Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 20)

— Поговори мені ще, — сказала вона.

ГЛАВА 7: РОЗМОВА ЗІ ЗВІРАМИ

Ратдаунський парк

«БЕНТЛІ» Фаула був обладнаний сканером відбитків пальців і консол­лю, на якій необхідно було ввести восьмизначний числовий код. Код змі­нювався щомісяця, тому Артемісу знадобилося де­кілька секунд, щоб подумки повернутись майже на вісім років назад та згадати правильну комбінацію цифр.

Він ковзнув по бронзовій шкіряній оббивці пере­днього сидіння та притиснув великий палець до дру­гого сканера, схованого за рулем. Дверцята таємного відділення плавно відпружинили. Відділення було невеликим, але місця для пачки грошей, платинової кредитної картки та запасного мобільного телефону у ньому вистачало.

— Зброї немає? — спитала Холлі, коли Артеміс виліз із автомобіля, хоча будь-яка зброя Батлера була б занадто важкою для неї.

— Немає, — підтвердив Артеміс.

— Усе одно з пістолета Батлера я б не змогла по­цілити навіть у слона.

— Сьогодні ввечері ми переслідуємо не слона, — сказав Артеміс англійською, коли вони вийшли з авто.

— Ми переслідуємо лемурів. У будь-якому разі навряд чи ми будемо стріляти в нашого супротивни­ка в цій специфічній пригоді, тому, можливо, краще не мати зброї.

— Не зовсім, — сказала Холлі. — Я не зможу стрі­ляти в тебе або в лемура, але закладаюсь, що біль­шість наших супротивників зможуть. Ти вмієш на­живати ворогів.

Артеміс знизав плечима.

— Геніальність викликає огиду. Сумна правда життя.

— Геніальність та злодійська сутність, — бурмотів Мульч, сидячи на багажнику автомобіля. — Повірте знавцю: ніхто не любить талановитого злодія.

Артеміс барабанив пальцями по крилу машини.

— Ми маємо певні переваги. Ельфійську магію. Талант до розкопок. У мене також восьмирічний до­свід в умінні створювати неприємності, якого немає у Артеміса.

— Створювати неприємності? — усміхнулась Хол­лі. — Мені здається, ти трохи применшив свої заслуги. Крадіжка у великих розмірах — ближче до правди.

Артеміс припинив барабанити.

— Одне з твоїх чарівних умінь — володіння мова­ми, чи не так?

— Я ж говорю з тобою, чи не так? — відповіла Холлі.

— Скільки точно мов ти знаєш?

Холлі посміхнулась. Вона знала, що хитрий розум Артеміса досить добре обраховує, де саме він збира­ється це застосувати.

— Стільки, скільки тобі потрібно.

— Добре, — сказав Артеміс. — Нам потрібно роз­ділитися. Ти рушаєш до Ратдаунського парку по­верхнею, ми з Мульчем подорожуємо під землею. Якщо нам знадобиться відволікти увагу, застосуй свій дар.

— Із насолодою, — сказала Холлі та відразу стала прозорою, ніби вона складалась зі справжнісінької води. Останньою зникла її посмішка. Як у Чеширського Кота. Він згадав декілька слів з «Аліси в Країні чудес». «Я не хочу перебувати серед боже­вільних», — сказала Аліса. «О, ти не зміниш цього, — відповів Кіт. — Ми всі тут божевільні». Артеміс гля­нув на смердючого гнома, який ловив у своїй бороді комах, та подумав:

«Ми також тут усі божевільні».

Холлі з великою обережністю підійшла до голо­вних воріт Ратдаунського парку, незважаючи на те що була захищеною екраном. Одного разу офіцери ЛЕПрекону, гадаючи, що Батлер їх не бачить, отри­мали значні травми та синці. Вона б не стала недо­оцінювати охоронця, і той факт, що він знову став її ворогом, змусив шлунок зіщулитись від страху. Людський одяг постійно підскакував і дряпав її тіло. Він не був пристосований до захисного екра­на, тому за лічені хвилини майже розвалився на шматки.

«Мені не вистачає мого “Нейтрино”, — подумала вона, дивлячись на посилені сталеві двері й темну невідомість за ними. — І я сумую за Фоулі та його супутниковими пристроями зв’язку».

Але в душі Холлі була авантюристкою, тому піти геть навіть не спало їй на думку. Керувати механіз­мом, перебуваючи під захисним екраном, було важко, тому Холлі вимкнула його на декілька секунд, щоб відчинити двері за допомогою омнітула. Це була ста­ра модель, але мати Холлі заплатила додатково де­кілька злитків для її модернізації. Стандартний ом­нітул міг відчиняти будь-які двері, зачинені на звичайний механічний замок. Цей, крім того, відми­кав електронні замки та навіть відключав просту сиг­налізацію.

«Але це не знадобиться, — подумала ельфійка. — Якщо вірити Артемісу, він вимкнув усю сигналізацію».

Згадка про це не дуже заспокоювала. Артеміс уже помилявся під час цієї подорожі. Менше ніж за п’ять секунд омнітул зробив свою справу та м’яко завібру­вав, немов кіт, що мурчить собі під ніс. Від легкого дотику важкі двері безшумно відчинились, і Холлі знову ввімкнула захисний екран. Входячи в Ратдаун­ський парк, ельфійка відчувала більшу тривогу щодо вдалого виконання завдання, ніж у минулі роки.

