Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 13)

— Нам удалося,— сказала Холлі і сповзла по кріо­генній камері на коліна.— Він живий.

— Не радій зарано,— порадив кентавр.— Не так швидко все відбувається. Він не прийде до тями ще днів зо два, і навіть тоді ми не знатимемо, в якому стані його розум. І, звісно, лишається очевидна про­блема.

Холлі підняла візор.

— Яка ще проблема?

— Сама подивись.

Дивитися на те, що було в камері, капітан Шорт боялася. В уяві виникали гротескні образи. Якого не­щасного мутанта вони створили?

Перше, що вона помітила,— грудна клітка Батле­ра. Дірка від кулі майже зникла, але шкіра потемні­шала, на майже чорному тлі виднілася червона лінія, схожа на велику літеру У.

— Кевлар,— пояснив Фоулі.— Якісь волокна таки помножилися. На щастя, не дуже багато, щоб його вбити, але. достатньо, щоб уповільнити його ди­хання.

— А що то за червона лінія?

— Я б сказав, що то фарба. Мабуть, на куленепро­бивному жилеті було щось написано.

Холлі оглянула фургон. Батлерів жилет лежав у кутку. На ньому червоними літерами було надру­ковано ЦРУ. По центру У була маленька дірочка.

— Що поробиш,— зітхнув кентавр.— Це невели­ка ціна за його життя. Може вдати, що в нього таке тату. Зараз у Людей Бруду це дуже модно.

Холлі сподівалася, що шкіра, зміцнена кевларом, і є та очевидна проблема, про яку згадував Фоулі.

 Проте було щось іще. І вона відразу це зрозуміла, коли погляд зупинився на обличчі охоронця. Або, точніше, на волоссі, що росло з того обличчя.

— Боже,— видихнула Холлі.— Артемісові це не сподобається.

Увесь час магічної операції Артеміс міряв крока­ми двір. Тепер, коли план почав утілюватися в жит­тя, на нього знову накинулися сумніви, немов сли­маки на капусту. Чи правильно вони вчинили? А якщо Батлер не буде сам собою? Урешті-решт, батько дуже змінився, коли знову повернувся до них. Він ніколи не забуде їхньої першої розмови...

Уривок із щоденника Артеміса Фаула.

Диск 2. Розшифровка.

Лікарі в Ґельсінки вирішили, що вони мають нака­чати батька вітамінами. Той вирішив, що того не буде. А якщо Фаул щось вирішив, то так воно і буде.

— Я чудово почуваюся,— наполягав він.— Будь ласка, дозвольте мені більше бути з родиною.

Лікарі погодилися, зачаровані його люб’язними ма­нерами. Мене це дуже здивувало. Батько ніколи на­віть не намагався бути люб’язним. Досі він добивав­ся свого, просто змітаючи того дурня, що стояв у нього на шляху.

Батько сидів у єдиному кріслі в палаті, поставив­ши ноги на невеличкий стілець. Мама присіла поруч на бильце. Сліпуча красуня в білому хутрі.

Батько помітив, що я дивлюся на його ногу.

— Не хвилюйся, Арті,— сказав він.— Завтра зні­муть мірку для протезу. З Дортмунду прилітає лікар Герман Грубер.

Про Грубера я чув. Він працював з німецькою олім­пійською командою. Найкращий.

— Хочу попросити щось спортивне. Може, жов­тий із чорними смугами.

Жарт. Зовсім не схоже на батька.

Мама потріпала його волосся.

— Не дражнися, любий. Ти ж знаєш, що для Арті все це ще дуже важко. Він же був зовсім маленьким, коли ти зник.

— Не таким уже й маленьким, мамо,— сказав я.— Одинадцять років.

Батько ніжно посміхнувся. Може, зараз саме час поспілкуватися, доки він у доброму гуморі, доки не став грубим, як завжди?

— Тату, після твого зникнення багато чого змі­нилося. Я змінився.

Батько урочисто кивнув.

— Так, ти маєш рацію. Ми маємо поговорити про справи.

Так. Повертаємося до справ. Саме такого батька я і пам’ятаю.

