Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 24)

З-поза резервуару пролунав голос.

— Бо? Ти де?

— Це, мабуть, П’єр. Тобі краще поквапитись. За­бери його звідси.

Дуда висунув за ріг голову. До них прямував кре­мезний чоловік. Не такий великий, як Батлер, це правда, але досить великий, щоб розчавити малень­кого піксі своїм чоботом. На чоловікові була чорна форма охоронця і капелюх. Із-поза ґудзиків прогля­дала рукоятка пістолета. Чоловік примружився в бік резервуару.

— Бо? Це ти? — запитав він французькою.

— Уі. Се муа! — фальцетом прощебетав Дуда.

П’єра це не переконало. Голос був схожий скорі­ше на поросячий, ніж на хлопчачий. Він наближав­ся, витягуючи на ходу пістолет.

Дуда кинувся до автомобільчика. По дорозі він підхопив ковбойського капелюха, натягнув його собі на голову. П’єр уже був кроків за двадцять, він май­же біг.

— Бо? Іди сюди негайно. Мінерва кличе тебе до­дому.

Дуда перестрибнув через капот і опинився на си­дінні автомобіля. Він лише глянув на машину і зро­зумів, що та не поїде швидше за пішохода, тож за надзвичайних обставин вона йому аж ніяк не до­поможе. Він витяг із торби пласку чорну панель і приліпив її до пластикової панелі керування авто-мобільчика. Монгодвигун — без нього жоден конт­рабандист із дому не вийде. Монгодвигун мав по­тужний комп’ютер, омні-сенсори і комплект ядерних батарей. Омні-сенсори проникли до чіпу електрон­ного автомобільчика і взяли керування на себе. Зі спеціального відсіку монгодвигуна Дуда витяг шнур і підключив його до кабелю живлення автомо­біля під панеллю приладів. Тепер іграшкова машин­ка мала ядерне живлення.

Дуда натиснув на акселератор.

— Так краще, — задоволено кивнув він.

Із-поза правого рогу резервуара вийшов П’єр. Добре, бо звідти Мульча і сонного Бо побачити він не міг. Погано, бо охоронець одразу ж наштовхнувся на Дуду.

— Бо? — опустив пістолета П’єр. — Усе гаразд?

Дуда заніс ногу над акселератором, але натиснути зараз не міг. На нього ж дивився цей громило.

— Усе гаразд... е-е... П’єре, — пробелькотів він, ховаючи обличчя під крисами капелюха.

— У тебе дивний голос, Бо. Ти не захворів?

Дуда доторкнувся до акселератора і трохи проїхав вперед.

— Ні, мені добре. Просто імітую різні голоси — це ж улюблена забавка людських дітей.

— Людських дітей? — з підозрою перепитав П’єр.

— Ага, людських дітей, — продовжив Дуда. — Сьогодні я прибулець, видаю себе за людину, тож ті­кай, доки я не вчепився тобі в горло і не випустив кишки.

П’єр завмер на мить, але тоді пригадав.

— Бо, негіднику! Дивись, щоб Мінерва тебе не по­чула. Бо шоколаду більше не отримаєш!

— Випущу кишки! — повторив Дуда і поїхав по гравію.

Піксі витяг із торбини опукле дзеркало і прикрі­пив на лобове скло. Глянув і задоволено хмикнув: П’єр сунув пістолета до кобури і попрямував до сво­го посту.

Дуда не збільшував швидкість аж до самої дороги до будинку, хоча це і суперечило всім інстинктам контрабандиста. Від підскакувань по нерівних гра­нітних плитах аж зуби клацали. Цифровий екран повідомив, що він використовує одну соту відсотка від потужності машини. Дуда ледь устиг вимкнути звук на монгодвигуні. Не вистачало, щоб електрон­ний голос комп’ютера скаржився на його водійські таланти.

Біля дверей стояли два охоронці. Вони ледь на нього глянули.

— Як справи, шерифе? — вишкірився один.

— Шоколад, — пискнув Дуда. Наскільки він устиг зрозуміти, така відповідь була цілком у дусі хлопця.

Він натиснув акселератор, наштовхнувся на одві­рок і повільно покотив по мармуровій підлозі. Шини пробуксовували на гладкому камені, і це трохи три­вожило піксі, — це може коштувати дорогоцінних секунд, якщо доведеться тікати. Але принаймні ко­ридор був досить широкий, щоб розвернутися в разі потреби.

Дуда їхав коридором повз пальми в горщиках і яскраві абстрактні картини аж до самого кінця. Тут на арці кріпилася камера, націлена на вхід. Кабель камери ховався в ізоляційну трубку і тягнувся вздовж стіни.

