Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 5)

І, немовби його слова мали якусь дивну магічну силу, світло в місті погасло.

І не тільки це. Автоматична смуга зупинилася, і фургон завмер на півдорозі серед інших нерухомих машин.

— Це не я,— швидко прошепотів Граб.

Холлі нічого не відповіла: вона вже висунулася з дверей. Штучне сонце над містом, що було точною копією наземного, почорніло. В останню мить до того, як зовсім стемніло, Холлі глянула в напрямку Північного Тунелю і побачила, як двері до нього зачиняються, і по периметру загораються аварійні вогні. Небесне місто від зовнішнього світу відділяли шістдесят метрів сталі. Схожі двері перекрили всі стратегічні виходи по всьому місту. Ізоляція. Існува­ло лише три причини, чому Рада ініціювала ізоляцію міста: затоплення, карантин, або про їхнє існування дізналися люди.

Холлі озирнулася. Ніхто не потопав. Ніхто не по­мирав. Отже, лишалися Люди Бруду. Врешті-решт, здійснився найгірший жах усіх ельфів.

Над головою заблимали аварійні ліхтарі, м’яке біле світло штучного сонця змінилося дивним пома­ранчевим. Автоматична смуга потягла поліцейські машини в найближче депо.

Пересічним громадянам так не пощастило. їм до­велося йти пішки. Сотні ельфів вилазили зі своїх ав­томобілів, занадто перелякані, щоб протестувати. Незадоволення буде пізніше.

— Капітане Шорт! Холлі!

Граб. Жодних сумнівів, напише на когось скаргу.

— Капрале,— обернулася вона до машини.— Не час панікувати. Ми маємо показати приклад...

Слова застрягли в горлі, коли вона побачила, що відбувається у фургоні. Усі автомобілі ЛЕП отрима­ли резервний десятихвилинний заряд, щоб довезти по автоматичній смузі свій вантаж у безпечне місце. Цього заряду вистачило б і на те, щоб утримати на­ручники. Звісно, вони їхали не на службовому транспорті й резервного заряду не отримали. Гобліни це швидко зрозуміли і спробували пропалити фургон.

Граб вивалився з машини, його шолом почорнів від сажі.

— Наручники відкрилися, і вони почали кидати­ся кулями,— ледь видихнув він, відбігши на безпеч­ну дистанцію.

Гобліни. Маленький жарт еволюції. Вибрати най­дурніших створінь на планеті й наділити їх здібнос­тями виробляти вогонь. Якщо гобліни не припинять кидатися вогняними кулями, всі скоро сидітимуть у калюжі розтопленого металу. Не найкращий спо­сіб провести час, навіть якщо ти вогнетривкий.

Холлі активувала підсилювач на своєму шоломі.

— Гей ви, у фургоні! Припиніть вогонь. Машина розтопиться, і ви разом із нею.

Кілька секунд із машини валив дим. Потім усе за­спокоїлося. З-поза ґрат виглянуло обличчя, промай­нув роздвоєний язик.

— Думаєш, ми дурні, ельфе? Ми просто пропали­мо собі акуратненьку дірочку.

Холлі підійшла ближче і додала гучності.

— Слухайте мене, гобліни Ви дурні, давайте про­сто визнаємо цей факт і підемо далі. Якщо ви про­довжуватимете кидатися вогняними кулями, дах фургону розтопиться і стече на вас. Краплі металу — практично те ж саме, що й людські кулі. Може, ви і вогнетривкі, але чи куленепробивні?

 Гоблін облизав зіниці та замислився.

— Ти брешеш, ельфе! Ми просто пропалимо дір­ку у фургоні. А потім спалимо тебе.

Гобліни знову почали кидатися кулями, автомо­біль захитався і зашипів.

— Не хвилюйся,— крикнув Граб із безпечної дистанції. — Вогнегасник нам допоможе.

— Допоміг би,— виправила його Холлі,— якби вогнегасники не були підключені до головного дже­рела, а його вимкнули.

Кожен автомобіль, у якому готувалася чи розігрі­валася їжа, мав відповідати певним правилам по­жежної безпеки, інакше він просто не мав би права роз’їжджати містом. У фургоні мало бути кілька вог­негасників, які б залічені секунди затопили весь са­лон спеціальною піною. Добре, що ця піна застигала від контакту з повітрям, погано, що вогнегасники підключалися до автоматичної смуги. Немає жив­лення — немає піни.

Холлі витягла із кобури «Нейтрино-2000».

— Доведеться мені самій усе ввімкнути.

Капітан Шорт закрила шолома і полізла в кабіну фургона. Металу вона намагалася не торкатися, бо хоча мікроволокна ЛЕПівського комбінезону і були сконструйовані так, щоб відводити зайве тепло, вони не завжди робили те, для чого їх було винай­дено.

Гобліни лежали на спині й кидали кулі в дах.

 — Припинити! — наказала вона, наставивши на них лазера.

Троє з арештантів не звернули на неї ніякої уваги. Один, можливо, ватажок, повернув до неї свою лус­кату морду. Холлі побачила в нього на зіницях тату. Така неймовірна дурість напевне гарантувала йому підвищення в лавах Б’ва Келл, якби тих не розігнали.

