Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 19)

Холлі занадто довго терпіла цю в’язницю.

«Мульч мені ще не друг, — подумала вона, — тому немає потреби бути ввічливою».

Вона підтягнула коліна до підборіддя, упира­ючись обома руками в підлогу для того, щоб під­стрибнути вище. Мульч зрозумів, що вона зібралася зробити.

— Гей, ельфійко, ні...

Але він не встиг нічого зробити, як кришка ба­гажника вдарила його по обличчю. Гном упав назад у ту саму яму, з якої нещодавно вибрався, залиша­ючи по собі зіпсоване повітря і бруд.

Холлі видерлася по Артемісу на свіже повітря. Вона з жадністю дихала, піднявши своє обличчя вгору.

— Вибач, — сказала вона між вдихами. — Там мало місця. Я не люблю, коли мало місця.

— Клаустрофобія? — запитав Артеміс, вивалю­ючись із багажника.

Холлі кивнула.

— Була раніше. Я думала, що я її здолала. Але останнім часом...

У ямі, де був гном, почувся якийсь шум. Жахлива лайка і скрегіт. Холлі відразу ж отямилася, стрибну­ла в заглиблення і схопила Мульча до того, як він зміг відкрити щелепу і зникнути.

— Він може нам згодитися, — промукала вона, зв’язуючи протестуючого гнома. — І він нас бачив, це може нам зашкодити.

— Це незаконно, — заволав Мульч. — Ви з ЛЕПрекону.

Він зачепив бородою перуку Холлі і зірвав її.

— Я знаю тебе. Холлі. Капітан Шорт. Одна з улюб­лених підлеглих Джуліуса Рута.

Раптом опущені брови гнома злетіли в замішанні.

— Але це неможливо.

Артеміс ще не встиг порадити Холлі не ставити запитань, як вона запитала:

— Мульче, чому це неможливо?

Мульч не відповів, але його видав винуватий по­гляд, який він кинув через плече на потертий рюк­зак, що висів за його спиною. Холлі вправно розвер­нула гнома і відкрила головне відділення сумки.

— О, а у нас тут скарб, — сказала вона, риючись у рюкзаку. — Медичний комплект, пайок, липучки.

І, поглянь, старий омнітул. — А потім вона розібрала вигравіюваний лазером напис на руків’ї. — Це мій старий омнітул.

Незважаючи на роки дружби, Холлі зі злістю на­кинулася на Мульча.

— Де ти його взяв? — закричала вона. — Як він у тебе опинився?

— Подарунок, — запинаючись, спробував пояс­нити Мульч. — Від мого... еее...

Він покосився на напис на основі.

— Від мами. Вона завжди називала мене Холлі, через мій, еее... колючий характер.

Артеміс ще не бачив Холлі настільки злою.

— Кажи, Діггумсе. Правду кажи!

Мульч подумував про бійку. Це можна було по­мітити в тому, як він скрутив пальці і вишкірив зуби, але все це швидко минуло, і до нього повернулася його звичайна пасивність.

— Я викрав цю дрібничку в Тарі, — признався він. — Я ж злодій, еге ж? Але я скажу на свій захист, що у мене було важке дитинство, яке вилилося в низьку самооцінку, яку я проеціював на інших, і карав їх, крадучи їхні речі. Тому істинна правда по­лягає в тому, що я жертва. І... я вибачаю себе.

Звичайне базікання Мульча нагадало Холлі її дру­га, яким він колись стане, і її гнів випарувався так само швидко, як і виник. Вона провела пальцем по вигравіюваному лазером напису.

— Мені подарувала його моя мама, — тихо вимо­вила вона. — Це був найнадійніший омнітул, який у мене був коли-небудь. А одного разу вночі в Гам­бурзі мій полонений замкнувся в авто. Я потягнула­ся за зброєю, а вона зникла. Я втратила свого першо­го полоненого, і його упіймала людина. Командирові Руту довелося відправити для стирання пам’яті ці­лий загін техніків. Це була катастрофа. І весь цей час це був ти.

Мульч був спантеличений.

— Увесь цей час? Я витягнув його з особистої скриньки в Тарі годину тому. Я бачив тебе там. Що тут узагалі відбувається...

Потім Мульч примружився і ляснув у волохаті долоні.

— О боже, благослови мій відкидний клапан. Ви мандрівники в часі.

Холлі зрозуміла, що бовкнула зайве.

— Це нісенітниця.

А гном тим часом непомітно розгойдувався.

— Ні. Ні, так воно і є. Ви говорите про майбутнє в минулому часі. Ви відправили в минуле послання, щоб я прийшов сюди і витягнув вас звідси. — Мульч з підробленим жахом приклав руки до щік, — Те, що витворяєте ви, набагато більш протизаконне в по­рівнянні зі всім, що я коли-небудь робив. Тільки уявіть, яку я отримаю винагороду, якщо здам вас Джуліусові Руту.

— Відправили в минуле послання? — зі знущан­ням вимовила Холлі. — Це абсурд, чи не так, Арте­місе?

— Звичайно, — підтвердив Артеміс. — Але навіть якби хто-небудь і захотів би відправити послання в минуле з майбутнього, куди і в який час вони б його відправили?

Мульч ткнув пальцем у Холлі.

— Поряд з її шафкою була розподільна коробка. У неї був такий вигляд, ніби її не чіпали роками. Я в неї заліз, тому що іноді всередині трапляються де­які цінні технічні штучки. А в цій не було, але був кон­верт, адресований саме мені. А в ньому записка, в якій мене просили прийти в це місце і звільнити вас.

Артеміс посміхнувся. Він був задоволений.

— Гадаю, за звільнення тобі обіцяли винагороду? Борода Мульча пожвавилася.

— Велику винагороду. Ні... Величезну винагороду.

— Величезну, еге ж? Дуже добре, ти її отримаєш.

— Коли? — з жадністю запитав Мульч.

— Скоро. Треба, щоб ти зробив мені ще одну по­слугу.

— Я знав це, — сказав гном крізь зуби. — Гроші вперед. Чому я повинен вам вірити?

Артеміс зробив крок уперед, звузив очі за пеле­ною темного волосся.

— А тобі не треба мені вірити, Мульче. Тобі треба мене боятися. Я — Людина Бруду з твого майбут­нього, і в минулому я тебе теж зможу знайти, якщо ти не погодишся співпрацювати зі мною. Я знайшов тебе раз, і знову знайду. Наступного разу, коли ти за­лізеш у багажник, усередині на тебе чекатиме полі­цейський з гарматою.

Мульч відчув, як почали закручуватися волоски на його бороді, а його борода рідко помилялася. Ще його бабуся приговорювала: «Довіряй своїй бороді, Мульче. Довіряй бороді». Ця людина була небезпеч­на, а у нього в житті і так вистачало проблем.

— Гаразд, Людино Бруду, — неохоче поступився він. — Ще одна послуга. І у тебе має бути купа золота для мене.

— Буде. Не бійся, мій колючий друже.

Гном був ображений до глибини душі.

— Не називай мене другом. Просто скажи мені. Що. Ти. Хочеш. Щоб. Я. Зробив.

— Просто слідуй своїй природі і викопай тунель. Мені треба викрасти лемура.

Мульч кивнув, неначе викрадення лемурів було найприроднішою річчю на світі.

— А у кого ми його крадемо?

— У мене.

Мульч спохмурнів, потім до нього дійшло.

— Ааа... Подорожі в часі і такі фокуси дозволяє, га? Холлі опустила омнітул у свою кишеню.