Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 10)

Холлі вилаялася. Найбільше Фоулі дратував, коли мав рацію. Вона кинулася до першого ж транспорте­ра, не подумавши, що потрібно перевдягнутися в на­земний костюм.

Тепер очі Холлі були на одному рівні з Батлеровими, до землі лишалося трохи менше двох метрів. Вона підняла візор шолома, той відкрився із пневма­тичним шипінням.

Батлер почув звук і наставив на його джерело «зигзауер».

— Ельфе, — сказав він. — Я знаю, що ти тут. Ви­ключи захист, або я стрілятиму.

Не на таку перевагу сподівалася Холлі. Візор вона підняла, і палець слуги був уже готовий натиснути на курок. Вона зробила глибокий вдих і відключила захист.

— Вітаю, Батлере, — просто сказала вона.

Дворецький наставив на неї пістолет.

— Вітаю, капітане. Спускайтеся повільно і навіть не намагайтеся...

— Опусти пістолета, — наказала Холлі месмерич­ним голосом.

Батлер спробував опиратися, пістолет затремтів.

— Опусти його, Батлере. Не змушуй мене підсма­жувати тобі мізки.

На скронях слуги пульсували вени.

Незвично, подумала Холлі. Такого вона досі не помічала.

— Не стріляй у мене, Людина Бруду. Підкорись.

Батлер відкрив рота. Щоб попередити Артеміса. Вона доклала зусиль, і навколо голови чоловіка заклубочилася магія.

— Я сказала, опусти!

По щоці охоронця скотилася краплинка поту.

— ОПУСТИ!

І Батлер опустив, повільно і неохоче.

Холлі посміхнулася.

— Слухняний хлопчик. А тепер повертайся до машини і поводься так, немов нічого не сталося.

Ноги дворецького підкорилися, незважаючи на голос розуму.

Холлі включила захист. Тепер вона отримає задо­волення.

Артеміс набирав листа на ноутбуці.

«Шановний пане директоре, — писав він. — Через нетактовні питання вашого консультанта я заби­раю свого маленького Арті зі школи, аби він пройшов курс терапії у справжніх професіоналів клініки «Мон Гаспар» у Швейцарії. Думаю, чи не подати на вас у суд. Не намагайтеся зв’язатися зі мною, бо лише більше роздратуєте, а коли я роздратована, то звер­таюся до адвокатів. Щиро ваша, Анджеліна Фаул».

Артеміс відправив листа і дозволив собі таку роз­кіш, як ледь помітна посмішка. Добре було б побачи­ти обличчя директора, коли він прочитає листа. На жаль, доступ до мініатюрної камери, яку він прила­штував у кабінеті директора, був лише в радіусі милі.

Батлер відчинив дверцята, загаявся на мить і опустився на сидіння.

Артеміс сунув телефон у гаманець.

— Капітане Шорт, здається? Чому б вам не при­пинити дзижчання і не перейти до видимого спек­тру?

Холлі візуалізувалася зі сріблястим пістолетом у руці. Здогадаєтесь, на кого він був націлений?

— Холлі, хіба це справді необхідно?

Холлі гмикнула.

— Дайте подумати. Викрадення, нанесення ті­лесних ушкоджень, шантаж, змова з метою скоєння вбивства. Я би сказала, обов’язково.

— Будь ласка, капітане Шорт, — із посмішкою сказав Артеміс. — Я був молодий і егоїстичний. Мо­жеш вірити, можеш ні, але в мене були деякі сумніви щодо тієї справи.

— Проте недостатньо, щоб повернути золото?

— Ні, —- зізнався Артеміс. — Недостатньо.

— Як ти дізнався, що я тут?

Артеміс зчепив пальці.

— Кілька ознак. Перше, Батлер не перевірив, чи є під машиною бомба, а він це завжди робить. Друге, він повернувся без речей, за якими пішов. Третє, двері кілька секунд лишалися відчиненими, жоден охоронець такого не дозволить. І четверте, я помі­тив, як трохи затьмарилося, коли ти влетіла до ма­шини. Елементарно.

Холлі спохмурніла.

— Спостережливий Хлопчик Бруду, еге ж?

— Стараюся. А тепер, капітане Шорт, якщо твоя ласка, скажи мені, навіщо ти тут.

— Хіба ти не знаєш?

Артеміс замислився.

— Цікаво. Я би сказав, щось трапилося. Очевид­но, щось таке, за що я маю нести відповідальність. — Він підняв брів. Для Артеміса Фаула це справжній вибух емоцій. — Люди торгують ельфами.

— Вражає, — прокоментувала Холлі. — Немов ми обоє не знаємо, що за всім цим стоїш ти. І якщо ми не доб’ємося від тебе правди, думаю, нам допомо­жуть файли з твого комп’ютера.

Артеміс закрив кришку ноутбуку.

— Капітане, я так розумію, ніякого кохання між нами немає, але на іграшки в мене зараз немає часу. Мені необхідно кілька днів, щоб уладнати свої справи.

— Ні, Фауле. Під землею є кілька ельфів, які б охоче перекинулися з тобою словом.

Артеміс знизав плечима.

— Думаю, після того, що я наробив, ви не дасте мені часу на роздуми.

— Саме так, ти маєш рацію.

— Добре, — зітхнув Артеміс. — Здається, вибору в мене немає.

Холлі посміхнулася.

— Так, Артемісе, немає.

— Ходімо? — голос у хлопця був покірливий, проте в голові уже крутилася безліч думок. Може, співпраця з ельфами не така вже погана ідея. Урешті- решт, вони можуть зробити багато корисного.

— Чом би й ні? — Холлі повернулася до Батле­ра. — їдь на південь. На головну дорогу не виїжджай.

— Тара, так? Я часто гадав, де ж має бути вхід до Е1.

— Гадай собі й далі, хлопче, — пробурмотіла Хол­лі. — А тепер спи. Уся ця балаканина мене дуже втомлює.

ГЛАВА 4: ФАУЛ ЧЕСНИЙ

Камера для затриманих 4, Поліцейська Плаза, Небесне місто, ельфи

ПРОКИНУВСЯ Артеміс у кімнаті для допитів. Це могла бути кімната у будь-якому відділку світу. Ті самі не­зручні меблі, та сама процедура.

Негайно увійшов Рут.

— Ну, Фауле, починай говорити.

Артемісу знадобилося кілька хвилин, щоб зібрати докупи думки. Навпроти, з іншого боку низенького пластикового столика, сиділи Холлі й Рут. Яскрава лампочка світила прямо йому в обличчя.