Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 16)

Він дістав детектор жучків, перевірив кімнату. Особливу увагу приділив електричним приладам: телефону, телевізору, факсу. Електричне випромі­нювання від цих приладів часто приховувало сиг­нал від жучків, але не для такого детектора. «Ай Спай» — найновіша модель на ринку. Навіть за пів­милі звідси він знайшов би мікрофон завбільшки з вушко голки.

Через хвилину охоронець закінчив роботу і, задо­волений, хотів повернути прилад до валізки, коли той зареєстрував якесь слабке електричне поле. Ні­чого особливого, одна мерехтлива поділка на шкалі індикатора. Та мерехтіти вона перестала і стала яскраво-блакитною. Почала блимати друга поділка. До них наближалося щось електричне. Більшість охоронців не стали б через це перейматися — скіль­ки тих електронних приладів у радіусі милі від готе­лю «Кронскі». Але «Ай Спай» не реєстрував звичайні електронні поля, а Батлер був геть не таким, як біль­шість охоронців. Він витяг антену приладу і провів по кімнаті. Сигнал посилювався, коли антена була спрямована до вікна. У Батлера стиснувся шлунок. До них на високій швидкості щось летіло.

Він кинувся до вікна, зірвав з гачків завіси і від­чинив вікно. Зимове повітря було блідо-голубим, хмар майже не було. Небо, немов величезне поле для гри в хрестики-нулики, перекреслили сліди літаків. І там, на двадцять градусів вище, неслася краплепо­дібна ракета із блакитного металу. На носі в неї ви­блискував червоний вогник, ззаду виривалося роз­жарене до білого полум’я. Сумнівів не було — ракета прямувала до готелю «Кронскі».

«Розумна бомба,— подумав Батлер.— Її ціль — Артеміс».

Мозок Батлера почав перебирати варіанти. їх було небагато. Власне, лише два: тікати або померти. Проблема в тому, як тікати. Вони були на четверто­му поверсі. Він востаннє глянув на снаряд. Навіть слід від нього був зовсім не такий, як від відомих йому видів зброї. Що б воно не було, це щось но­веньке. Комусь дуже хотілося, аби Артеміс помер.

Батлер відвернувся від вікна і кинувся до кімнати Артеміса. Молодий хазяїн був зайнятий перевіркою автентичності «Ельфійки-злодійки».

— Проблема? — запитав Артеміс.

Батлер не відповів, бо не було часу. Замість того він схопив підлітка за комір і перекинув через плече.

— Картина! — закричав Артеміс, але голос заглу­шив піджак охоронця.

Батлер схопив картину, безцеремонно запхав ше­девр у кишеню піджака. Якщо Артеміс побачить трі­щини на віковій фарбі, він ридатиме. Але Батлерові платили лише за одне, і явно не за те, аби він зберіг «Ельфійку-злодійку».

— Тримайтеся міцніше,— порадив величезний охоронець, хапаючи з ліжка подвійний матрац.

Артеміс ухопився як тільки міг, намагаючись не думати. На жаль, його геніальний мозок автоматично аналізував факти: Батлер увірвався до кімнати з нечуваною швидкістю, навіть не постукавши, отже, вини­кла якась небезпека. Відповідати на питання охоро­нець не став, тож небезпека була близькою. А те, що він зараз учепився в кремезну спину, означало, що ті­кати звичними маршрутами евакуації вони не будуть. Матрац означає, що потрібно пом’якшити удар...

— Батлере,— видихнув Артеміс,— ти пам’ятаєш, що під нами три поверхи?

Охоронець, може, й відповів щось, але його робо­тодавець нічого не почув, бо вони вистрибнули у відчинене вікно і перескочили через поручні бал­кона.

За долю секунди до неминучого падіння порив ві­тру відігнув матрац, і Артеміс побачив свою кімнату. І цієї крихітної миті він помітив, як у двері влетів дивний снаряд і несподівано зупинився над порож­нім плексигласовим тубусом.

У тубусі був маячок, підказала йому частина моз­ку, що не піддалася паніці. Хтось хотів мене убити.

І вони почали падати. Десять метрів. Просто вниз.

Батлер автоматично розставив руки і ноги, утво­ривши величезну літеру X, тримаючись за кути матраца, щоб той не завернуло. Повітря між ними і матрацом трохи уповільнювало падіння, але не на­багато. Вони летіли вниз, із кожним сантиметром де­далі швидше. Небо і земля розпливлися і розтекли­ся, як масляні фарби,— здавалося, не лишилося нічого твердого. Раптом усе обірвалося — вони при­землилися на твердий черепичний дашок заднього виходу готелю. Черепиця майже вибухнула від уда­ру, хоча дах витримав. Батлерові здалося, що всі його кістки перетворилися на рідину, але він знав, що че­рез коротку мить несвідомості все знову буде гаразд. Він утрапляв і не в такі халепи.

Останнє, що він відчув перед тим, як поринути в темряву,— биття Артемісового серця крізь піджак. Отже, живий. Вони обидва вціліли. Та чи надовго? Якщо вбивця зрозуміє, що його спроба не вдалася, він може спробувати ще раз.

Удар Артеміса був м’якішим завдяки Батлерові та матрацу. Без них він би точно загинув. Утім, м’язи охоронця були такими міцними, що хлопець зламав два ребра. Його підкинуло в повітря на добрий метр, і лише тоді він упав на непритомного охоронця.