«Я знову новобранець. Салага, що тільки-но за­кінчив Академію, — міркувала Холлі. — Я досвідче­ний фахівець, але моє тіло відмовляється це визна­вати. Тому треба якомога швидше знайти мавпу, доки не розпочався мандраж».

Молодий Артеміс вимкнув систему безпеки доро­гою до інституту. За допомогою картки-ключа ди­ректора інституту це було легко зробити. Днем рані­ше, під час екскурсії, він поставив декілька складних питань про достовірність теорії еволюції. Директор, завзятий еволюціоніст, довго вислуховував різні ар­гументи, доки Батлер обшукував його кишені. Що­йно картка-ключ опинилась у руках охоронця, він просто вставив її у портативний карт-рідер, що ле­жав у нагрудній кишені, і просвистів кілька тактів з Моцарта, щоб заглушити дзижчання машинки. Че­рез дві хвилини вся потрібна їм інформація була збережена в пам’яті рідера, картка директора поверну­лась назад у кишеню, і Артеміс раптом вирішив, що,

можливо, теорія еволюції врешті-решт не така вже й погана.

— Хоча в ній дірок більше, ніж у голландській гре­блі, зробленій зі швейцарського сиру, — зізнався він Батлерові дорогою з Ратдаунського парку додому.

Батлер був задоволений цим висловом. Це було схоже на жарт. Увечері того ж дня молодий Артеміс прикріпив міні-камеру у повітровід у задній частині «Бентлі».

— Це допоможе мені стежити за нашими гостями.

Жінка була доволі цікава. Навіть ефектна. Дія сно­дійного найближчим часом закінчиться, і буде цікаво побачити її реакцію, набагато цікавіше, ніж спостеріга­ти за волохатим підлітком, незважаючи на те, що його високе чоло свідчило про наявність інтелекту, і загаль­ні риси мали чимало спільного із сімейними рисами Фаулів. Насправді, він нагадав Артемісу старе фото, на якому був зображений його батько ще хлопчаком під час роботи на археологічних розкопках у Південній Америці. Можливо, полонений був далеким родичем, який сподівається заявити про певні права тепер, коли батько зник. Багато чого треба дізнатись.

Камера передавала зображення на його мобіль­ний телефон, і десятирічний Артеміс іноді дивився на екран, поки Батлер вів його через Ратдаунський парк до клітки з лемуром.

— Зосередьтеся, Артемісе, — дорікав охоронець. — Один гидкий злочин за один раз.

Артеміс відірвався від свого телефону.

— Гидкий, Батлере? Гидкий? Насправді ми не ге­рої мультфільму. У мене немає злочинного сміху або пов’язки на оці.

— Ще ні. Але пов’язка скоро буде, якщо ви не зо­середитеся на своїй роботі.

Вони проходили через прозорий тунель акваріума Ратдаунського парку, який дозволяв ученим і випад­ковим відвідувачам спостерігати за водними меш­канцями, що розмістилися в величезному резервуарі об’ємом у мільйон галонів. Для мешканців акваріума намагалися відтворити природне середовище, на­скільки це було можливо. Відділення відрізнялися температурою води і рослинністю. Деякі з них були із солоною водою, інші — з прісною, але скрізь жили рідкісні або вимираючі види.

Єдиним освітленням були крихітні лампочки на стелі, що імітували зірки, та очі акули, що випромі­нювали світло. Акула затінювала Артеміса і Батлера собою під час їхнього проходу тунелем, доки не врі­залась мордою в плексиглас.

Але Артеміса більше цікавив його мобільний телефон, ніж зловісний сяючий фотофор акули. На екрані розгорталися неймовірні події. Артеміс зу­пинився, щоб не пропустити найцікавіше. Зловмис­ники з маєтку Фаулів вибралися з багажника «Бент­лі» за допомогою співучасника. Теж нелюдської істоти.

«Я відкриваю новий світ. Ці істоти потенційно більш прибуткові, ніж лемури. Може, мені відмовитись від цієї справи та зосередитись на нелюдських істотах?»

Артеміс збільшив гучність на своєму телефоні, але крихітний мікрофон портативної камери міг переда­вати лише уривки розмови. В основному розмова ве­лась якоюсь чужою мовою, але частина її була англій­ською, і він декілька разів почув слово «лемур».

«Можливо, лемури більш цінні, ніж я думав. Тва­рини — приманка, яка вабить цих істот».

Трохи більше ніж за хвилину на екрані з’явився гном, який притулив свій непропорційно великий зад на задній бампер автомобіля. Потім з’явилась жінка, але швидко зникла — замість неї на екрані за­лишилися знамениті пілони Ратдаунського парку. Артеміс стиснув телефон. Невидимість? Енергія, що бере участь у створенні віддзеркалюючого поля або високошвидкісної вібрації, має бути неймовір­ною. В меню телефону він швидко знайшов та акти­вував цифровий тепловізор, безперечно нестандарт­ну опцію, і з полегшенням зітхнув, побачивши на екрані тепле світіння у формі жіночого тіла.

— Добре. Вона не зникла, просто її важко побачити.