Дуда зупинився біля кабелепроводу і вискочив з машинки. Досі йому щастило. Ніхто не звернув на нього особливої уваги. Якась поганенька охорона в цих людей. В будь-якому ельфійському будинку його б уже разів із десяток просканували. Піксі віді­рвав секцію кабелепроводу і відкрив кабель. Йому знадобилося лише кілька секунд, щоб обкрутити оптичне волокно навколо відеокабелю. Справу зроб­лено. Дуда посміхнувся і повернувся до краденого автомобіля. Чудова угода. Амністія в обмін на п’ять хвилин роботи. Час повертатися додому і насоло­джуватися вільним життям, доки знову не доведеть­ся порушити закон.

— Бо Парадізо, маленький ти негіднику! Ану йди сюди! Негайно!

Дуда так і завмер. Поглянув у дзеркало. Позаду стояла дівчинка і дивилася в його бік, уперши руки в боки. Мінерва, здогадався він. Якщо пам’ять йому не зраджує, від неї потрібно триматися подалі.

— Бо! Час приймати антибіотики. Ти ж не хочеш довічно страждати від бронхіту?

Дуда завів автомобільчика і покотив до арки, туди, де б його не побачила Дівчина Бруду. Щойно заверне за ріг, можна буде натиснути акселератор.

— Як ти смієш тікати від мене, Бобо?

«Бобо? Не дивно, що я їду геть», — подумав Дуда. Хто б повернувся, якби його назвали Бобо?

— Е-е... шоколад? — з надією сказав піксі.

То була помилка. Дівчинка впізнала б голос брата, а це був явно не його голос.

— Бобо? Щось сталося з твоїм голосом?

Дуда вилаявся крізь зуби.

— Бронхіт? — пискнув він.

Але Мінерва не купилася. Вона витягла з кишені рацію і швидко пішла до автомобільчика.

— П’єре, підійди, будь ласка. Прихопи з собою Андре і Луїса, — і звернулася до Дуди: — Лишайся на місці, Бобо. Я дам тобі смачну шоколадку.

«Ага, — подумав Дуда. — Шоколадку і карцер».

Кілька секунд він перебирав варіанти і при­йняв рішення. І було воно таке: «Краще швидко тікати, ніж потрапити в полон і бути замученим до смерті».

«Тікаю!» — скомандував сам собі Дуда і втопив акселератор, кинувши на тендітний ведучий вал кілька сотень кінських сил. У нього, можливо, хви­лина, доки машина не розвалиться на частини, але за цей час можна втекти подалі від цієї Дівчини Бру­ду та її приманливої шоколадки.

Машинка так швидко рвонула з місця, що на тому місці, де вона була, лишився її образ.

Мінерва стала стовпом.

— Що?

Ріг наближався. Дуда щосили крутонув кермо, але діаметр повороту був занадто широким.

— Доведеться маневрувати, — крізь зуби проці­див Дуда.

Він нахилився ліворуч, відпустив акселератор та ударився об стіну. В мить удару він переніс вагу і натиснув на газ. Автомобіль утратив дверцята, але вискочив з-поза рогу, як камінь із пращі.

«Чудово!» — подумав піксі, щойно в голові пере­стало дзвеніти.

Він має кілька секунд, доки дівчина не побачила його знову, і хто знає, скільки охоронців відділяють його від свободи.

Перед ним був довгий прямий коридор, що пере­ходив у вітальню. Дуда бачив телевізор на стіні та верхівку червоної оксамитової канапки. Мабуть, до кімнати потрібно спускатися по сходах. Погано. Та­кого автомобіль не витримає.

— Де Бобо? — крикнула дівчинка. — Що ти з ним зробив?

Про ніжності тепер можна забути. Час перевіри­ти, на що здатна ця машинка. Дуда натиснув на аксе­лератор і за оксамитовою канапкою проїхав до вікна. Він поплескав по панелі.

— Ти зможеш, малий! Лише один стрибок. Твій шанс побути скакуном.

Автомобіль не відповів. Машини не розмовля­ють. Хоча іноді, за екстремальних умов і нехватки кисню, Дуді здавалося, що вони поводяться як коні.

З-поза рогу з’явилася Мінерва. Вона бігла і крича­ла щось у рацію. Дуда почув слова «захопити», «ви­мушене насильство» і «допитати». Жодне з них йому не сподобалося.

Іграшкова машинка котилася по довгому килиму, та раптом забуксувала. Килим потягло під колеса, як карамель із конвеєра. Мінерва впала, але рації з рук не випустила.

— Він попрямував до бібліотеки. Затримайте його! В разі необхідності стріляйте!

Дуда похмуро вчепився в кермо, не збавляючи швидкості. Він подолає це вікно, зачинене воно чи ні. Автомобіль увірвався в кімнату на швидкості сім­десят миль за годину, злетів з верхньої сходинки. Непогано як на іграшку! В кімнаті уже були два охо­ронці, саме діставали зброю. Стріляти вони не ста­нуть. І досі здавалося, що за кермом дитина.