Артеміс лежав обличчям до неба. Дихати було важко і боляче, зламані кістки випирали, немов су­глоби. Шосте і сьоме ребро, припустив хлопець.

Угорі у вікні їхнього номера спалахнуло нестрим­не яскраво-блакитне світло. Воно на долю секунди освітило небо, темне зі світлими плямами хмар, що, мов хробаки, тяглися до обрію. Ніхто не звернув особливої уваги; світло дуже легко було прийняти за спалах великого фотоапарата. Але Артеміс знав, що це таке.

«Біобомба,— подумав він.— Звідки мені це ві­домо?»

Батлер, мабуть, утратив свідомість, бо він не ру­хався, тож наступну спробу вбивства доведеться відвернути Артемісу. Він спробував сісти, але біль у грудях був такий сильний, що на секунду в очах по­темніло. Коли він отямився, то весь укрився потом. Артеміс побачив, що тікати пізно. Убивця вже тут, зіщулився на стіні, немов кіт.

Дуже дивна істота. Не більша за дитину, але про­порції дорослої людини. Жінка з приємними гостри­ми рисами обличчя, коротко підстриженим кашта­новим волоссям і великими карими очима, але це не означало, що вона над ними змилостивиться. Батлер якось казав, що вісім із десяти найкращих снайперів у світі — жінки. На цій був дивний костюм, що міняв колір, прилаштовуючись до того, що було поряд. Ве­ликі очі були червоні від сліз.

«У неї гострі вуха,— подумав Артеміс.— Чи то я в шоковому стані, чи то вона не людина».

А тоді він зробив помилку і поворухнувся, одне зламане ребро прорвало шкіру. Сорочка почервоні­ла від крові, і Артеміс відмовився від битви за свідо­мість.

Майже дев’яносто хвилин знадобилося Холлі, щоб дістатися Німеччини. Якби це була звичайна операція, вона летіла б щонайменше вдвічі довше, але Холлі вирішила порушити правила ЛЕП. Чом би й ні? Хіба ж може стати іще гірше? ЛЕП і так уже вва­жали, що вона вбила командира, зв’язок був забло­кований, тож пояснити, що саме відбулося, вона не могла. Холлі навіть не сумнівалася, що тепер її вва­жають ворогом, і група захвату уже взяла слід. Не ка­жучи вже про те, що Опал Кобой теж може за нею стежити. Тож гаяти часу не можна.

Відколи викрили банду гоблінів, які провозили контрабанду зі світу людей через покинуті шахти, біля кожного порту на поверхні виставили охорону. В Парижі чергував сонний гном, якому лишилося п’ять років до пенсії. Від полуденної дрімоти його розбудило термінове повідомлення з Поліцейської Плази. До нього наближався втікач із Рекону. Затри­мати для допиту. Поводитися обережно.

Ніхто навіть не очікував, що гном на це спро­можний. Холлі Шорт була в чудовій фізичній формі і колись навіть вижила після сутички з тролем. Гном-охоронець не пам’ятав, коли він востаннє робив зарядку. Але він хоробро охороняв вихід з терміналу, доки Холлі не пронеслася повз нього на поверхню.

Щойно вона опинилася в повітрі, розстебнула клапан на рукаві та ввела дані в комп’ютер. Той швидко знайшов готель «Кронскі» і запропонував три варіанти маршруту. Холлі вибрала найкорот­ший, незважаючи на те що довелося б пролетіти над великими людськими населеними пунктами. Пору­шено іще кілька ЛЕПівських правил. Але зараз їй було байдуже. Кар’єру уже не врятувати, та й значен­ня це вже не мало. Холлі ніколи не була кар’єристкою. Її не викинули з ЛЕП лише завдяки командирові. Він побачив у ній потенціал, а тепер його нема.

Унизу проносилася земля. Крізь фільтри шолома долинали європейські запахи. Море, гаряча земля, виноградники, чистий сніг. Сьогодні звичної ейфо­рії вона не відчувала. Почувалася самотньою. Ко­мандир у якомусь сенсі був її родиною. А тепер його не стало. Може, через те, що вона схибила. Чи то вона вбила Джуліуса? Про це було жахливо думати, і жахливо було б забути.

Холлі підняла візор і витерла сльози. Артеміса Фаула потрібно врятувати. І заради командира, і за­ради його самого. Холлі опустила візор, відштовхну­лася ногами і переключила двигун на найбільшу по­тужність. Час перевірити, на що здатні нові крила Фоулі.

Трохи менше, ніж за годину, Холлі вже летіла над Мюнхеном. Вона опустилася на тридцять метрів, увімкнула радар на шоломі. Ото була б ганьба, якби вона долетіла аж сюди, і її збив літак. На екрані візора з’явилася червона цяточка готелю «Кронскі».

Фоулі міг надіслати останні дані супутника, але зв’язатися з кентавром вона не могла,— а якби й могла, Рада наказала б негайно повертатися до Поліцейської Плази.

Холлі полетіла до червоної цяточки. Саме туди буде спрямовано біобомбу, тож вона теж має там бути. Побачила готель і опустилася нижче, торкну­лася ногами даху. Тепер вона сама. Більше навігатор нічим не допоможе. Доведеться шукати номер Арте­міса самостійно.