Яцек Комуда – Богун (страница 19)

— От до мазурів прошу не чіпатися! — скрикнув підпитий Пшедвоєнський. — Не кожен, хто з Мазовії, в драгунах служить! І не кожен мазур сліпим народжується, це вже напевно!

— Ага, а як очі вже відкриє, то всіх ошукає! — зареготав Лещиньський.

— Чи є така сила, яка здатна нас затримати? Чи є такий коронний чи литовський магнат, здатний більше шабель скликати? Це ми — остатнє лицарство Речі Посполитої! І це ми винні її рятувати, доки ще не пізно.

— Мил’с’дар на Варшаву бажає йти з хоругвами, — буркнув Одживольський. — А Богун з Хмельницьким тим часом кинджал в спину вітчизни встромлять?!

— На столицю ми можемо йти навіть і козаками, — процідив Швірський. — Надаю перевагу тому, щоб з ними триматися, ніж з окраїнними королев’ятами! Для мене ліпші запорожці, ніж зрадники та сучі діти, такі як Заславський, молодий Конєцпольський, Остроруг чи Оссолінський, які під Пилявцями військо кинули на згубу та пішли собі. Або ж тиран Ярема, який козаків так вішав і голови рубив, що привів до останнього відчаю!

Хтось поставив келих на стіл з такою силою, що чарки попереверталися і розбилися з брязкотом. А потім став біля Дантеза; то був мужчина, побачивши якого, полковники та ротмістри спускали очі; хтось здригнувся або ж відсунувся від столу.

— Пан Барановський, — шепнув Лещиньський. — Пан брацлавський стольник…

Дантез зиркнув вбік, поглянув на прибульця. І в перший раз від часу, коли показав смерті дулю під шибеницею, почув страх.

Поряд з ним стояв шляхтич середнього росту, з могутніми плечима, які говорили про незвиклу силу. Одягнений він був у колись чудовий жупан з парчі, але ж тепер його шати походили на козацьке лахміття, а не на одяг польського шляхтича. Жупан був потертий, в ньому були видні дірки, весь він був покритий засохлими плямами крові, рваний, також і пояс, і линяла шапка з хутра рисі. За одягом пана стольника можна було прийняти за слугу чи бідного сірячка, що господарює на клаптикові землі десь на кінці світу, чи то десь Подлясю чи Мазовії. Але ж це враження минало, коли ти дивився в його обличчя, деформоване шрамами від порізів шаблями, шрамами на черепі від куль, ра рештки відрубаного вуха, на посивілі волоси, що не держалися під шапкою.

І на очі.

Пусті, бліді, страшні. Що дивилися проникливо; з презирством до смерті, болю та страждань. Якщо Обживольський, Швірський та решта компанії була неотесаними старими воїнами, які день в день заглядали смерті в очі, боронячи Лехістан, то ця людина поряд з ними здавалася вовком. А якщо ж вони були вовками, тоді Барановський поряд з ними був подібний дияволові.

— Прошу ваших милостей, чи я щось не так почув, — промовив він низьким, хриплим голосом, — чи пан Швірський щось говорив про домовленості з козаками?

Стало тихо. Полковники озирались один на одного.

— Не говорив я ні про які нові договори, — відповів Самуель. — Ми підписали з ними білоцерківську угоду. І цього вистачить.

— Сейм її не затвердить. І цілком слушно! Ви тільки подивіться, шановні, що діється на Задніпров’ї. Гультяї знову по містах кучкуються. Різуни пана Войниловича не пустили до Сибрії та Дрогичинець, хоругву пана Сємашки знесли, в Ромнах заперли. Б’ються під Липовим та Рабухами. Ще тиждень-два, і Хмельницький прийде по наші голови. І знову буде, як собака, кров шляхетську пити. І така кров для козаків — це відбірний напій, — зареготав він. — А наші ссаки, по тому, що ми тут п’ємо, то для різунів — чиста оковита.

— То нам відомо, — тихо буркнув Лещиньський. — Але ж не зовсім так, як пан стольник говорить, справи виглядають. Пани Войнилович та Маховський дуже вже страшні постої виправляють; козаків та міщан рубають та замучують…

Барановський безумно подивився на Лещиньського.

— То все поки з панів-братів з Задніпров’я. Там кожен товариш, намісник чи почтовий когось на війні втратив. Кожен, також як і я сам, має порахунки з чернню та різунами. Ваша милість з Великої Польщі, тому і не маєш експерієнції, що має на увазі Войнилович. Ти, пане-брате, чернь та козаків лише на яселках[79] в Познані бачив. А до мене, в мій двір, вони с сокирами прийшли, з кистенями. Воістину кажу тобі — зовсім інакше вони виглядали, ніж маски в краківських вертепах!

— І все ж таки, українні пани пересолюють з жорстокістю, — прийшов на поміч Лещиньському мазур. — Треба нам і далі жити в Речі Посполитій, а не до горлянок собі скакати. Досить вже цієї різні. Pax, милостиві панове.

Підхмелений Пшедвоєнський насилу витримав кривий погляд Барановського.

