спарроу». Увесь план було побудовано на припущенні, що охорон­ці не зводитимуть очей із Батлера і не помітять то­неньку жердину, що тяглася до замка. Дуже слуш­но, що конструкція була такого самого кольору, що і депозитні сейфи.

Артеміс повернувся до потрібної шухляди, на­тиснув на ручку. Спеціальна система кабелів тієї самої миті повернула іншу ручку. Обидва замки спалахнули зеленим. Сейф «Крейн і Спарроу» ві­дімкнувся. На мить Артеміс відчув задоволення. Його хитромудрий винахід спрацював! Але чом би й ні? Усіх законів фізики він дотримався. Дивно, як найсуворішу електронну систему охорони мож­на обдурити за допомогою жердини, шківу і брекетів.

— Артемісе,— пробурчав Батлер,— мені вже не­зручно тримати руки піднятими. Тож, якщо ви не заперечуєте...

Хлопець вирішив, що потім відсвяткує. Вони ще не вийшли з банку. Він повернув ручки, смикнув розкладене кермо на себе. Ключі вискочили із зам­ків. Він натиснув кнопку, і жердина знову перетво­рилася на деталь скутера. Поєднувати деталі Арте­міс поки не став. Жердина може іще знадобитися, щоб обшукати інші сейфи.

Перед тим як відчинити дверцята ширше, хло­пець уважно обстежив сейф рентген-панеллю. Шу­кав дріт чи щось інше, аби ввімкнути додаткову сигналізацію. Знайшовся один вимикач, приєдна­ний до портативного клаксону. Будь-який злодій почувався б напрочуд ніяково, якби керівництво банку підстрибнуло б від несподіваного верещан­ня. Артеміс посміхнувся. Схоже, "Крейн і Спарроу" мають почуття гумору. Може, зробити їх сво­їми адвокатами?

Артеміс зняв із шиї навушники, відкрутив кру­глі частини. Витяг ізсередини дріт, прикрутив його до обох кінців вимикача. Тепер можна вимкнути вимикач, не порушуючи системи. Артеміс смик­нув. Клаксон промовчав.

Нарешті сейф було відімкнено. Всередині, опер­та на задню стінку, стояла плексигласова туба. В ній було полотно, скручене в рулон. Артеміс ви­тяг тубу, підніс її до світла. Кілька секунд він роз­дивлявся картину через прозорий пластик. Відкри­вати тубус було ризиковано, аж доки вони не повернуться до своєї кімнати в готелі. Якщо поква­питися, можна зіпсувати картину. Він уже кілька років чекав на цю мить, тож почекає іще кілька го­дин.

— Стиль легко впізнати,— сказав він, закрива­ючи сейф.— Упевнені мазки. Багато світла. Або І рве, або геніальна копія. Здається, у нас вийшло, Батлере, але точно сказати без рентгену й аналізу фарби не можу.

— Добре,— сказав охоронець, поглядаючи на годинник.— Це можна зробити в готелі. Складай­мо речі та ходімо звідси.

Артеміс закинув циліндр у рюкзак разом із зі­браним скутером. Повернув ключі в контейнер і начепив брекети на зуби.

Двері кімнати відчинилися саме тоді, коли хло­пець сунув ноги в кросівки. На порозі з’явився Бертольт.

— Тут усе гаразд? — поцікавився він.

Батлер згорнув план і поклав його в кишеню.

— Так, Бертольте. Все просто чудово. Можете провести нас до головного поверху.

Бертольт ледь помітно вклонився.

— Звісно. Прошу за мною.

Артеміс повернувся до ролі незадоволеного під­літка.

— Дуже дякую, Берті. Ото веселуха була. Обож­нюю стирчати на канікулах у банку, переглядаючи папери.

Потрібно віддати належне Бертольтові. По­смішка його не зменшилася.

