Йон Колфер – Артеміс Фаул. Останній хранитель (страница 48)

— Ось саме так поцілувала.

Фоулі був приголомшений і пригнічений, але закашлявся, постаравшись приховати свої почуття.

— Він сказав «Поцілуй Фоулі». Чи не так?

— Hi,— відповіла Холлі, подумавши.— Він поцілував Мене і сказав: «Передай це йому від мене».

Кентавр посміхнувся, потім пирхнув, закрутив Холлі по лабораторії.

— Нам потрібно вивчити твій лоб під електронним мікроскопом,— сказав він.

Поки вони йшли до Врат берсерків, Холлі пояснила Батлеру їхню інтерпретацію плану Артеміса. Фоулі поскакав уперед, бурмочучи під ніс якісь обчислення і стежачи за тим, щоб не потрапити на очі випадковим людям, яким тим ранком заманулося піднятися в таку рань.

— Хрізаліди — це те, що Опал використовувала для вирощування свого клона. Вона повернулася до Фоулі, який повинен був знищити її.

— І, зрозуміло, не знищив,— здогадався Батлер.

— Ні. Артеміс Дізнався про це, риючись в архівних записах.

— Значить, Артеміс хоче, щоб Фоулі виростив клона? Але навіть такому простому солдату, як я, відомо, що для цього потрібно ДНК.

Холлі постукала себе по лобі.

— Тому він і поцілував мене. У слині Артеміса залишилося достатньо ДНК, щоб Фоулі зміг виростити з її допомогою цілу армію клонів, і всі вони пройшли будь-яку перевірку в аеропорту.

— Геній, до останньої миті,— зітхнув Батлер, а потім насупився.— Але ж клони — дуже кволі створіння. Пам’ятаєш Непаль? Вона весь час на ладан дихала.

Фоулі зупинився на краю кратера і приступив до улюбленого заняття — всім усе пояснювати.

— 'Гак, клони кволі, тому що в них немає душі. І ось тут до діла береться магія. Коли був замкнений перший замок на Братах берсерків, душі всіх ельфів, які перебували всередині магічного кола, звільнилися від своїх тіл, але Артеміс був переважно людиною, а не ельфом, і тому більша частина його сутності залишилася в цій реальності, хоча його фізичне тіло загинуло. Душа Артеміса зараз має вільно літати,— ектоплазменним, ефірним організмом.

Батлер ледь не спіткнувся об власну ногу.

— Ти хочеш сказати, що Артеміс — привид? — обернувся він до Холлі, очікуючи від неї прямої відповіді. — Він справді сказав, що Артеміс — привид?

— Берсерки були примарами цілих десять тисяч років,— відповіла Холлі, направляючи візок вниз по схилу.— Так працює закляття. Якщо вони протрималися стільки часу, можливо, що Артеміс уже якось зберігся за якісь шість місяців.

— Можливо? — сказав Батлер.— І тільки?

Фоулі вказав на точку біля башти.

— Можливо — це оптимістично сказано. Я б уважав за краще сказати «малоймовірно».

Холлі відстебнула замки контейнера-холодильника, укріпленого на візку.

— Добре, порозуміємося на тому, що досягати маловірогідного — фішка Артеміса Фаула,— промовила вона.

Батлер підняв важку кришку контейнера, і в нього перехопило дух від того, що він побачив всередині — незважаючи на те що охоронець очікував побачити саме це. У контейнері, всередині прозорого кокона, лежав клон Артеміса — легкий пластик кокона колихався від його дихання.

— Артеміс, — ахнув Батлер.— Це він, один-в-один.

— Мені довелося поворожити з теплицею,— зауважив Фоулі, відключаючи клона від системи життєзабезпечення.— І в мене не було доступу до власної лабораторії, тому у клона на лівій нозі вийшло шість пальців. Але, погодься, вийшло непогано для. клона, вирощеного, можна сказати, в підВратті. Ніколи не думав, що визнаватиму це, але Опал Кобой створила чудову технологію.

— Йому... йому зараз п’ятнадцять, правильно?

Фоулі пірнув у переплетення поживних трубок, щоб приховати своє обличчя.

— Якщо чесно, то часові налаштування виявилися трохи неточними, отже клон вийшов трохи старшим. Але не хвилюйся, я піддав його повній обробці — підтягнув шкіру, зачистив суглоби, зробив ін’єкції кісткового мозку. Навіть мізки йому змастив. Клянуся, йото рідна мати не зможе знайти жодної відмінності.

Він потер долоні і змінив тему.

— Тепер до роботи. Покажіть мені місце, де помер Артеміс.

— Ось тут,— указала Холлі,— поряд з...

Слово «вежею» вона недоговорила, у неї перехопило горло, коли вона побачила казкові троянди на товстих стеблах, що згиналися точно над тим місцем, де впав мертвий Артеміс.