— Краще було б, щоб на Задніпров’ї кропива та комашня росли, ніж гультяї та зрадники козацькі на шкоду Речі Посполитої та Його Королівській Величності множитися могли. Що можу я вас сказати, мил’с’дарі? Попав наш шляхетський народ поміж млиновими каменями: а саме, козацькою чернню, татарами, Москвою та Швецією. І, або ж буде він змелений, або ж сам каменем стане, щоб ті на порох змолоти. Краще не жити, ніж шляхтичем не бути. Краще вже шляхтичем не бути, ніж дозволити, щоб над нами свавільство в Речі Посполитій над нами мало панувати.

— Бунт треба подавити, але ж з помірністю, щоб наступні не вибухнули, — сказав Лещиньський.

Барановський тихо розсміявся. Всупереч звичаям, він сів на столі, лівою рукою схопив келих, налив собі вина і потягнув солідний ковток, не звертаючи на великополянина уваги. Лещиньський стиснув кулаки, його обличчя потемніло від гніву.

— Якби не тиранічна неволя та кривда, яку ви, панове українні, козакам чинили, цього бунту і не було б! А тепер з ними Корсунь, Пилявці, Зборів[80]…

Барановський знову зареготав, а сміх його був льодовий.

— Що правда, то правда, — буркнув Пшедвоєньський. — Дуже вже жорстоко поступали з козаками українні королев’ята. Церкви замикали, роботи вимушували, до козаків відносилися, наче до похолопленого поспільства. Як хотів козак горілки вигнати, йому котли понищили. Коли мав він хутірець, його в нього забирали. Коли бажав він справедливості вимагати, то нема йому було куди і піти, бо кожен староста у магната в кишені сидів!

— А я про таке вашим милостям нагадаю, — сказав Лещиньський, — що Хмельницький, поки бунту не підніс, був вірним громадянином Речі Посполитої, який під Цецорою[81] воював, ще й до неволі дістався. Про що присутній тут пан Одживольський засвідчити може.

Старий полковник кивнув головою. Одживольський, на щастя, не додав, що судьби Одживольського і Хмельницького виявилися зовсім різними. Першому вдалося втекти з табору гетьмана Жулкевського до кордонів Речі Посполитої, в той час, як майбутній козацький ватажок втратив там батька, а потім стратив літа, стогнучи в язичницькій неволі в Криму.

— А я вам так скажу, — загув пан Пшедвоєньський, — що, якби козаки не у володіннях Вишневецьких та Потоцьких мешкали, а тільки в Мазовії чи в Малій Польщі, тоді ніколи не було б бунту козацького, бо їм ніхто з панів-братів кривди б не чинив. Хто у всьому тому винний? Кролев’ята українні, яких на заході Корони і не знайдеш.

— Сміятися мені хочеться, — презирливо сказав Барановський, — коли я слухаю оце вас, мазурів, панів-братів з Великої та Малої Польщі, з Підляся, з любельського воєводства. Та що ви знаєте? Та чи боронилися ви хоч раз від татарів? А досвідчили ви хоча б раз на власній шкурі козацького бунту? А чи колись спалив вам різун двір чи хутір? Та ще й такий, який вартий двох десятків ваших мазовецьких нещасть? Так що, коли тебе, пане Пшедвоєньський, слухаю, чи знаєш, що я чую?

— Не знаю.

— Плач діток моїх, коли їм чернь голови косами обрізала, — промовив Барановський таким голосом, зо будь-які розмови за столом припинилися. — Крики моєї жінки, коли її десяток козаків один за одним ґвалтували. Від Брацлава по Чернігів, від Києва по Корсунь страшно била нас чернь українна та козаки. Мордували, чим тільки під руку попадало. Забивали сокирами, скобелями, кістенями, серпами нам горлянки різали, свердлами нам очі виймали, били нас голоблями чи штакетинами з заборів. Косами розтинали вуста від вуха до вуха, говорячи при тому: «Хотів, ляше, мати Корону від „можа до можа“, так май тепер Річ Посполиту від вуха до вуха». Я бачив, як ґвалтували дівчат невинних. Як обрубували нашим руки та ноги. Як прикрашали шляхетно уродженими дітьми дерева та хрести. Як за глоток горілки віддавали в полон орді діточок наших. Як жінкам в надії розрізали черева, а плоди пекли на списах над вогнем, як зашивали їм всередину кота дикого, замість дитяти. Як мого приятеля, Теодора Єльця, хорунжого київського, живцем на дворі спалили. Як пана Олександра Немірича на смерть голоблями затовкли. Як Полегенько в Києві топив ксьондзів та монахів в Дніпрі. Як князеві Четвертиньському власний млинар голову пилою відпиляв, а перед тим у нього на очах його жінку та дочку поганьбили. Як діставала чернь трупи могил, клала тіла жінок на чоловіків і казала при тому: «Плодіться, ляхи, та заселяйте землю польську», як палили двори та села…

Барановський вже не сидів. Він кружив довкола столу, заглядаючи до очей шляхтичам.

— Якщо ж тоді за все це всі ви, шляхта Польщі і Русі, не помститеся ваших гербових братів з України, якщо станете тут про мир говорити, шиї гнути перед збунтованими хамами, тоді знайте, що не вважаю я вас за шляхетно уроджених. Тоді вам тільки гній на поля возити. Тоді залишається вам нашити на шаровари клапани ззаду, як це содоміти у Хранції роблять. І залишається вам бабів зводити, писарчуком у москаля служити. І тоді не коронні ви сини, але тільки собаки та курвини сини… І скажу вам тільки, що пес вас їбав!