Курт чекав на них біля металодетектора, схрес­тивши руки на грудях. Носоріг, не менше. Він про­пустив Батлера вперед і постукав по плечу Артеміса.

— Думаєш, ти розумний, хлопче? — вишкірився він.

— Порівняно з тобою? — посміхнувся Артеміс у відповідь.— Звісно!

Курт нахилився вперед, оперся руками об колі­на. Його очі опинилися на одному рівні з очами хлопця.

— Я спостерігав за тобою із нашого кабінету. Ти нічого не зробив. Ніколи нічого не робиш.

— Звідки ти знаєш? — запитав Артеміс.— Може, я відімкнув якийсь сейф?

— Знаю, бо весь час бачив твої черевики. Ти і на сантиметр із місця не зрушив.

Артеміс схопив свою зв’язку ключів і кинувся наздоганяти Батлера.

— Цього разу ти переміг. Але я повернуся.

Курт склав долоні рупором.

— Повертайся,— крикнув він.— Я чекатиму.

ГЛАВА 3: МАЙЖЕ ПІШЛА

Поліцейська Плаза, Небесне місто, ельфи

НА капітана Холлі Шорт чекало під­вищення. Це була подія сторіччя. Іще й року не минуло, відколи вона прохо­дила одразу по двох внутрішніх справах, а зараз, після шістьох удалих операцій, Холлі стала справжньою легендою Рекону Легітимної Ельфій­ської Поліції. Зовсім скоро відбудеться засідання Ради, де вирішуватиметься, бути їй першою жінкою- майором в історії ЛЕПРекону чи ні. І якщо чесно, така перспектива її не дуже радувала. Майори дуже нечасто надягають крила і літають між землею і зо­рями. Замість цього вони відправляють на завдання молодших за званням. Холлі вирішила відмовитися від підвищення, якщо до нього дійде. Вона проживе і з меншою зарплатнею, якщо регулярно відвідува­тиме земну поверхню.

Мабуть, варто було повідомити про свої плани командира Джуліуса Рута. Врешті-решт, саме Рут був поруч протягом усіх слухань, саме Рут висунув її кандидатуру на підвищення. Такі новини команди­рові не сподобаються. Йому ніякі не подобаються. Навіть добрі новини він вислуховує із грубим «Дя­кую» і хлопанням дверима.

Того ранку Холлі зупинилася біля кабінету Рута, щоб набратися хоробрості і постукати. Хоча вона й була майже метр на зріст — середнього ельфій­ського зросту — зараз вона раділа, що іще кілька сантиметрів їй надає коричневе волосся, що стирча­ло в різні боки. Та не встигла вона постукати, двері відчинилися, і перед нею з’явилося рожевощоке об­личчя Рута.

— Капітане Шорт! — гримнув він, тряхнувши стриженим під машинку сивим волоссям.— До мене! — Потім помітив, що Холлі стоїть біля две­рей.— Ага, ось і ти. Заходь, маємо задачку, яку потріб­но розв’язати. Це стосується наших друзів-гоблінів.

Холлі увійшла за Рутом до кабінету. Там уже був Фоулі, технічний капітан ЛЕП. Сидів так близько до плазмового екрана, що іще трохи, і носа собі об­палить.

— Відео із «Хоулерс Пік»,— пояснив Рут,— Гене­рал Скален утік.

— Утік? — луною озвалася Холлі.— Чи відомо як?

Фоулі клацнув пальцями.

— Дарвіт! Саме про це ми і маємо думати замість того, щоб стояти тут і грати в підгляди.

— Ми не маємо часу на твої саркастичні зауважен­ня, Фоулі,— відрізав Рут, і щоки у нього стали буряко­вими.— Це просто катастрофа. Скален — ворог номер два, після самої Опал Кобой. Якщо журналюги про це пронюхають, над нами реготатиме все місто. Не кажу­чи вже про те, що Скален може зібрати кількох своїх гоблінів-приятелів і повернути до життя тріаду.