 — Думаю, тобі сподобається, що сімейні рахунки в гарному стані, і схвалиш цінні папери, що ми при­дбали. Минулого фінансового року вони принесли нам вісімнадцять процентів дивідендів. В умовах сучасного ринку це дуже непоганий процент. Я тебе не підвів.

— Я підвів тебе, синку,— відповів Артеміс Стар­ший.— Якщо ти вважаєш, що банківські рахунки й ак­ції мають таке значення. Мабуть, ти навчився цього від мене.— Він притягнув мене до себе.— Я був не дуже гарним батьком, Арті. Не дуже гарним. Надто зайня­тий справами. Мені завжди казали, що мій обов’язок — піклуватися про імперію Фаулів. Кримінальну імперію, ми обидва, це добре знаємо. Якщо в тому, що я пережив, і є щось гарне, то це переоцінка моїх пріоритетів. Я хочу, щоб ми всі почали нове життя.

Я навіть повірити не міг, що чую таке. З дитин­ства пам’ятаю, як батько повторював: «Aurum potestas est». «Золото — сила». А тепер він мало не спиною повернувся до Фаулівських принципів. Що з ним зробила магія?

— Золото не найважливіша річ у світі, Арті,— продовжив він.— І сила також. Зараз ми маємо все, що нам потрібно. Ми разом.

Я був просто приголомшений. І не сказати, що це було неприємно.

— Але ж, тату. Ти завжди казав... Це не ти. Я бачу нову людину.

 До розмови приєдналася мама:

— Ні, Арті. Не нову людину. Стару. Того чолові­ка, в якого я закохалася і з ким побралася, іще до того, як зросла імперія Фаулів. Він повернувся. Ми знову родина.

Я подивився на батьків, які щасливі вони разом. Родина? Чи можуть Фаули бути нормальною роди­ною?

Звуки з фургона «Льодовикового періоду» змуси­ли Артеміса повернутися до реальності. Автомобіль почав розгойдуватися, за дверима щось спалахувало блакитним.

Артеміс не запанікував. Він уже бачив, як відбува­ється зцілення. Минулого року, коли Холлі прирос­тила палець, магія розтопила півтони криги,— і то був лише маленький пальчик. Що вже казати про та­кий критичний стан, як у Батлера.

Кілька хвилин у фургоні відбувалося пекло кро­мішнє. Дві шини лопнули, зламалася підвіска. На щастя, на ніч інститут зачинили, інакше доктор Лейн обов’язково додала б вартість ремонту до ра­хунку.

Нарешті, буря всередині затихла, і фургон зупи­нився. Холлі відчинила задні двері, обіперлася на раму. Вона була геть виснажена. Її кавова шкіра зблідла.

— Ну? — кинувся до неї Артеміс.— Він живий?

Холлі не відповіла. Після такого серйозного зці­лення її нудило, вона втомилася. Капітан Шорт зро­била кілька глибоких вдихів, присіла на бампер.

— Живий? — повторив хлопець.

Холлі кивнула.

— Живий. Так, він живий. Але...

— Але що, Холлі? Кажи!

Холлі зняла шолом. Він висковзнув із її пальців і покотився по двору.

— Вибач, Артемісе. Я зробила все, що могла.

І це були найгірші слова, що вона колись казала.

*

Артеміс заліз до фургона. На підлозі було повно води і кольорових кристалів. Із вентиляційної систе­ми валив дим, неонові смуги, що були замість лам­почок, мерехтіли, немов блискавка в пляшці.

Кріогенну камеру відкинуло в кут, із гіроскопа крапала рідина. Одна рука Батлера звисала через край, відкидаючи на стіну потворну тінь.

Контрольна панель камери ще працювала. Арте­міс із полегшенням помітив, що індикатор, що сте­жить за серцебиттям, спалахує з рівномірним інтер­валом. Батлер живий! У Холлі знову вийшло! Але щось її тривожило. Була якась проблема.

Щойно Артеміс зазирнув у кріогенну камеру, як він одразу зрозумів, що то за проблема. Нове волос­ся охоронця було сивим: на кригу Батлера поклали сорокарічним чоловіком, а зараз перед Артемісом була людина принаймні п’ятдесяти років. Може, і старша. За три години Батлер постарів.

За плечем хлопця з’явилася Холлі.

— Принаймні він живий,— сказала вона.

Артеміс кивнув.