Троянди в маєтку Фаулів виросли там, де їх ніхто не саджав, і вишикувалися у формі ідеально точної спіралі біля підніжжя круглої вежі. їх незвичайні глянцево помаранчеві пелюстки було видно з інших ділянок, і Джульєтті було доручено стежити за тим, щоб ніхто з фермерів не посмів навіть доторкнутися хоча б до одного стебла.

Через поширення останнім часом чуток про «маленький народ» працюючі на ділянках фермери назвали ці квітки «ельфійськими трояндами», самі не підозрюючи, наскільки точна ця назва.

Батлер ніс загорнутого клона на руках і несподівано згадав про те, як дев’ять років тому так само, слухаючи шелест високих трав, ніс по цьому полю декого іншого, Артеміса.

— Тоді це була Холлі.

Його спогади перервав голос Фоулі: «Батлере, ти повинен покласти тіло в троянди. У самий центр спіралі. Без систем життєзабезпечення процес відродження почнеться в лічені хвилини».

Батлер обережно поклав клона всередину спіралі, на м’який клаптик землі, де його не подряпають колючки троянд.

Холлі опустилася на коліна, щоб розстебнути блискавку кокона. Вона відкинула розкриті клапани в боки — всередині лежало нове тіло Артеміса в лікарняній піжамі. Дихання клона було переривчастим, а чоло вкрилося крапельками поту.

Фоулі швидко нахилився над клоном, випрямляючи його кінцівки і нахиляючи голову назад, щоб звільнити повітряні шляхи.

— Троянди,— сказав він.— Це знак того, що тут присутні залишки магічної сили. Готовий битися об заклад, вони точно повторюють обриси оригінальної руни Брюна Фадея.

— Ти зв’язуєш усі свої сподівання з квітковою клумбою, що виросла посеред галявини?

— Ні, Батлере, зрозуміло, ні. Але Брюн Фадей володів могутньою магією, і за її підтримки душа Артеміса цілком могла проіснувати останні кілька місяців.

— А якщо все це не спрацює, Холлі? — схилив свою коротко стрижену голову Батлер.— Що, коли я дозволив Артемісу померти?

Холлі швидко обернулася і зрозуміла, як напружені зараз усі нерви Батлера. Півроку він відмовлявся повірити у смерть Артеміса і не зможе пробачити собі, якщо той не повернеться до життя.

«Якщо все це дійсно не спрацює, Батлеру ніколи не видертися»,— зрозуміла вона.

— Це спрацює! — сердито сказала Холлі.— І давайте менше слів, більше діла. Скільки у нас часу, Фоулі?

— Без систем життєзабезпечення клон зможе протягнути близько п’ятнадцяти хвилин.

Батлер зрозумів, що часу на сперечання немає. Він повинен і буде робити все від нього залежне, щоб усе вдалося.

— Добре, Холлі,— промовив він, стаючи по стійці «струнко».— Що я маю робити?

Холлі присіла навпочіпки за метр від клона, обхопивши пальцями стебла троянд, не звертаючи уваги на колючки, що дряпали її шкіру.— Все вже зроблено. Тепер Артеміс або повернеться, або ми знову втратимо його, і цього разу назавжди.

— І щось важливе в собі ми втратимо теж,— подумки додав Батлер.

Вони чекали, але нічого незвичайного не відбувалося. Співали птахи, в живоплоті шелестів вітер, із полів доносився звук працюючого трактора. Холлі почала турбуватися і тягнути із землі стебла квіток. Батлер стояв, невідривно дивлячись в обличчя клона, і згадував дні, проведені зі своїм шефом.

«Таких людей, як Артеміс, ніколи не було,— думав він.— Хоча через його витівки моя служба ніколи не була легкою. Батлер посміхнувся.— Артеміс завжди намагався прикрити мені спину, хоча насилу дотягувався до неї».

— Холлі, — тихо сказав він. — Нічого не відбувається...

Тут вітер змінив напрямок, і Батлер несподівано вловив аромат троянд. Холлі підповзла до його колін.

— Ні, щось відбувається, мені здається, щось відбувається.

Вітерець зірвав кілька рожевих пелюсток і закрутив їх, піднімаючи в небо. Потім усе нові й нові пелюстки закружляли уздовж всієї помаранчевої спіралі, швидко оголюючи всі квітки. Пелюстки піднімалися в повітрі, немов метелики, пурхаючи, виблискуючи, заповнюючи собою небо, закриваючи сонце.

— Артемісе! — покликав Батлер.— Відгукнися!

— Невже йому це вдалося? Невже настав вирішальний момент у долі Артеміса Фаула?

Пелюстки кружляли з шумом, що нагадували зітхання, а потім несподівано, немов камінчики, падали вниз. Клон залишався нерухомим.

Холлі повільно присунулася, немов заново навчаючись триматися на ногах, потім опустилася на коліна й обхопила руку клону.

— Артемісе,— благально покликала вона. Артемісе, прошу тебе.