Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 23)

— Годі теревенити, — обізвався Мульч. — Я почи­наю підсмажуватися. Не забули, яка у гномів чут­лива шкіра? — Він підвівся і розстебнув клапан на штанях. Іззаду, де ж іще йому бути? — Ну, піксі, тримайся!

Дуда Дей не на жарт перелякався.

— Точно?

— Точно, точно, — зітхнув Мульч. — Чого ти на­лякався? Це ж просто зад.

— Може, воно і так. Але він до мене посміхається.

— Мабуть, радий тебе бачити. Ти ж не хочеш, щоб він розсердився.

Холлі вщипнула Мульча за плече.

— От погана звичка, — поскаржився Мульч, по­тираючи болюче місце. — Знайди собі іншу жертву.

— Годі вже балачок про твій зад, гаразд? У нас на­пружений графік!

— Гаразд, піксі. Ворушись. Обіцяю, він не кусати­меться.

Батлер посадив крихітного піксі на спину Мульчу.

— Не дивись униз, — порадив охоронець. — Усе буде добре.

— Легко тобі говорити, — сварливо сказав Дуда. — Це ж не ви верхи на урагані. В ресторані ти цього не казав, Діггумсе.

Артеміс указав на торбину піксі.

— Вам це справді потрібно, містере Дей? Вона не дуже обтічної форми.

Дуда вхопився за ремінець.

— Це мої інструменти, Хлопче Бруду. Вони мають бути зі мною.

— Дуже добре, — погодився Артеміс. — Маленька порада. Заходьте і виходьте якомога швидше.

Дуда закотив очі.

— О! Чудова порада. Вам потрібно написати книгу.

— Так, добра порада, — фиркнув Мульч.

— І уникайте членів родини, — продовжив Арте­міс. — Особливо дівчинки, Мінерву.

— Родина, Мінерва. Зрозуміло. Ну, рушаймо, якщо ми кудись збираємося, а то я передумаю.

Гном із хрустом розкрив щелепи і пірнув головою вперед у землю. Те ще видовище: щелепи, як вели­чезні коси, врізалися в землю, і миттєво утворювався тунель для гнома і його пасажира. Дуда міцно за­плющив очі, і його обличчя спотворилося від шоку.

— О, боги, — пробелькотів він. — Пожалійте мене. По...

І вони зникли під ковдрою тремтячої землі. Холлі заповзла на верхівку горбочка і стежила за їхнім просуванням крізь візор.

— А Діггумс моторний, — заявила вона. — Дивно, що ми його взагалі змогли впіймати!

Артеміс опустився поруч.

— Сподіваюся, що швидкості йому вистачить. Ще не вистачало, щоб Мінерва Парадізо додала до своєї колекції гнома й піксі.

Під землею Мульч почувався добре. Це природне середовище проживання гномів. Пальці вбирали в себе ритми землі, і вони його заспокоювали. Грубі волоски бороди, які насправді були сенсорами, зану­рювалися в глину, пробиралися в шпаринки, поси­лали сигнали і звітували в Мульчів мозок. Гном від­чував, як за півмилі ліворуч кубляться кролі. Може, на зворотному шляху можна буде поласувати.

Дуда чимдуж учепився в спину гнома. На обличчі у піксі застиг відчай. Він би закричав, але це означа­ло відкрити рота. А про таке і мови не могло бути.

Прямо під ногами Дуди ворушилася земля, вони опускалися глибше в тунель. Ноги піксі обдавало теплим повітрям. Час від часу ноги опускалися дуже близько до гномового заду, і тоді Дуда квапливо їх підбирав, щоб не втратити пальця.

До септичного резервуару Мульч дістався за хви­лину. Вискочив із землі, поморгав очима, щоб витру­сити землю з-поміж густих закручених вій.

— Злізай, — наказав він піксі, виплюнувши черв’яка.

Дуда переліз через гномову голову, закривши влас­ного рота рукою, щоб не закричати. Зробивши кілька глибоких вдихів, він заспокоївся і засичав:

— Сподобалося тобі, га?

Мульч закрив щелепи, випустив залишки тунель­ного газу й обтрусився.

— Дуже. Тепер я з тобою розрахувався за подо­рож транспортером.

Але Дуда не погодився.

— Ти мені досі винен за те, що проковтнув мене.

Вони б, мабуть, іще довго сварилися, незважаючи на обмаль часу, якби з-поза рогу резервуара не ви­їхав хлопчик на електричному автомобільчику.

— Привіт! Я Бо Парадізо, — привітався водій. — А ви чудовиська?

Дуда з Мульчем моментально зупинилися і згада­ли план.

— Ні, хлопчику, — відповів Мульч, радий, що в нього ще лишилася іскра магії, щоб розмовляти французькою. Він намагався посміхатися якомога приязніше, хоча йому і бракувало багатогодинної підготовки перед дзеркалом. — Ми шоколадні ель­фи. І маємо для тебе подарунок, — помахав він плит­кою шоколаду, сподіваючись, що театральна пре­зентація дешевих солодощів зробить їх набагато бажанішими, ніж вони були.

— Шоколадні ельфи? — виліз із машинки хлоп­чик. — Сподіваюся, без цукру. Бо від цукру я стаю гіперактивним. А батько каже, що я і без того гіперак­тивний, але він мене і таким любить.

Мульч глянув на етикетку. Вісімнадцять відсотків цукру.

— Так. Без цукру. Хочеш шматочок?

Бо забрав усю плитку і знищив її за десять секунд.

— Від вас, ельфи, смердить. Особливо від тебе, волохатику. Смердить гірше, ніж у туалеті тітки Моргани. Смердючий ельф.

Дуда розреготався.

— Ну що сказати? Вустами немовляти глаголить істина, Мульче.

— Ти живеш у туалеті, товстий шоколадний ельфе?

— Гей, — з ентузіазмом запропонував Мульч. — Хочеш поспати? Подрімаєш трохи, дитинко?

Бо Парадізо щосили штовхнув Мульча в живіт.

— Я вже поспав, дурню. Іще шоколаду! Негай­но! — І Бо знову ударив. — Я сказав, іще шоколаду! А то покличу охоронців. І П’єр учепиться тобі в гор­ло і випустить кишки. Він уміє. Він сам мені казав.

Мульч гмикнув.

— Хотілося б мені подивитись, як він долізе до моїх кишок.

— Справді? — зрадів Бо. — Я його покличу!

Хлопчик кинувся за резервуар із вражаючою швидкістю, але Мульчеві інстинкти виявилися швид­шими за мозок. Гном кинувся за хлопчиком, роз­кривши щелепи.

— П’єре! — крикнув Бо, але більше не зміг видати ані звуку, бо опинився в роті Мульча. Тільки ков­бойський капелюх лишився.

— Не ковтай! — просичав Дуда.

Мульч кілька секунд покатав хлопця за щоками і виплюнув. Бо був увесь мокрий і сонний. Мульч витер обличчя дитини, доки не встигла затвердіти слина.

— У слині снодійне, — пояснив він, закриваючи щелепи, — Властивість усіх хижаків. Ти вчора не за­снув, бо голова лишилася назовні. Він прокинеться бадьорим, наче відпочив. А коли слина затвердіє, я її зчищу.

Дуда знизав плечима.

— Гей, мені що до того? Він мені навіть не сподо­бався.