— Ти нас усіх не дістанеш, ельфе,— випустив він дим із рота і ніздрів,— І один із нас дістанеться до тебе.

Гоблін має рацію, хоча й не тому, чому він уважає. Холлі раптом пригадала, що під час ізоляції стріляти з лазера вона не може. Згідно з правилами, не повинно бути жодного неприхованого джерела енергії на випа­док, якщо Небесне місто просвічували сканерами.

Її сумніви відразу помітив гоблін.

— Так я і знав! — вигукнув він і кинув кулю в на­прямку Холлі. Спалахнуло червоним, на візор шоло­ма посипалися іскри. Дах над головами гоблінів не­безпечно провис. Іще кілька секунд, і він упаде.

Холлі відстебнула від паска дротик, уставила його до пускової установки над барелем «Нейтрино». Пуск здійснювався за допомогою пружини, як у ста­рих арбалетах, і не нагрівав жодної деталі. Ніякі дат­чики пострілу б не засікли.

Гобліни щиро розважалися. У них таке часто тра­пляється перед тим, як їх посадять у в’язницю. Може, тому у в’язницях так багато гоблінів?

 — Дротик? Ти хочеш затицяти нас до смерті, ма­ленький ельфе?

Холлі прицілилася в носик вогнегасника в даль­ньому кінці фургона.

— Будь ласка, тихіше,— сказала вона і випустила дротик. Той пролетів над головами гоблінів і впився в носик. Через кузов фургона протягся шнур.

— Не влучила,— сказав гоблін, облизнувшись.

Такі вже ті гобліни: опиняться у розплавленому фургоні під час ізоляції під прицілом офіцера ЛЕП і вважають, що вони все одно перемагають.

— Я ж наказала замовкнути! — гримнула Холлі та смикнула за шнур.

Із носика хлинуло вісімсот кілограмів піни зі швидкістю двісті миль за годину. Можна не казати, що вогняні кулі згасли. Піна, що вже почала швидко застигати, придавила гоблінів до підлоги. Ватажка притисло до ґрат із такою силою, що можна було легко розгледіти тату на його зіницях. На одній було витравлено: «Матуся», на іншій — «Тутусь». З по­милкою, але гобліни, мабуть, того не помічали.

— Ой,— сказав він. Боляче йому не було, просто повірити не міг. Більше нічого сказати не встиг, бо в роті вже було повно піни.

— Не хвилюйся,— заспокоїла його Холлі.— Піна пориста, тож дихати ти зможеш. Але вона абсолют­но вогнетривка, тож пропалюйте собі дірку, скільки душа забажає.

 Коли Холлі вилізла з фургона, Граб роздивлявся ніготь. Вона зняла шолом, рукавом комбінезона ви­терла сажу з візора. Він мав спеціальне покриття, тож нічого до нього прилипати не повинно було. Може, віддати, щоб укрили додатковим шаром?

— Усе гаразд? — запитав Граб.

— Так, капрале. Усе гаразд. І не завдяки вам.

У Граба вистачило нахабства образитися.

— Я стояв на варті, капітане. Ми не можемо всі бути героями.

Типовий Граб. Для всього у нього знайдеться ви­правдання. З ним вона розбереться пізніше, а зараз потрібно якомога швидше дістатися Поліцейської Плази і дізнатися, чому Рада закрила місто.

— Думаю, треба повертатися до штаб-квартири,— запропонував Граб.— Якщо на нас напали люди, може, хлопці з розвідки захочуть мене про них розпитати.

— Думаю, мені потрібно повертатися до штаб- квартири, а ви маєте лишатися тут і наглядати за арештованими, доки знову не увімкнуть живлення. Як ви вважаєте, чи впораєтеся? Чи ви недієздатні через зламаний ніготь?

Каштановий йоржик волосся у Холлі наїжачився, круглі карі очі суворо дивилися на Граба.

— Ні, Холлі... капітане. Довіртеся мені. Усе під контролем.

«Сумніваюся»,— подумала Холлі й рушила до По­ліцейської Плази.

 У місті запанував хаос. Усі громадяни на вулицях із недовірою витріщалися на свої прилади. Деякі юні ельфи не мали сили винести втрату мобільного теле­фону. Вони йшли вулицею та схлипували.

Допитливі ельфи потяглися до Поліцейської Пла­зи, як метелики до світла. І то було майже буквально, адже штаб-квартира ЛЕП була мало не єдиним освіт­леним місцем у місті. Звісно, живлення отримали лікарні та служби невідкладної допомоги, але окрім них єдиною державною організацією, що продовжу­вала працювати, була ЛЕП.

Холлі проштовхалася через натовп. Черги до до­відкових бюро тяглися вниз по сходах аж на вулицю. Сьогодні всі ставили лише одне питання: «Що стало­ся з живленням?»

Це питання крутилося і на язиці у Холлі, коли вона пробилася до командного пункту, але вона ли­шила його при собі. В кімнаті уже було повно капіта­нів, до яких приєдналися троє регіональних коман­дирів й усі семеро членів Ради.

— Ага,— сказав голова Кахартез.— Останній ка­пітан.

— Я не отримала аварійного живлення,— пояс­нила Холлі.— Автомобіль не службовий.

Кахартез поправив офіційного конусоподібного капелюха.